Вадим Карп’як: Працюю не тільки на громадян, але й на всю нашу оборону, щоб не видати таємниць
З 26 лютого кожного дня чи ночі Вадим Карп’як виходить у прямий ефір інформаційного телемарафону «Єдині новини» від каналу ICTV. Живе ведучий «Свободи слова» нині в редакції свого проєкту, бо рідний дім – у Бучі. В будинок влучив снаряд – зробив діру прямо в спальні. Але, зізнається Вадим, все можна поремонтувати. Найтяжче зараз – це слухати живих.
Ми поговорили з Вадимом Карп’яком про роботу і життя під час війни.
Організм не знає, коли йому спати
- Вадиме, як змінилося ваше професійне життя? Як виглядає підготовка до ефіру у воєнний час?
- Наразі більше інформації, ніж можна видати в ефір і одночасно проаналізувати. Шалений новинний потік. Все змінилося в сенсі самоцензури, тому що ти повинен зважати, що можна видавати в ефір, а що ні, тримати в голові, що людина може сказати, а що ні. Тому що коли ми виводимо, наприклад, військових в ефір, то ти борешся між бажанням щось дізнатися і протранслювати це суспільству, але водночас хвилюєшся, щоб і не сказали чогось зайвого. Щоб не давати людям безпідставних надій і завищених сподівань або щоб не увігнати їх у депресію. Це дуже серйозне балансування, коли ти відчуваєш себе подвійним агентом.
Бо за нормальних звичних умов я звик до того, що я - агент громадян і від імені суспільства розпитую політиків про те, що відбувається, і прошу пояснити певні речі. Але нині я працюю не тільки на громадян, але й на всю нашу оборону, щоб не видати таємниць і не сказати чогось зайвого, що може бути використано проти людей. Це дивна роль. До неї треба звикати. Я розумію, що в умовах війни вона необхідна. Тому стараюся шукати баланс між тим, щоб це була все ж таки журналістика без надлишково емоційних чи пафосних закликів і водночас щоб це була журналістика країни, яка воює. Бо коли приїжджають іноземні журналісти, вони можуть собі дозволити речі, яких, на мою думку, українським журналістам краще уникати.
- Ви – ведучий телемарафону. А це говорить про те, що у вас просто шалений ритм роботи. Скільки годин ефіру в день маєте - 6?
- Починали ми з 6-ти. А наразі по 5 годин ефіру щодня для кожної з груп, яка робить телевізійний марафон. У мене три доби поспіль робочих, а четверту зараз підхопила Яна Брензей, ведуча «Вікон» на СТБ. Вона бере нічні ефіри.
Я захоплений тим, як вона швидко зловила ритм, темп, стиль. Адже я справді почав видихатися. Коли у тебе щодня 5 годин прямого ефіру в різні часові проміжки - це складно. Навіть не стільки в режимі підготовки, бо постійно є новини в ефірі - 2 рази по 15 хвилин на годину. Тобто мені залишається 30-35 хвилин ефіру. Крім того, інформації більше, ніж ти встигаєш перелопатити. Але організм починає здавати, тому що це кожен раз в різний час. Організм не знає, коли йому спати. Тут ти мусиш спати вдень, тут - вночі, а тут - під вечір… І ось це давалося взнаки, бо я не можу так швидко перелаштуватися. Але зараз все ніби стабілізувалося. Я видихнув і дуже вдячний Яні за це.
Головне завдання журналістів, як каже Вадим Карп’як, - не давати людям безпідставних надій і завищених сподівань та не увігнати їх у депресію. Фото: ICTV
Моє завдання - показувати, що життя триває
- Так, це серйозне випробування. Як залишаєтесь при ясному розумі, тримаєтесь і навіть жартуєте?
- У мене іншого виходу немає. Гаразд, це життя, це високий рівень адаптивності і стійкості. Дивіться, росія - це країна-агресор, і не просто агресор - це країна-терорист. Завдання терориста не в тому, щоб досягти своєї мети. Його завдання - залякати людей.
Те, що робить росія зараз, - це залякування. Стрілянина по мирних містах, блокування гуманітарних коридорів, пограбування... Вони ж поводяться не як збройні сили за умовами Женевської конвенції, а як орда, яка ставить собі за мету не стільки підкорити, скільки нас налякати, щоб ми піддалися їхнім вимогам. І наше завдання - не злякатися. Наше завдання - показати, що ми стійкі, у нас є наші Збройні сили. Якщо ми злякаємося, то не зможемо на всі 100% підтримувати наше військо. Ні, я не боюся цього. І як людина, яка сидить у кадрі і на яку орієнтуються українці, моє завдання - показувати, що життя триває.
Життя повинне бути нормальним. Звичайно, слово «нормальне» - дуже відносне поняття. Після Маріуполя, Чернігова, Харкова… життя не буде колишнім. Ми ніколи не повернемося до цієї категорії «нормальності». Але ми повинні показати, що живемо. Тому в Києві відкриваються кав’ярні, ресторанчики, магазини, починають запускатися бізнеси.
Ми повинні жити і працювати. Бо наразі в цій воєнній ситуації, переможе той, у кого сильніша воля до перемоги. І наша воля повинна базуватися на наших економічних можливостях. Ми повинні забезпечувати функціонування економіки. Тому дуже добре, що всі волонтерять, але так само дуже добре, якщо люди просто роблять свою роботу: стрижуть бороди, роблять зачіски, виховують дітей в дитсадках, печуть хліб, роблять ковбасу, міняють розбиті війна. Це все повинно функціонувати, тому що це те, заради чого ми боремося, - заради життя.
Щодня 5 годин прямого ефіру в різні часові проміжки - це дуже складно. Фото: ICTV
Діти були готові, що війна можлива
- А як підтримуєте дітей на відстані? Щодня зідзвонюєтесь?
- Я намагаюся з усіма регулярно підтримувати зв’язок (Оресту - 8 років, Марті – 9, Марку – 13. – Прим. авт.). Зі старшим сином ми трохи рідше спілкуємося, у нього немає потреби аж так часто зідзвонюватися. З молодшими - частіше, звісно, але теж я не встановлюю жорстких правил на кшталт того, що обов’язково раз на день ми повинні поговорити.
Трапляється, що не синхронізуємось графіками - у мене ефір, а вони лягають спати. Я хочу, щоб нам було цікаво говорити, а не просто ми повинні о конкретній годині вийти на зв’язок і галочку поставити, що ми поспілкувалися. Тому тут я стараюся тримати рівень нормальності. Скучили - говоримо, немає зараз якоїсь нагальної теми - ми не зідзвонюємось.
- Ви говорите з дітьми про війну, пояснюєте картину того, що відбувається?
- Безперечно. Річ у тім, що ми і до початку масштабного вторгнення говорили про війну. Я все ж таки ведучий «Свободи слова», і мої діти більш-менш добре орієнтуються у політичному житті країни. Вони знають імена політиків, як вони виглядають, хто що відстоює… Знають, що в Україні війна з 2014 року. І, до речі, це їхній постійний страх. І до 24 лютого у них був страх, що росія піде нападати. Бо ми їм розказували і про Крим, і про Донецьку, Луганську області. Тому для дітей це не стало шоком. Вони були готові до того, що це можливо. Тим більше, останні кілька днів перед війною я взагалі кожен день виходив в ефір зі «Свободою слова». І нервозність в повітрі висіла. Тому ми з ними говоримо, ми їм пояснюємо все це, і вони як громадяни сприймають.
- Що зробите насамперед, коли ми переможемо?
- У мене немає чіткого плану дій. Тим більше нині питання «А що вважати перемогою?» досить дискусійне. І я навіть боюся, чесно кажучи, про це думати, тому що очевидно, що частина суспільства не прийме перемогу в тому вигляді, в якому вона буде. А другий момент - що я знаходжуся фізично в Києві, і коли буде перемога, лінія фронту проходитиме далеко від столиці, тому до того часу я виконаю значну частину плану.
Але у мене є велика амбітна мета на час після перемоги - я хочу проїхатися Україною. По тих містах, які зараз найчастіше звучать в новинах. Про які я говорю як про місця рани на українському тілі, про всі больові точки - Маріуполь, Мелітополь, Енергодар, Ізюм, Чернігів, Авдіївка, Сєвєродонецьк… Частину цих міст я уявляю, тому що я там був. Але значна частина цих міст наразі у моїй свідомості як точка бойових дій, де гинуть люди, де треба рятувати цивільне населення, де воюють наші солдати. І я хочу, щоб у мене ці міста асоціювалися не просто з інформаційними повідомленнями. Я хочу побачити їх на власні очі.
Я усвідомлюю, що вони будуть не такі красиві, як в мирний час, але мушу проїхатися і подивитися на них. Для мене це особисте завдання, тому що ми зараз вивчаємо пришвидшений курс української географії у достатньо болючий спосіб. А хочеться в інший, мирний, аби полюбити нашу рідну країну ще дужче.
