Біженці з Маріуполя: Бувало, закипає суп, йому б поваритись ще хвилин 10, але починають бомбити. І себе шкода, і суп шкода
14 березня перші жителі Маріуполя змогли залишити блокадне, роздерте обстрілами місто. На своїх машинах, зібравши сусідів та знайомих, люди виїжджали за умовно «зеленим коридором" без будь-яких гарантій безпеки. Поїздка з Маріуполя до Бердянська, яка до війни займала три години, розтягнулася майже на 11.
«КП" в Україні» вдалося поговорити з тими, хто наразі продовжує свій шлях із Бердянська в інші безпечні місця, щоб прийти до тями після майже трьох тижнів життя в пеклі.
Почули майже забуті звуки вибухів
– Ми приїхали до Маріуполя з Донецька у 2015 році, коли у наш будинок у Київському районі влучив снаряд. Він летів із центру міста, і наша двокімнатна квартира вмить перетворилася на «студію» - впала міжкімнатна стіна. Жити в уламках було нереально, іншого житла у нас не було, і ми приїхали до Маріуполя, пройшовши через усі блокпости.
Тоді нам, можна сказати, пощастило – ми вивезли трохи накопичених грошей та змогли купити крихітну квартиру, «убиту», але близько до центру. Довго звикали до нового життя, вростали, шукали роботу, донька пішла вчитися до школи. У результаті через пару років ми зрозуміли, що осіли тут остаточно, - розповідає колишня донеччанка-маріупольчанка Марія Фроловська (ім'я змінено) - Нам подобалося місто незважаючи на проблеми із чистотою повітря, воно все одно нам подобалося. Тим більше, воно змінювалося на очах: приїхало багато молодих людей - переселенців, якась енергетика з'явилася, і якщо раніше ми вважали Маріуполь заводським містечком, запорошеним і нецікавим, то останніми роками він став центром руху, в ньому постійно був якийсь запал. іскра, енергія.
Звичайно, не все одразу могло бути зроблено, наприклад, закопчена будівля мерії Маріуполя, яка постраждала ще у 2014 році, мозолила нам очі, але ми звертали увагу на інше - на прогрес міста, на його нове обличчя.
У лютому 2022-го розвалилося все миттєво. Марія та її чоловік Максим за кілька днів до початку війни зв'язувалися із друзями з Донецька. "Готуйтесь", - сказали їм з окупованого міста. Подружжя змогли купити невеличкий запас їжі, запастися водою і, найголовніше, ліками, без яких Марії важко тримати під контролем своє хронічне захворювання.
- І ось одного разу ми почули майже забуті нами звуки вибухів… Спочатку від страху підкотила нудота, потім наринули сльози, запаморочилося у голові. Намагалася взяти себе в руки - не виходило, дякую Максиму, який привів мене до тями. Дочка була страшенно налякана, ми її потім теж приводили до тями. Третього березня ми телефонували до Донецька, друзі благали нас виїжджати хоча б кудись, але нам уже не було ані куди їхати, ані взагалі можливості виїхати, - згадує Марія.
Суп під авіанальотом
Потяглися страшні дні блокади Маріуполя. Сусіди у під'їзді будинку, де мешкала родина Фроловських, об'єдналися, підготували підвал. У години авіа- та артилерійських обстрілів там ховалися близько 20 людей.
- Не було світла та тепла, електрики не було, води. Ми стягнули баклажки з водою із квартир, знесли вниз продукти. Щодня хтось чергував біля входу в підвал, звідти відкривався вид на двір, і сторонніх ми побачили б одразу. Дуже боялися мародерів. Але їх не було, та, мабуть, і бути не могло – горе ж загальне, – каже жінка.
За кілька днів мешканці почали виносити з магазинів усе, що залишалося. Не всі маріупольці мали запаси їжі, голод штовхав їх здобувати продукти будь-якими способами.
- За водою ми ходили на криничку, тож у нас завжди був запас. Готували у дворі на багатті, як і всі у місті. Бувало, закипає суп, йому б поваритися ще 10 хвилин, але летять літаки, починають бомбити. Метушишся, бігаєш то до підвалу, то до багаття. І себе шкода, і суп шкода. Прилетіло до сусіднього двору, пам'ятаю… Відчуття, що нас усіх контузило і ми трохи оглухли, постійно перепитували один одного: «Що-що?» Кілька днів ми чули все наче через вату. Але суп тоді доварився, – розповіла Марія.
Жертвами російської окупації стали 20 тисяч мешканців Маріуполя. Фото: Соцмережі
Почули, що місто блоковане та допомоги не буде
Їхній мікрорайон був зруйнований мало не вщент, воронки від бомб вони навіть не рахували. Скло, що вилетіло, у вікнах закладали подушками та ковдрами, щоб не зовсім виморожувати квартири, але це допомагало мало: нічні морози не давали можливості зберегти тепло, у квартирах стовпчик термометра ледь доходив до позначки +10 градусів. У підвалі, як не дивно, було трохи тепліше. Але через кілька днів захлюпала носом і закашляла донька – добре, що пильні батьки впізнали застуду одразу і дістали із запасів ліки.
- Ми себе не жаліли, дітей жаліли. Ніхто не знав, скільки це продовжуватиметься, на скільки розтягувати продукти. Інформаційно ми були відрізані довго, доки не перетнулися з жителями з іншого двору. Вони розповіли, що у них є авто, у ньому заряджають телефони та трошки ловить радіо. Почули повідомлення від росіян, що місто оточене та блоковане, що допомоги не буде, що треба всім здаватися. Звичайно, ми були шоковані, бо не знали, що нам робити і куди тікати, – згадує Марія.
За кілька днів помер літній чоловік із їхнього під'їзду – не прокинувся вранці. Розгублені сусіди спочатку не знали, що робити. Довелося приймати важке рішення: померлого поховали прямо у дворі, біля дитячого майданчика, де не було гумового покриття, а була промерзла земля, яку скопали підручними засобами. Поставили хрест, написали дату смерті на листочку, разом із паспортом запечатали у файл, віддали сусідам на збереження. На жаль, чоловік не мав мобільного телефону, зателефонувати його рідним було неможливо.
Місто вбито, як людина
Про першу евакуацію, яка мала розпочатися ще два тижні тому, Марія каже, що почула вже після того, як вона зірвалася. Про нинішню дізналася суто випадково від тих самих сусідів.
- Чоловік йшов і почув, що біля сусіднього двору тупіт, біганина та заводиться автомобіль. Підійшов, йому встигли крикнути, що відкрито "коридор" на Запоріжжя, і машина помчала. Чоловік прибіг, розповів всім, хто сидів у підвалі. Всі завмерли, а один сусід сказав: «Ми з дружиною їдемо зараз. Хто з нами?" Поки люди обмірковували, чоловік сказав: "Ми їдемо". Було близько полудня. Ми заскочили до квартири, схопили вже підготовлені рюкзаки з документами та одягом, і помчали. Ну, як помчали… Їхали ми дуже повільно у складі колони, де було більше 100 автомобілів. Повісили білу ганчірочку на машину, проїхали містом – я розплакалася. Все в руїнах, десь горить, десь димиться. Розбито вулиці, дороги, магазини, лікарні, пошти, школи… Місто вбито, як людина, якій вистрілили в груди великим дробом, – ось такі асоціації. Людей немає на вулицях зовсім, ми не побачили жодної людини, всі ховаються.
Автоколона виїхала у бік смт Мангуш, потім частина залишилася там, хтось поїхав до Бердянська, звідти сьогодні багато хто вже роз'їжджається до Запоріжжя і далі. Десятки разів перевіряли документи та обшукували машини, ставили запитання та рилися у телефонах. Машини об'їжджали підірвані мости та заміновані поля, пасажири голосно молилися, щоб дістатися цілими та неушкодженими хоч би до Бердянська.
- Ми їхали як у космосі, нічого до пуття не розуміючи, де ми і коли приїдемо кудись. Знали лише, що треба мовчати, треба ховати телефони. Хоча все одно у нас вони були розряджені, їх намагалися включити на блокпостах, але марно, у мене взагалі мобільний телефон зі старим типом зарядника. Ми змогли їх зарядити лише у готелі в Бердянську. Десятками посипалися пропущені дзвінки та повідомлення – за нас переживало дуже багато людей.
Як каже Марія, надії швидко заснути через втому не справдилися – вони з чоловіком майже не спали.
- Я заплющую очі - бачу Маріуполь, багатоповерхові будинки, в які б'ють ракети. Я виразно чую звуки вибухів від бомб, дитячий плач, стукіт металу об метал… Розплющую очі – готельний номер, тихо, донька спить. А чоловік лежить і в стелю дивиться. Каже: "Не можу ще усвідомити, що ми дивом вирвалися". Я знову заплющую очі – і знову будинок, ракета, стукіт. Загалом цієї ночі майже не спали, сподіваємося, що вирубаємось сьогодні ввечері і поспимо нормально.
Багато хто навідріз відмовлявся їхати
Про подальші плани Марія не розповідає, каже лише, що їй треба прийти до тями, а потім рухатися далі.
– Ми двічі біженці, двічі переселенці, у нас двічі забрали будинок. Але я не відчуваю якогось сильного горя, певне, психіка мене береже. Якесь отуплення емоційне. Швидше за все, ми поїдемо з Бердянська. Але однозначно нічого поки не скажу, мені головне прийти до тями, заспокоїти дитину, а потім думатимемо. Ще хочу присвятити день-другий спробам додзвонитися до маріупольських друзів та колег - раптом вони не знають про "зелені коридори"? Адже багато хто не знав, у нас не було оповіщення жодного, ані через гучномовці, ніяк... Якщо вдасться додзвонитися, розповідатиму їм, як поїхати. Якщо вони захочуть, звісно. Тому що багато хто, я знаю, навідріз відмовлявся кудись рухатися – боявся, що їх у цих "коридорах" і розстріляють.
Стан маріупольців, які виживають у воєнному пеклі, можна зрозуміти: люди надламані, злякані, травмовані війною. Вони не думають про майбутнє, а живуть одним днем, однією годиною, не вірять новинам і бояться темряви. І тим сильнішою є необхідність якнайшвидшого звільнення міста та всієї України.
