Лариса Кадочникова: Народна артистка не повинна жити у квартирі 29 кв. м
Лариса Кадочникова прославилася після виходу на екрани картини Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" у 1964 році, в якій вона зіграла роль Марічки. Нині артистці 81 рік. Вона живе у Києві та продовжує грати у Театрі російської драми імені Лесі Українки.
Ми зустрілися із Ларисою Валентинівною на Одеському кінофестивалі, медіапартнером якого є телеканал "Україна". Легенда українського кіно розповіла, як живе зараз та чому не збирається емігрувати з України, незважаючи на те, що держава їй не допомагає.
- Що робитимете в Одесі під час кінофестивалю?
- Я приїхала лише на два дні, бо в Києві маю виставу в Театрі російської драми ім. Лесі Українки. Тому до ладу нічого зробити і не встигну. До речі, на фестиваль уже далеко не вперше приїжджаю. Місто казкове, особливо цей майданчик (літній ресторан при готелі "Моцарт" - Ред.)... І не зрозумієш, де ти: чи то у Відні, чи то в Парижі, а Одеса, до речі, нічим не гірша.
- А на пляж підете?
- Мало дуже часу, та й прохолодно. Підеш на той пляж і заснеш там (сміється).
- Цього року ви приїхали на ОМКФ як гостя, а у журі вас не кликали?
- Я була багато разів у журі подібних конкурсів, але не цього, і знаю, наскільки це нелегко. Ти з ранку до вечора дивишся картини, і якщо пощастить, зможеш вибратися на обід. Я завжди брала із собою блокнот та писала, що цікаво, а що ні: ролі другого плану, операторська робота, сценарна. Завжди за цим стежила, бо воно забувається, а так відкрив – і одразу все згадав.
|
"Я і зараз заробляю непогано"
– Кілька років тому ви розповідали, що мрієте переїхати з маленької квартири у старій хаті. Мрія здійснилася?
- Ні, я, як і раніше, живу там, але й справді дуже хотіла переїхати. Нам дали цю квартиру з чоловіком Юрієм Іллєнком, але він, на жаль, пішов із життя. Тоді ми багато працювали і житло було для нас звичайним місцем для сну. Зараз минули роки, і я не можу сказати, що дуже переживаю, але будинок страшенно недоглянутий, а сама квартира маленька – 29 кв.м, крихітний балкон. До того ж я малюю, і в мене вдома більше ста картин немаленького розміру, треба десь десь ставити. Майстерні в мене немає. Та якби вона була, то я, може, й не думала над цим питанням. Раніше до мене приїжджали кіношники та винаймали квартиру, вона на екрані виглядає розкішно. Насправді це тому, що прикрашена моїми роботами, вони створюють якесь свято.
- Ви одна з найвідоміших радянських акторок і досі продовжуєте грати. Хіба не вдалося за цей час накопичити грошей на нову квартиру?
- Скажу чесно, я заробляю і зараз непогано, але не так добре, якби жила на Заході. На життя мені вистачає, але на квартиру заробити в нашій країні не так уже й легко. Я, звичайно, куди тільки не зверталася, навіть до міністерства. Вони всі знають, за яких умов я живу...
Знаєте, я вже не засмучуюсь, бо великий режисер легендарний Сергій Параджанов жив у такій же квартирі. Там трошки був більший балкон, площа і дім кращий - на площі Перемоги, навпроти цирку. Він пішов із життя, але залишився Параджанов, який входить до п'ятірки найкращих режисерів світу, як і його фільм. І що, є якась справа до того, в якому будинку він жив? Люди мають замки, а залишаючи життя, про них швидко забувають. Щоправда, діти потім б'ються за це майно...
- У вас є звання народної артистки України, хіба воно не дає жодних привілеїв?
– Ні. Ви розумієте, що депутати мене знають. Я не хочу ображати нікого, але коли людина живе у добрих умовах, то їй здається, що так живуть усі. Їм усім байдуже. Напевно, має прийти президент до мене і сказати: "Ларісо, це ваша квартира". А я так". На що він мені відразу: "Боже, негайно поміняйте їй квартиру". І завтра нове житло (сміється).
- Ви зверталися до екс-президента Петра Порошенка із проханням обміняти квартиру?
– Якось мене запросили на святкування ювілею кінотеатру "Україна", де зібралася вся інтелігенція Києва. Там був і Петро Олексійович. Я виступила та сіла біля нього. Він сказав, що дуже радий знайомству. А мені до цього мої друзі говорили: "Якщо сидітимеш з президентом, то попросись до нього на прийом або скажи про квартиру". Ну ви уявляєте, сидіти на такому заході та говорити на цю тему. У мене язик не повернувся! І мені тоді сказали: "Ти що це була єдина можливість записатися до нього". Я думаю, що він прийняв би мене, але чи дав би квартиру... Це вже інше питання. Може, сказав би, що це не в його компетенції, що треба звертатися до міської влади. Але треба було сказати лише одне слово, і могло б все змінитися.
"Падчерка подала на поділ майна, навіть не дочекавшись похорону"
– Після смерті вашого другого чоловіка Михайла Саранчука його дочка почала претендувати чи не на все майно. Як вирішилося це питання?
- Тоді я, звісно, дуже переживала. Після його смерті залишилася велика дача, гараж і дві машини плюс квартира. Житло взагалі було моє, бо нам дали його, як я вже й казала, з Іллєнком. Дача записана на маму мого чоловіка. Мені дуже подобався цей затишний будиночок, біля нього було 7-8 соток землі. Всі роки я знімалася, грала в театрі і майже всі гроші вкладала в нього.
У мене були чудові стосунки з чоловіком. Він був директором театру, але потім пішов звідти, бо його викликали до ЦК і сказали: "Вибирай – Кадочникова чи театр". Він їм відповів: "Місце я ніколи не поміняю на Ларису". Це шляхетний вчинок справжнього чоловіка. Тому мені навіть на думку не спадало записати майно "це твоє", а "це моє". Ми жили разом і таких питань навіть не виникало. Він помер раптово.
Є, звісно, закони, які кажуть, що майно батьків мають отримати діти. Минули роки, і я думаю: "А може вони і правильні?" Адже він дуже любив свою дочку.
- З вами вона питання про спадщину не обговорювала?
- Все було б добре, якби вона прийшла до мене, і ми нормально поговорили. Я б сказала: "Так, давай перепишу все на тебе" або "Давай розділимо, я приїжджатиму на цю дачу іноді", але вона подала документи на поділ у таємниці від мене. У день смерті чоловіка ми його ще навіть не поховали. А перед цим постійно приходила до мене, ми дружили, їздили відпочивати. Так не роблять.
- То як усе вирішилося?
- У результаті дача та гараж відійшли їй. Вона, звичайно, хотіла ще й півквартири, але суд вирішив, що житло та дві машини залишаться мені. Авто я продала, бо їздити не вмію, а шофер попросив у мене тисячу доларів зарплати. Я йому тоді сказала, що такої зарплати навіть не отримую (сміється).
- Чи залишилася образа на падчерку?
– Ні. У неї прекрасні діти, хай те майно, що вона відсудила, буде їм на радість. Але надалі нехай завжди думає, бо життя – бумеранг, і десь може зазнати краху... Потрібно завжди пам'ятати, що можна вирішити все мирним шляхом. Я, чесно кажучи, іноді, коли бачу, що творять люди за спадок, то жахнуся.
- А ви спілкуєтесь з нею зараз?
– Після цієї ситуації немає.
"З братом із Росії про політику не говорю"
- Ваш брат Вадим Алісов живе у Москві. Часто з ним спілкуєтесь?
- Так, я ось буквально вчора з ним розмовляла телефоном.
- Виникають конфлікти у зв'язку із ситуацією між нашими країнами?
- Ні, я колись приїжджаю до нього, то завжди говорю: "Адже, давай не будемо про політику", щоб уникнути лайки. Він взагалі народився в Києві і часто буває на боці України. Я навіть йому часом говорю, щоб він був обережним з такою позицією, бо живе в Росії.
Звичайно, я дуже люблю його, у нього родина чудова. Він із Ельдаром Рязановим зняв не одну картину і є провідним оператором у РФ, а зараз викладає. Але, на відміну від наших педагогів, заробляє добре. Має чудову розкішну квартиру, дорогу машину, йому на все вистачає.
- Чи часто їздите до брата в гості?
- Влітку дуже люблю бувати у нього на дачі. Вона знаходиться на березі озера. Я приїжджаю туди на 10 днів і відпочиваю разом з ним та його родиною. Буває щось допомагаю на кухні, а буває так, що його дружина все приготує. Приїжджає дочка Вадима, онуки – хлопчик став теж оператором, а дівчинка вступає до університету зараз. Він же єдина близька людина, яка залишилася в мене.
"Я йду вулицями Києва, а до мене підходять люди і бажають щастя"
- У Росії, як ви самі сказали, зарплати набагато вищі. Та й картин там знімається більше. Чи не думали переїхати Москву?
- У Москві справді розвинений кінематограф, але зараз і у нас із цим не гірше – держава виділяє багато грошей на українське кіно. Буває, люди грають багато де і їх не знають, а буває, що зіграєш одну роль і стаєш знаменитим на весь світ. Мені дуже пощастило, я зіграла у геніальній картині Параджанова. Стала улюбленицею. Я йду вулицями Києва, а до мене підходять люди та бажають щастя, здоров'я, кажуть "яка ви прекрасна!". Ось як можна після такого ставлення прекрасного взяти та виїхати?
Ми збираємо у театрі постійно аншлаги. Навіть недавно, була спека 37 градусів, і люди все одно прийшли. Їм набридла ця політика, вони хочуть духовності.
Та й треба розуміти, що в моєму віці якщо переїжджаєш в іншу країну, то там має бути тобі покровитель, у хорошому сенсі цього слова. Він скаже: "Ця актриса працюватиме в такому театрі". Але цього бути не може, бо у кожному театрі є свої примадонни, актриси, і раптом приїжджаєш ти з Києва...
- Але ж ви після розлучення з Іллєнком поїхали до Росії?
- Так, це був дуже важкий період у моєму житті, і я поїхала. Усі були шоковані нашим розлученням. Я дуже переживала і перестала зовсім зніматись. У мене було відчуття, що я маю змінити життя. Тоді вирішила собі їхати до Москви. У мене там приятелька-режисер Алла Кігель у театрі Маяковського почала ставити спектакль "Дядя Ваня". Вона порекомендувала мене керівництву, і я їм дуже сподобалася. Але потім прийшли актриси, які вже давно грають у цьому театрі, і з обуренням запитали: "А ми що, не можемо грати цю роль?"
Мене не затвердили, а Алла сказала, що без мене ставити спектакль не буде, і поїхала до Америки. Я до неї, до речі, приїжджала 3 роки тому, прекрасна жінка. Після цієї нагоди я зрозуміла, що якщо їхати кудись, то тільки знати, що в тебе там точно є робота і ти будеш комусь потрібен. Та й хіба можна міняти київський Театр російської драми на щось інше? Мене люблять, не можна плюватись... Це великий гріх.
- Як оцінюєте якість сучасного кінематографу? Що з останніх вітчизняних робіт дивилися?
- Я багато картин бачила українців, бо часто сиджу у комісіях. Не дуже хочеться називати імена режисерів. Але можу сказати, що дуже люблю Дмитра Томашпольського, він знімає багато добрих фільмів, Держкіно фінансувало кілька із них. До речі, ми зняли із ним картину "Автопортрет". Томашпільський мені сказав: "Будеш із продюсером". А я, якщо чесно, ніколи не мріяла ним бути. (У цей момент зазвучала музика на веранді. – Авт.). О, це музика з нашого фільму. Дивно, наче почув!
Нам, українцям, важливо не дивитися на інших, а знімати своє кіно, яке буде пізнаване. Його подивляться та скажуть: "О, а це Україна". Відверто кажучи, кіно стало таким жорстоким, наприклад, картина "Донбас" – після її перегляду мені було дуже погано. Я зрозуміла, що так не можна жити. Раніше було багато радості, світла, життя у стрічках. А зараз кіно схоже на одне інше.
Наслідувати Америку безглуздо. Наші фільми ніколи не будуть купувати так, як їх, тільки тому що в рік вони випускають безліч картин з голлівудськими акторами, красивими картинками та величезними бюджетами. Потрібно створювати щось своє.
"Параджанов був генієм"
- На Буковині, де проходили зйомки фільму "Тіні забутих предків", часто буваєте? Адже це знакове для вас місце.
– Ми їздили туди минулого літа на день народження Івана Ніколайчука. Були й у музеї, й у місцях, де знімалася картина. А зустрічають люди, звичайно, там… Ну просто обожнюють. Для них "Тіні забутих предків", Марічка та Іван – це святе. Вони щасливі бачити мене, завжди запрошують за стіл. Ця картина відкрила їм їхній народ. Ось був чоловік іншої національності (Параджанов. - Ред.), який показав їхнє життя, природу по-іншому. Він відкрив свої крила - і полетів його фільм по всьому світу.
- Яким Параджанов вам запам'ятався?
- Він був генієм і працював не як інші режисери театральні та кіношні. Ось він побачив мене, мої очі, і він цей образ зберіг. Розпустив волосся мені і вдягнув на нас ці сорочки.
Ми знімали "Тіні забутих предків" цілий рік, тоді як зараз серіали за 3 місяці роблять. Нам випала можливість мимоволі вливатись у природу.
А Юра Іллєнка був геніальним оператором, який на той момент лише закінчив університет. Ми тоді саме одружилися, і Параджанов, не сумніваючись, узяв його. Знімаючи, він уже знав, яким буде його кіно.
"Кожен повинен займатися своєю справою"
– 21 липня в Україні відбудуться дострокові парламентські вибори. Балотуються багато артистів. Як вважаєте, це правильно?
- Думаю що ні. Розумієте, наприклад, акторам здається, що вони можуть просто "схопити" і цю професію, зіграти і цю роль. Ні, не заради наживи та почуття "головності". Це зовсім інша професія. Потрібно ще й багато розуміти. Потрібно знати, як усі живуть, що з промисловістю, що з культурою, медициною, освітою… Навіщо їм це потрібне?
- А що про нового президента думаєте?
- Спочатку мені він подобався, думаю "такий цікавий". А зараз розумію, що це дуже складно. Це потрібно якесь здоров'я мати і серце, щоб все це витримати. І обов'язково будуть незадоволені, вороги, підставлятимуть ніжки, а ця людина й не знатиме.
Все-таки це має бути професіонал, який довго у політиці. Мені здається, що в першу чергу йому не вистачить сил і здоров'я… Ви тільки уявіть цілий день величезне навантаження на мозок, а вночі треба лягти спокійно і заснути. А в голові - мільйонів запитань: це не виходить, це треба зробити, те, інше, п'яте, десяте. Але дай боже, звичайно…
Усі дивилися, як він ішов цією доріжкою на інавгурацію і до нього так тяглися люди. Він підстрибував як актор: "я ваш", "я з вами". І раптом зробили крупний план, і я побачила очі, сповнені туги. Вони говорять багато про що. І я зрозуміла, що він дуже хоче допомогти людям, щоби вони добре жили.
- А якби вам запропонували в депутати податися, ви погодилися б?
- Ні, мені це навіть нецікаво. Це ж така відповідальність. Ти відповідаєш за людей. Мені дуже подобається працювати у театрі, це моє. Все-таки я вважаю, що кожен має займатися своєю справою.
|
|
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Актриса Лариса КАДОЧНИКОВА: "Ніколи б не повірила, що побачу кіностудію безлюдною"
З народною артисткою Росії та України Ларисою Кадочниковою ми не могли вибратися на прогулянку понад півроку: наша гостя щодня репетирувала головну роль у п'єсі "Дивна місіс Севідж", обраній головним режисером Театру російської драми спеціально для неї.
