Не могли подумати, що почуємо вибухи знову: переселенці з Донбасу вчергове тікають від війни
Для переселенців зі сходу України у черговий раз почалися страшні будні: війна наздогнала їх, коли вони вже облаштувалися на нових місцях, знайшли роботу, народили дітей, заспокоїлися. Але знову довелося збирати на бігу валізи та тягти дітей кудись далі, де безпечно, тихо та спокійно.
Ірпінь: «Донецьк-2» та молитви всім богам
2014 року до Ірпеня приїхали перші переселенці з уже охопленого війною Донецька. Ірпінь зустрів їх привітно: жителі міста не нарікали на донеччан за політику, не підвищували ціни на орендовані квартири, допомагали хто чим може. У результаті Ірпінь вмістив сотні людей зі сходу України. Мешканці міста навіть пропонували встановити на в'їзді дорожній знак «Донецьк-2».
- Років зо два ми видихали, приходили до тями, бо виїжджали з Донецька під обстрілами - ми жили неподалік донецького аеропорту. Ми знали, як звучить постріл та приліт снаряда важкої артилерії. І не могли подумати, що почуємо це знову. Але почули – і спершу не повірили! Здається, це було вранці… Чоловік сказав: «Нас наздогнала війна», а 15-річний син та 10-річна донька зблідли так, що мені стало справді страшно, адже вони пам'ятали, як ми вибиралися з Донецька, – розповіла «КП" в Україні» переселенка, мешканка Ірпіня Лариса.
Стало ясно, що звуки війни наближаються і Ірпінь «накриє» найближчим часом. Жителі будинку, де мешкала Лариса зі своєю родиною, спустилися до підвалів.
– У нас квартира на першому поверсі, ми вирішили не спускатися. Гриміло, як нам здавалося, далеко, але спочатку відрубалося світло, потім - вода. Опалення - не пам'ятаю, здається, ще раніше... На смартфонах стрімко сідали батарейки, ми намагалися підзарядити їх в машині від акумулятора, але ледве набігало пару відсотків. Потім дізналися, що у сусідньому домі, у підвалі, є генератор. Але бігати туди вже було небезпечно – стрілянина, – згадує Лариса.
Мешканці будинку забарикадувалися у квартирах, зачинили двері під'їзду на саморобну засуву – через відсутність електрики перестав працювати магнітний замок. Ночами, каже Лариса, хтось ходив попід вікнами, світив туди ліхтариком, стукав у двері під'їзду.
– Вирішили не з'ясовувати, мародери це чи диверсанти, та й не до них уже було. У підвалі сиділи старенькі, діти, запас води добігав кінця, треба було розподіляти та заощаджувати. Мої діти були зі мною, як і чоловік-інвалід. Ми досидилися до того, що прильоти були у сусідні будинки нашого ЖК. Трясло нас добре, але вікна витримали. Нерви ось не витримували. Зранку, коли було більш-менш тихо, я побігла до сусідки зарядити трошки телефон, і вона сказала, що волонтери вивозять машинами людей до західної України. У нас було своє авто - стареньке, але ще на ходу. Ми записалися до колони, наклеїли на лобове скло листок із написом «Діти. Евакуація», завантажили найнеобхідніше. Виїхати вранці не змогли через сильний обстріл, довелося кілька годин чекати. Потім рушили в дорогу, добре помолившись усім богам. Про одне я просила: якщо вже судилося потрапити під обстріл у дорозі – то щоб одразу нас наповал, щоб не мучитись… Потім я дізналася, що за кілька днів виїжджала сім'я – і їх убили на виїзді з Ірпеня. Мені стало страшно, а потім соромно за свою дурість.
Їхали колоною з чотирьох машин, оминаючи блокпости, де донецькі номери автомобіля не могли не привернути увагу військових. Перевіряли документи, питали мету поїздки – і відпускали. На одному блокпосту, Лариса вже й не пам'ятає, на якому за рахунком, військові пригостили дітей цукерками. Жінка розплакалася.
- Все інше як у тумані. Приїхали до Рівного, залишилися тут у орендованій квартирі, нас три сім'ї, четверо дітей. Поки що нікуди не хочемо їхати, ми просто без сил та бажання щось робити. Але намагаємось якось тримати себе в руках. Потрібно думати про роботу, про дітей, не розкисати! – стверджує співрозмовниця.
Бородянка: старі плакали, як діти
П'ять днів у підвалі провела мешканка Бородянки, також переселенка з окупованої з 2014 року Горлівки Ніна Баранова.
- Все було як у поганому сні, вибачте вже за банальність. Коли прилетіло в торець нашого будинку, ми з бабусею кинулися до підвалу – пішки сходами з 8-го поверху! Злетіли як птахи, а потім навіть істерично сміялися: бабусі під 80 років, я теж не майстер спорту з бігу, а примчали в укриття першими. Потім, щоправда, вже було не смішно: відчуття, що по нас стріляли 24 години на добу без упину. Можна було просто збожеволіти, а коли пошкодили проводку і ми запалили свічки, стало зовсім нестерпно, – розповідає Ніна. – Нам здавалося, що нас завалило, що двері не відчиняться, що нашого будинку вже немає. Літні люди плакали, як діти, а я не могла їх заспокоїти. Що їм сказати - що в Горлівці у мене було так само? Що у мене повторюється літо 2014 року? Що одного разу стане тихо, але я не знаю коли? Загалом на п'ятий день я зрозуміла, що жодної хвилини більше не витримаю тут, краще вийду під обстріл. Як у прострації, я піднялася пішки (ліфтом побоялася) до себе у квартиру, абсолютно бездумно покидала наші речі у валізу на коліщатках і повернулася до підвалу.
Ніні, можна сказати, пощастило: хтось із тих, хто там знаходився, додзвонився до рідних, ті дочекалися невеликоі паузи в обстрілах і примчали до будинку, щоб забрати своїх.
- Для нас знайшлися місця в машині, хоча ми їхали всімох. Привезли на вокзал і провштовхнули у поїзд до Львова. Ми їхали стоячи кілька годин. Бабусю я ледве довезла. Нам пощастило, що в мене залишалося п'ять відсотків зарядки на телефоні і я додзвонилася до друзів. Вони нас зустріли - і ми просто впали до них у руки з поїзда. Ми не могли стояти, спини горіли вогнем, щиро кажучи, я думала, ми не доїдемо живими. Зі Львова перебазувалися до Польщі, де і перебуваємо наразі.
Ніна каже: була вражена, що незнайомі та малознайомі люди допомагали їй, не вимагаючи нічого натомість. У Польщі вона опинилася абсолютно без грошей, але господарі будиночка, в якому поселили Ніну з бабусею, навіть не захотіли говорити про гроші.
– Нас одразу внесли до списків якихось благодійних організацій, доставили одяг, книги, їжу, дали можливість підключитись до інтернету. Ми два дні тільки як перебуваємо у Польщі, тому я не знаю, що і як буде далі. Ми поки що просто видихаємо. Дивимося новини, плачемо…
Ворзель: коли нема куди виходити
- Тепер я вмію готувати на багатті в старій каструлі страву, яку ми умовно назвали «гуляш по-братськи»: у кого що було з підходящих продуктів – по-братськи ділилися, кидали у киплячу воду, і виходило варево. В принципі, їстівна, навіть калорійна страва. Нас було троє людей з вищою освітою, ми вміємо красиво говорити, вираховувати траєкторії польоту супутника, але що на двох цеглинах ми готуватимемо обід для мешканців підвалу – такого на думку мені ніколи не спадало…
Це каже Тетяна Півень. Три з половиною дні у підвалі напівзаваленого будинку вона запам'ятає на все життя.
- Світло, вода, газ, тепло – все це було перебито у першу чергу. Я особисто страждала через відсутність інтернету – у мене батьки в іншому місті, вони ледь не збожеволіли, коли подивилися новини, почали мені дзвонити, а я - «абонент не абонент», потім почали стукати в месенджери – і там тиша..Тоді стали дзвонити у всі можливі організації поспіль - ДСНС, служби порятунку, волонтерам. А я не могла ані зателефонувати, ані дізнатися з новин, що відбувається, - каже Тетяна.
Не можна сказати, що люди в цьому будинку були завалені, - ні. Двері укриття відчинялися і можна було виходити. Тільки ж виходити нікуди - навколо шуміло й свистіло, літали уламки будівель та конструкцій, а під ногами хрустіло вибите з вікон скло. Люди опинилися в психологічному ступорі: і сидіти у тісному темному приміщенні довго неможливо, і вийти не можна - страшно до нестями.
- Ми співали пісні, розповідали якісь історії з життя, загалом, намагалися не збожеволіти. І одного разу до нас зайшли рятувальники, спитали, чи не бажаємо ми вибратися. І наче спрацював якийсь пусковий механізм - усі вирішили повернутися до своїх домівок, повідомляючи, мовляв, якщо судилося загинути – то краще вдома. І я згадала, як цю ж фразу казали люди у Донецьку. Я звідти поїхала 2017-го, до цього часу обстріл там став такою буденністю, що ніхто нікуди не тікав. Робили вдома телевізор гучніше, щоб не чути «бабахи», і в кращому разі виходили на сходовий майданчик на своєму поверсі, а то й просто лягали на підлогу та спали… – згадує жінка.
Тетяні вдалося виїхати з Ворзеля, яким чином – вона не каже. Лише згадує, що довелося заплатити чималу суму. Але у підвалі її будинку ще залишилися люди, які вже не можуть вийти і які відчувають голод та спрагу через окупацію. Нема кому готувати «гуляш по-братськи»…
Таких історій вже сотні. Переселенці зі сходу України, які пережили одну війну, знову тікають у невідомість.
