Не дозволяти почуттю провини вбивати себе: говоримо про Україну, дбаємо про інших та вибачаємо себе
Синдром провини вцілілого наразі відчуває більшість українців. Одні за те, що поїхали з країни чи з рідного міста, інші за те, що самі у безпеці, а близькі – ні. Не можуть вибачити собі, що не захищають країну зі зброєю в руках чи не патрулюють вулиці, не плетуть сітки та не готують для тероборони, не допомагають волонтерам чи не надають фінансової допомоги армії.
Порівняння свого життя з тими, хто нині у небезпеці, скорбота за загиблими – це викликає біль, сором і злість. І від того, що ти здоровий, ситий і тобі нічого не загрожує, стає не легше, а лише дедалі гірше.
Синдром провини може стати мотиватором
Психологи кажуть, що цей феномен є нормальним, і саме завдяки почуттю провини та співчуття ми допомагаємо тим, хто у біді.
«Це змушує нас об'єднуватись і робити все можливе не лише для свого виживання, але й для виживання тих, хто важливий для нас: сім'ї, друзів, держави, – пояснює психотерапевт Юлія Савчук. – Тільки треба, щоб почуття провини нас мотивувало, а не паралізувало».
А для цього треба пам'ятати: боятися, рятуватися та бігти – наші природні реакції на небезпеку, пов'язані з інстинктом виживання. Вони спрацьовують першими, і це нормально. І бути живим, у безпеці, далеко від місця подій, дбати про безпеку своїх дітей – також нормально.
Проте більшість людей, які пережили трагічні події, відчувають провину вцілілого або того, хто опинився в безпеці, - і це один із симптомів посттравматичного синдрому. На щастя, значна частина поступово відходить від стресу і примиряється з цією провиною. Але близько третини, за спостереженнями психотерапевтів, потребуватимуть кваліфікованої допомоги.
- Провину вціліла людина відчуває, коли вона врятувалася, а інші – ні, вона відчуває провину за те, що вона робила під час травматичних подій, і за те, чого не зробила, - пояснює психолог і коуч стійкості Заріна О`Доннелл, киянка, яка більше 20 років живе у Великій Британії. - І вона постійно прокручує в голові різні сценарії, запитуючи себе: «А що можна було зробити, а чого я не зробив?», «А як можна було вчинити по-іншому?»
До почуття провини приєднується безсилля, ненависть до тих, хто приніс біль і страждання, стає складно регулювати гнів і злість, що переповнюють. Людина почувається і фізично, і психологічно, і морально виснаженою.
Синдром того, хто вижив, як правило, супроводжується наступними симптомами:
- проблеми зі сном – труднощі із засинанням, регулярні пробудження, короткий та неякісний сон;
- постійний головний біль;
- біль у шлунку, нудота, кишкові розлади;
- небажання їсти, відчуття, що їжа «не ковтається», блювання одразу після їжі. Або, навпаки, постійне бажання щось жувати;
- біль у грудях та серці, викликаний постійним стресом;
- прагнення відсторонитися від оточуючих, тому що просто немає сил для спілкування;
- апатія, небажання жити;
- відчуття безпорадності, розпачу та горя.
Випускати пару, дивитися на воду та розмовляти
На думку психолога Світлани Ройз, щоб позбавитися постійного почуття провини за те, що ви в безпеці, потрібно пам'ятати: найголовніше – це життя. І кожен із нас наразі перебуває на своєму місці та на своєму фронті.
Евакуйовані та біженці, а це переважно жінки з дітьми, теж виявляють сміливість тим, що зберігають своє життя. Тим, що їхні чоловіки, які захищають Україну, можуть бути за них спокійні. І рідні, що залишилися в Україні, не переживають за їхню безпеку.
- Якщо ви далеко від рідної землі, думайте про себе! - закликає психолог Заріна О`Доннелл. - Ви і ваші діти – генофонд країни та найбільша цінність для всього українського народу, тому бережіть себе, нехай це буде одним із головних ваших завдань та цілей. Але щоб бути стійкими та міцними, потрібно стежити за собою, за своїм фізичним та психологічним станом.
ЯК ДОПОМОГТИ СОБІ
- Не відгороджуватися від світу і не забиватись у куток – ізоляція лише погіршить стан. Порятунок у такі моменти полягає саме у спілкуванні, об'єднанні, розмовах та спільних справах з іншими людьми. Тому потрібно намагатися зібрати себе докупи, де і як тільки можна, розширювати та підтримувати соціальні контакти.
- Виговорюватися, щоб звільнити емоції, які накопичилися, і випустити пару. Розмови про все, що сталося, мають терапевтичний ефект та можуть покращити стан. На думку психотерапевта Юлії Савчук, чим більше ми говоритимемо про почуття сорому та провини, які відчуваємо, тим легше буде їх пережити. Розділені почуття проживаються простіше, ніж ті, що переносяться на самоті.
- Кричати – деяким це дуже допомагає для розрядки, щоб все негативне перестало тиснути зсередини. Вийти до лісу, у поле, у будь-яке безлюдне місце, щоб не злякати оточуючих, і просто як слід покричати. Дозволити собі плакати, не душити сльози всередині: емоції, що стримуються, додають нам проблем зі здоров'ям, а це наразі точно ні до чого.
- Налагодити місцеві стосунки з людьми незалежно від того, чи перебуваєте ви в межах України, чи за кордоном. І запропонувати свої послуги, навички або просто руки, щоб допомагати чим завгодно. Включитися у будь-яку доступну наразі діяльність, це надає життю сенсу і дозволяє триматися на плаву.
- Налагодити сон: коли ми спимо, наш мозок відновлюється, все «сміття», яке зібралося в голові протягом дня, вимивається. А якщо цього поновлення не відбувається, ми не можемо нормально працювати, втрачаємо здатність раціонально мислити, чомусь вчитися, пам'ятати.
- Виходити надвір і гуляти. Будь-яка вода – річки, озера, ставки, струмки - мають корисний психологічний вплив. Так само як і зелені простори, жива природа у будь-якому її вигляді. Організовувати такі прогулянки з іншими людьми, щоб можна було ходити та говорити, ділитися своїм досвідом та помічати все, що є довкола. Тіло, мозок і душа оновлюються цим, людина набирає нових сил.
- Розповідати про Україну, якщо ви поїхали до іншої країни.
«Незважаючи на зусилля, які докладають люди з України та багато хто за кордоном, дуже мало реальної та живої інформації про війну потрапляє до соцмереж та ЗМІ інших країн. Діліться своїм досвідом, кажіть, що відбувається в Україні, розповідайте про злочини, які російські загарбники творять на нашій землі, – радить Заріна О`Доннелл. - Поширюючи цю інформацію, ви теж боретеся за свободу та незалежність країни і допомагаєте тим, хто ще думає, що це якась військова операція. І настане час, коли ця інформація буде корисною для Міжнародного трибуналу в Гаазі». - Дбати про інших: насамперед про близьких, які знаходяться поруч, потім про близьких, з якими ви розлучені. Допомагати сусідам, знайомим і незнайомим людям - усім, хто потребує будь-якої участі. Якщо ви в Україні, знайти волонтерський пункт, дізнайтесь, яка допомога потрібна місцевій теробороні. Не можете допомогти руками – допомагайте інформаційно у соцмережах. «Якщо кожен із нас почне дбати про тих, хто поруч, ми всі будемо врятовані», - каже психотерапевт Юлія Савчук.
- Подбати про себе: щоб приносити користь, потрібно бути ефективним, а отже, здоровим та максимально прагматично та оптимістично налаштованим.
- Вибачити себе за те, що вціліли. І пообіцяти собі, що берегтимете себе і рідних, щоб набратися сил і згодом повернутися до України та відновлювати її. Пам'ятати, що ви не винні в тому, що відбувається, ви жертва ситуації та спільного ворога. І злитися на життя наразі – це нормально.
