3 жовтня
Завантажити ще

Анна Панова: Донька досі іноді каже «дача», вона не знає, що дачі вже немає

Анна Панова: Донька досі іноді каже «дача», вона не знає, що дачі вже немає
Фото: Канал "Україна"

«Від оселі, яку з любов'ю майстрував для нашої родини мій чоловік, не лишилося нічого», - зізналася Анна Панова 13 квітня та показала моторошні кадри спопеленого житла.

Їй із чоловіком та маленькою донькою дивом вдалося врятуватися з передмістя Києва після того, як на третій день війни до їхньої домівки зайшли російські війська.

Ведуча інформаційної програми «Сьогодні» на каналі «Україна» розповіла нам свою історію.

У нашому саду зацвіла абрикоса - це для мене знак, що світло переможе пітьму

- Аню, коли ви показали те, що залишилося від вашої оселі… На ці фотографії дуже боляче дивитись. Ви зуміли впоратися із цим болем?

– Наша дача була у селищі Копилів неподалік Макарова у Київській області. У перші дні та тижні війни там точилися жорстокі бої. Ми чули вибухи, чули бої за Гостомель, бачили заграву, коли горіла нафтобаза під Васильковом. Але, звичайно, і подумати не могли, що вже на третій день війни до нашого селища прийдуть російські танки і у хвіртку постукають російські солдати. Тихе село, де ми збиралися врятуватися та врятувати дитину від війни, перетворилося на поле бою.

Солдати «попросили» нас поступитися нашою ділянкою під їхні БТРи. Ми виїхали до знайомих у тому ж селі: дивно, але росіяни нас відпустили. Ми сподівалися, що наступного дня вони підуть із села, але помилилися. Окупація тривала понад місяць.

Чи вірила я, що наша дача вціліє? Звісно, вірила до останнього. Я знала, що на нашій дачі та на найближчих порожніх ділянках окупанти облаштували собі медсанчастину і командний пункт. Думала, може, просто пограбують? Але коли Київську область звільнили від загарбників – не можу повірити, що кажу ці слова про 2022 рік, – сусіди надіслали нам фото. Дачний будинок згорів ущент.

Він не був цегляним, був побудований за сучасною технологією із СІП-панелей. Будь-якого уламка від ракети могло вистачити, щоб вогонь знищив усе.

Фото будинку з довоєнного архіву. Фото: Facebook.com/anna.g.panova

Фото будинку з довоєнного архіву. Фото: Facebook.com/anna.g.panova

Коли побачила фото та відео, все всередині обірвалося. На цих кадрах - покручений кістяк дитячих гойдалок, розірваний на шматки дитячий візочок нашої крихітки. Будинок, який був сімейною віддушиною, перетворився на цвинтар побутової техніки та дорогих серцю речей.

Мені дуже боляче. Дуже. Але головне, що вціліли ми. Страшно подумати, чим би все закінчилося, якби я не наважилася попросити росіян нас відпустити.

- Для кожного із нас будинок, яким би він не був - багатшим, скромнішим, неважливо - це те місце, де тобі завжди добре. Недарма кажуть, що вдома навіть стіни лікують, особливо наразі. Але багато хто, на превеликий жаль, залишився без дому, як і ви. Що вас нині лікує?

- Моє горе незрівнянне з горем мільйонів українських сімей, які втратили своє єдине житло. У нас залишилася київська квартира, яку ми спішно покинули у перші години війни. У сусідню висотку в нашому київському дворі ракета прилетіла ще в перші дні: кадр польоту тієї ракети досі у багатьох відеороликах про жахіття цієї війни. А наш під'їзд цілий на сьогодні. Я дуже вірю, що й надалі вціліє.

Втрата стін дуже гірка. Але вона ніщо порівняно із втратою близьких. Я сумую разом із українськими сім'ями, які втратили рідних. Я молюся за тих, хто зараз в окупації і досі ховається по підвалах.

Щодо будівель, їх можна відбудувати. Щодо нашої дачі… За кілька тижнів після тих страшних фото друзі надіслали нове: абрикоса зацвіла у нашому саду. Це для мене знак, що світло неодмінно переможе пітьму. І ми ще збиратимемо врожаї на рідній землі.

– Ви особисто їздили додому?

- Ні, і поки що не планую. Мені дуже страшно. Знаю, що сапери працювали у селах, які звільнили від путінських загарбників. Але все ж таки побоююся мін. Днями у Копилові знову знайшли «подарунки» від окупантів. Та й побачити руїни наживо я поки що не готова.

Все, що залишилося від сімейного гніздечка Сашка та Ані після того, як над селом поглумилися росіяни. Фото: Facebook.com/anna.g.panova

Все, що залишилося від сімейного гніздечка Сашка та Ані після того, як над селом поглумилися росіяни. Фото: Facebook.com/anna.g.panova

Рідко бачу пророчі сни, але цей справдився

- Перед цим ви писали, як мрієте повернутися додому, знову збирати на дачі яблука та малину, туди, де були щасливі та у безпеці. У січні ваш чоловік виставляв фото, як він доглядає сад і обрізає дерева. Видно, яке було для вас це улюблене місце. Повернетеся туди будувати наново? Чи тепер це місце нагадуватиме про те, що сталося?

– Це було місце, де ми перезавантажувалися після роботи у мегаполісі, дихали свіжим повітрям, мріяли про майбутнє. Приїжджали кожні вихідні із донькою, іноді з батьками. Влітку Мілка плескалася тут у надувному басейні, збирала малину та груші. Взимку ми разом ліпили сніговиків та грали у сніжки.

Сашко хоче відбудувати дачу. Каже, що вже пустив там коріння – як і сад, а сад уцілів. Чоловік справді створював це гніздечко з великою любов'ю. Зректися цього села через те, що з нього поглумилися росіяни, було б зрадою.

Все ще попереду. Спочатку нам усім потрібна Перемога.

- Які цінні для вас речі були у домі, яких не повернути, які гріли душу?

- О, речей для душі там було чимало. Рік тому ми продали будинок у Бучі. Так, Буча – ще одне місце, теплі спогади, які тепер перемішані із жахливими кадрами наслідків звірств росіян. Так ось – з нашої прекрасної Бучі до Копилова переїхала Сашина колекція предметів мистецтва. Картини сучасних українських художників, які чоловік збирав 25 років, скульптури, гравюри. Підтримка української культури та її творців завжди була для чоловіка найсильнішим душевним поривом.

Перше, про що він попросив наших друзів, коли вони надіслали фото згарища: «Погляньте здалеку, можливо, вціліли металеві скульптури?» До речі, дещо справді вціліло!

А ось сімейні фотографії, починаючи з Сашкового раннього дитинства, вогонь навряд чи пощадив. Ми саме переглядали чорно-білі знімки за день до того, як прийшли окупанти.

Дитячі книжки, безліч дорогих серцю дрібниць, наші весільні портрети… Але, повторюсь, ми живі – і це головне.

- Як Мілка? Адже їй довелося сидіти у підвалі, як й іншим дітям, тікати...

- З маленькими дітьми неймовірно важко ховатись у підвалах. Моє серце наразі з тими мамами, які досі у небезпеці зі своїми крихітками. Памперси, які нема де взяти, звичні суміші, гаряча каша, елементарні ліки – все це стає недоступною розкішшю.

Анна Панова: Через пару тижнів після страшних фото зруйнованої дачі друзі надіслали нове: абрикоса зацвіла у нашому саду.

Ми, дорослі, можемо кілька днів посидіти без їжі, правда? Але як ти поясниш дитинці, якій рочок, що світла і газу немає, та й суп варити нема з чого?

Мілка ще дуже мала, щоб розуміти, що за жахіття творилися довкола. Так, вона чула вибухи. Так, відчувала мою постійну тривогу. Так, «бігала» на моїх руках у підвал. Але, сподіваюся, не усвідомлювала рівень небезпеки.

Коли після кількох днів обстрілів, які ми провели у чужій хаті, нам вдалося втекти на Західну Україну, Мілана одразу заснула у мене на руках. Вона не бачила згорілих танків і обвуглених машин цивільних на Житомирській трасі. Вона добре трималася, і тільки коли ми дісталися до друзів у львівську квартиру, розплакалася. Це знову був не рідний дім. Вона досі іноді каже «дача» та із задоволенням переглядає відео, як вона копається у пісочниці. Мілка не знає, що дачі вже немає.

- А що вам допомогло тоді впоратися з панікою та страхом? Коли до твоєї хати їдуть танки – ступор у багатьох, і треба взяти себе в руки.

- Згадую сон, який бачила за кілька тижнів до війни, коли тривога вже витала в повітрі. Стукають у двері, я відчиняю і бачу двох людей, яких не хочу бачити. І мені доводиться впустити їх. Я рідко бачу пророчі сни, але цей справдився.

Спочатку ми побачили на дорозі танки. Наша дача на околиці села, довкола пустир. З бронемашин вийшли двоє солдатів і пішли до сільських будинків. Ми молилися, щоб це були наші, але зрозуміли, що помилилися. За кілька годин російські військові постукали у ворота та попросили поставити свої машини на свіжу бруківку у дворі.

Я досі не можу знайти потрібних слів, щоб описати тодішній свій стан. «Це кінець» - ось що я тоді думала. Дуже переживала за донечку, яка безтурботно дивилася мультики на планшеті.

Нам дали виїхати, але порадили не покидати село – адже це, мовляв, «провокація». І нам ще пощастило, на відміну від багатьох інших сімей, яких росіяни в інших селах та містах безжально розстрілювали при спробі втечі.

Я думаю, ми вижили і вирвалися з окупованого села лише тому, що це був перший тиждень війни: можливо, загарбники ще були не такими озлобленими. 1 березня, дочекавшись невеликого перепочинку в боях за Макаров, ми дивом виїхали у західному напрямку.

З чоловіком Сашком та донькою Міланою. Фото: канал «Україна»

З чоловіком Сашком та донькою Міланою. Фото: канал «Україна»

Моя мама наразі одягає переселенок

– 28 березня у Мілани день народження. Чи був у неї день народження? Мами кажуть, що як би боляче не було, не можна позбавляти дітей дитинства.

- Обирати Мілані торт на день народження я почала ще місяців за два до нього: у нас у Києві є чудова знайома кулінарка, яка робить справжні солодкі шедеври. Була куплена красива мереживна сукня та золотисті туфельки.

Але все вийшло куди скромніше: Мілкіних друзів поруч не було, і жодних суконь. Але дві свічки в невеликому покупному тортику все ж таки були! Сподіваюся, через рік Мілана святкуватиме свої три рочки вже у мирній Україні та загадає щось важливе. На цей раз за неї загадала я.

Ви праві, ми маємо зробити все, щоб у наших дітей було дитинство.

- Ваша мама на період війни переорієнтувала власну майстерню з пошиття жіночого одягу на військові потреби. В ательє почали відшивати українські прапори. Це мамина ініціатива? І чому саме прапори?

Анна Панова: Сподіваюся, через рік Мілана святкуватиме свої три рочки вже у мирній Україні і загадає щось важливе. Цього разу за неї загадала я.

- Коли розпочалася війна, мої рідні Черкаси стали надійним тилом для фронту. Все місто переорієнтувалося на воєнні потреби: волонтери збирали допомогу для наших героїв-армійців, а маскувальні сітки плели цілими сім'ями, в тому числі й з маленькими дітьми.

Прапори в ательє моєї мами шили, тому що прапори були потрібні місту. Звісно, шили безкоштовно. У Черкасах у ті дні синьо-жовте полотнище з'явилося буквально на кожній будівлі. І це дуже важливо! Сподіваюся, незабаром у тимчасово окупованих містах знову майорітимуть прапори нашої держави.

Після прапорів шили бронежилети для армійців. Наразі з об'єктивних причин виробництво зупинено. А жіночий одяг, на якому раніше спеціалізувалося ательє, знаходить своїх власниць: мама одягає переселенок.

Всі допомагають один одному чим можуть. Нашу націю не перемогти!

– Ви готові повернутися до ефірів?

- Я готова повернутися до ефірів, як тільки-но телеканал «Україна», на якому маю честь працювати майже 8 років, повернеться до Києва.

Очевидно, що багато чого зміниться після війни. Напевно, багато чого зміниться в телебаченні. Я абсолютно готова до нових викликів у професії. Схиляюся перед колегами з «Україна 24», які наразі тримають інформаційний фронт, забезпечуючи глядачів об'єктивними новинами про героїчний опір наших воїнів у гарячих точках та роботу українців у тилу. Молюся про безпеку колег, які висвітлюють війну росії проти України. А ще - про тих колег, які приєдналися до оборони країни в лавах тероборони та ЗСУ.

Я розумію, що колишнього життя для всіх нас уже немає. А майбутнє ще не настало. Наше завдання - бути тут і зараз, робити те, що ми можемо робити, щоб наблизити нашу спільну Перемогу. Моє завдання як матері – забезпечити Мілані спокійне та безпечне оточення. А в ефірі із глядачами ми ще обов'язково зустрінемося!

- Яким буде ваш особистий День Перемоги?

- Недостатньо, щоб ворог був розгромлений і пішов із української землі. Путінський режим впаде, народи РФ отримають незалежність, монстр розпадеться на дрібні шматочки, росія перестане становити загрозу для світу.

Я мрію про цей День Перемоги. Відсвяткуємо обов'язково. Зберемося у мирному та нескореному Києві та запросимо друзів. Особисто я покличу в гості чудову сім'ю зі Львова, яка прихистила нас у важкі часи.

«Напевно, багато чого зміниться у телебаченні. Я абсолютно готова до нових викликів у професії», - каже телеведуча. Фото: канал «Україна»

«Напевно, багато чого зміниться у телебаченні. Я абсолютно готова до нових викликів у професії», - каже телеведуча. Фото: канал «Україна»