Стрибки на батуті - одна з трьох олімпійських гімнастичних дисциплін поряд зі спортивної та художньої гімнастикою. У програму Олімпійських ігор цей спорт увійшов тільки на Іграх в Сіднеї - у 2000 році.
Всі успіхи української школи стрибків на батуті на Олімпіадах пов'язані з першими двома Олімпіадами. У 2000 році Оксана Цигульова виграла срібло Ігор в Сіднеї, у 2004 році Юрій Нікітін став олімпійським чемпіоном в Афінах. З того часу медалі в цьому виді спорту ми не завойовуювали. У Токіо-2020 український стрибун Микола Просторов посів 12-е місце.
Що стоїть за цим результатом, які перспективи стрибків на батуті в Україні і чим живуть батутисти, Просторов розповів в ексклюзивному інтерв'ю «КП" в Україні».
- Ви вже встигли відійти від Олімпійських ігор. Охолонувши, як оціните свій виступ?
- Ви вірно підмітили щодо емоцій - вже охолов. Я був за крок від фіналу і мав туди потрапити, але тренер зробив невелику помилку. Він підкинув мат, через що я не зміг поборотися за вихід у фінал. Необхідно було зробити 10 елементів під час програми, а я виконав лише сім. На восьмому елементі тренер, який одночасно мій страховик, підкинув мат, оскільки я трохи змістився. Тренерові здалося, що я вилітаю за батут. Будь-яке дострокове припинення комбінації сильно карається суддями, втрачається багато балів. Це і не дозволило мені пробитися в битву найсильніших.
- З якими думками їхали в Токіо?
- Я тверезо себе оцінюю і розумію, що на медаль розраховувати не міг. Це було б щось з області фантастики або чудо. Але фіналістом цілком міг стати. На таких великих змаганнях, де виступають кращі з кращих, завжди присутній елемент удачі або дива. Як любить повторювати мій друг - «спочатку зробимо, а потім нехай наздоганяють». Цей принцип добре працює в батуті.
- Здивувала перемога білоруса Івана Литвиновича над китайцями?
- Абсолютно ні. Білоруси завжди були в топі і протягом всього олімпійського циклу показували гідні результати. На ЧС-2019 вони стали чемпіонами світу в команді, Литвинович взяв срібло в індивідуальних змаганнях. Він показував лідерські стрибки. Прикро за його напарника Владислава Гончарова, олімпійського чемпіона Ріо-2016. Він теж міг опинитися на п'єдесталі.
- До Олімпіади в Парижі-2024 будете готуватися? Наскільки довгою бачите свою спортивну кар'єру?
- Поки ще не знаю. Після Токіо я дав емоційне інтерв'ю. Я донині засмучений тим, що відбувається у збірній. Дуже хочеться кадрових змін, в першу чергу - зміни головного тренера. У нас дуже важкі стосунки. Я не бачу жодної виконаної роботи з його боку. У такому колективі важко, практично нереально готуватися і домагатися високих результатів. Тому я не будую планів на майбутнє. Все залежатиме від виборів головного тренера. Якщо прийде нова людина, то буде дуже добре і я точно продовжу. При діючому тренера не хочу продовжувати кар'єру. Не хочу працювати через біль, працю й емоційний негатив.
- А якщо запропонують виступати за іншу країну?
- У батуті це не прийнято. Є приклад тільки Азербайджану, куди переходили спортсмени. Переїхати до якоїсь європейської країни, США або Канади - нереально. Малоймовірно, що я покину Україну, якщо говорити про спортивну кар'єру.
- Ви казали, що для стрибунів на батуті гостро стоїть тема неякісних умов для тренувань. Здавалося б, що треба - батут, і все.
- Частково є правда у ваших словах, мовляв, дійсно, що треба? Батут, і все. Але у нас не скрізь нові батути. Вкрай рідко оновлюються рами. Пружини й сітки необхідно оновлювати через рік-два. У нас вони стоять набагато довше.
Крім снарядів, хочеться мати нормальні температурні умови в залі. Збори у нас постійно проходять в якомусь приватному клубі, де паралельно займаються звичайні діти. Вони не розуміють, що таке концентрація в роботі, коли це спорт вищих досягнень. Вони кричать, бігають, розважаються, а ми в цей час маємо працювати на результат.
- Де в Україні можна тренуватися?
- Я тільки-но повернувся зі зборів з Одеси. Там приватний клуб. У Харкові є дитячо-юнацька школа. Але є ж ще проблема наших тренерів, які не розуміють, що збірникам потрібно приділяти певний час і увагу. А не так - на тобі батут, стрибай і готуйся.
На жаль, спорт із кожним роком рухається вперед, і вимоги, щоб стати чемпіоном світу або призером, все вище й вище. А в Україні існує стара система уявлення робочого процесу - на кшталт як раніше було в футболі - «бий - біжи», яке вже давно не працює.
- Ви з чотирьох років в залі. Чому вибрали батут, а не спортивну гімнастику, якої займалися ваші батьки?
- Так ось просто з самого дитинства мені подобалося стрибати на батуті. Мабуть, батьки не встигли ще в цьому віці закохати в спортивну гімнастику. Я знаходився в залі для спортивної гімнастики, але завжди любив стрибати на батуті. Завдяки випадку тренер зі стрибків на батуті Оксана Нікітіна побачила, що я годинами стрибаю на батуті. Вона запропонувала записатися до секції. Я пішов, і дуже швидко пішли результати. Батьки не стали мені заважати і змінювати рід діяльності. Порахували, якщо добре виходить стрибати на батуті - значить, це те, що має бути.
- Чи є у вас хтось, кого ви можете назвати своїм орієнтиром у спорті або по життю?
- У моєму житті так вийшло, що я сильно захоплювався моїм загиблим хрещеним Олександром Берешом, дворазовим призером Олімпійських ігор в Сіднеї-2000 (видатний гімнаст, який загинув у 2004 році в ДТП. - Прим. авт.). І взагалі я ріс в оточенні багатьох олімпійців, тому завжди хотів стати з ними в один ряд. З тим же Нікітіним разом тренувався і мріяв, як він, виступити на Олімпіаді. Плюс батьки не давали опускати руки, вони ж самі спортсмени.
- Гімнасти традиційно невисокі на зріст. А стрибуни на батуті? Зроіс і вага відіграють якусь роль?
- Безумовно. Занадто високі люди в цей спорт не йдуть, тому що їм буде складно виконувати потрійні сальто, особливо гвинтові елементи. Середній зріст батутиста - близько 170 см. Гімнасти нижче - 160-165. Є батутисти із зростом і 175, і 180 см, але часто їм важко змагатися.
- Який у вас зріст?
- 171.
- У вас ніколи не траплялося, як у Гаді Петрович Хренової: «Я на батуті стрибала. І загубилася»?
- Батут - складний координаційний вид. Іноді хочеш зробити координаційно один стрибок, але з незрозумілих причин робиш зовсім не те, що повинен. То на голову приземляєшся, то вилітаєш за батут. У мене були важкі травми. Я на рік «вилітав». Фактично заново вчився стрибати.
Всі ми люди і помиляємося. Навіть спортсмени найвищого рівня бояться якихось елементів. І це нормально, наша голова не залізна.
- Страху висоти у батутистів апріорі бути не може?
- Мій синхроніст, наприклад, дуже боїться висоти. Якщо він підходить до якогось висотного порогу, відчуває сильний страх. Але це різні види страху, різні почуття висоти. Коли ти стрибаєш на батуті, є повний контроль цієї висоти. Коли люди підходять до обриву, там немає цього контролю. Попереду - тільки прірва.
- А щоб пружини порвалися - таке можливо?
- Це звичайні моменти. Пружини лопаються. Це залізо, воно зношується. На останніх зборах в Одесі пружин п'ять лопнуло.
- І що відбувається?
- Це не завжди небезпечно, рідко призводить до якихось травм. Все залежить від того, де ти перебував на сітці і так далі. Нерідко, коли лопається пружина, то дуже сильно тебе викидає і можна вилетіти за батут. Немає точного сценарію, що відбудеться. Бувають неприємні ситуації, що можна і травму отримати, а буває - просто лопається пружина, підкидається мат, і ти зупиняєшся.
- Найнеприємніша травма?
- Я якось заїхав собі коліном в кадик під час стрибка. На два дні потрапив до лікарні, втратив голос. Лежав під крапельницями, щоб горло не опухло. Це сталося буквально за чотири дні до вильоту на Європейські ігри. Я пролежав два дні і написав відмову від госпіталізації, тому що потрібно було летіти на Ігри.
Тоді ж вперше познайомився з панічними атаками, від того, що задихався щогодини. Найстрашніше було пережити 3,5 години перельоту в Баку. Боявся задихнутися в літаку. В якомусь жаху летів ці три з половиною години.
- Впоралися в результаті з панічними атаками?
- Так. Вони швидко минули. Це все на психологічному грунті. Мене просто ще дуже налякали лікарі, мовляв, якби на годину пізніше приїхав до лікарні, міг би задихнутися і померти. Спасибі вам, лікарі, за те, що підтримуєте емоційний фон (посміхається).
- «Робоча» область батута - 4,28 м на 2,14 м. На скільки метрів підлітаєте вгору?
- Метрів на п'ять-шість. Чистого польоту, коли відштовхнувся від сітки і приземлився назад, - проходить секунди дві.
- Стрибки на батуті можна назвати екстремальним видом спорту?
- Не тільки екстремальним, але й найважчим видом спорту через складні координаційні моменти. Ми робимо потрійні сальто з гвинтами, і таких десять елементів по ходу програми. Є хлопці, які роблять шість потрійних сальто в одній комбінації. В жодному виді спорту немає настільки складною групи координаційних елементів.
- Батутист дотримуються якоїсь суворої дієти?
- Є спортсмени, які суворо за цим стежать, щоб бути в певній максимально комфортній вазі. Вони залежні від цієї легкості, для когось плюс кілограм - і автоматично важче себе виштовхувати. Мені це не страшно, тому що я не поправляюсь, тож на дієтах не сиджу.
- Чи багато батутистів йдуть потім працювати цирковими акробатами?
- Так. Але у мене такої мети немає. Ця перспектива мене зовсім не приваблює. Від слова "взагалі".
- Юрій Нікітін готовий був стати водієм вантажівки і працювати на будівництві, щоб прогодувати сім'ю через малу зарплату спортсмена. Ви заробляєте тільки стрибками на батуті?
- Так, я зараз живу тільки на кошти від спорту. Від зарплати до зарплати. В цьому плані я підтримаю Юру. Прикро, що дуже важко заробити на якесь найближче майбутнє після закінчення кар'єри.
Переважно всім батутистам потрібно одразу освоювати якусь нову професію. Ми не можемо рік посидіти-подумати, чим би таким зайнятися. У батуті добре заробляють тільки топи. І потрібно постійно перемагати на великих змаганнях, щоб отримувати премії.
Зарплати у нас не найбільші. У нас вийшов новий закон, через який можна мати дві ставки. Я перебуваю на ставці в ЦСКА і на півставки в міністерстві. Півставки в міністерстві - це 5500 грн. Паралельно я навіть за контрактом не маю права ніде працювати, як не можу і бізнесом займатися. Ось такі справи.