Коридори для своїх
Після провального року дії додаткових мит на ріпак і сою, переробники хочуть витіснити виробників з логістичних маршрутів.
Через постійні загрози, які створює росія на маршрутах морського експорту, логістичні можливості вивезення українських товарів водними шляхами суттєво звузилися. Це загострило внутрішнє протистояння між виробниками і переробниками зернових та олійних культур. Останні запропонували надати пріоритет експорту шроту, макухи та олії перед експортом зерна, зайнявши дефіцитні потужності транспортування, перевалки і подальшої доставки до кінцевого споживача. Низка аграрних асоціацій уже виступили проти, адже йдеться про чергову спробу перекласти затрати на фермерів-виробників, хоча негативний досвід запровадження “соєвих правок” мав би продемонструвати хибність такого підходу. Відсутність адекватного діалогу між державою і бізнесом на цю тему може призвести до мільярдних збитків для економіки в цілому та для державного бюджету зокрема.
Понад рік тому Україна відверто “через коліно” – всупереч запереченням профільних асоціацій, розрахункам експертної спільноти та застереженням міжнародних партнерів, правкою лобістів до непрофільного закону про промислове забруднення – запровадила 10% мито на експорт сої та ріпаку. Закон в парламенті протягнули напередодні “канікул” 16 липня, а підписання Президентом відбулось на початку вересня, набуття чинності сталось у рекордні строки - уже за два дні. Серед податкового року, коли ніяких планів щодо сівозміни уже переграти було неможливо.
Серед низки аргументів “за” ухвалення “соєвих правок” у відповідному законопроекті була необхідність збільшити обсяги переробки, аби завантажити наявні та заплановані до будівництва потужності. Також планувалось збільшення надходжень до бюджету, залучення інвестицій, боротьба із “сірим” експортом сировини.
Мито запровадили “тимчасово” до 2030 року із подальшим зниженням на 1% щороку, це дало змогу “пропетляти” між зобовʼязаннями, які взяла на себе Україна, приєднавшись до Угоди про Асоціацію із Європейським союзом, яка прямо забороняє запровадження нових мит. У перші ж тижні дії закону стало зрозуміло, що регуляторна база не готова: дія мит не поширювалася на виробників, які безпосередньо експортують свою продукцію, але як це довести – механізмів не було передбачено. Відтак експорт було заблоковано на тижні. Згодом було розпочато десятки судових процесів виробників за право повернути надмірно і незаконно сплачені митні платежі, низка проваджень тягнуться і досі.
Через рік дії закону можна сміливо сказати, що більшість очікувань провалились, негативні прогнози експертів та учасників ринку справдились, а переробники, натомість, пропонують обкласти виробників ще одним “ярмом”, відсторонивши від експортних потужностей в умовах їх дефіциту.
“Соєві” правки через рік
Якби єдиним індикатором успіху для ухваленого минулого вересня закону було збільшення обсягів переробки сої та ріпаку, очевидно авторам було б чим пишатися: цю мету дійсно було досягнуто. За даними експертів, переробка ріпаку зросла з 15% до 42% урожаю, сої — з 39% до 54,2%. Виручка від експорту ріпакової олії зросла з $200 до майже $600 млн, а шроту - з $20 до $200 млн. Утім, скорочення експорту виробників насіння сягнули $1 млрд, тож сальдо де-факто є негативним, хоча й очікувався загальний “плюс” не менше $200 млн. Решта обіцянок – додаткові надходження до бюджету, численні нові заводи – так і залишилися на папері. Так, із обіцяних понад 7 млрд грн. надходжень до казни, за рахунок нового мита зібрали додатково всього 2,2 млрд грн., тобто близько 30% очікувань. Замість “десятків” заводів не задекларовано відкриття жодного великого нового підприємства (не вважати ж таким невеликі комбінати на 50 тон на добу), а ті що будуються – заморожуються через надмір і недозавантаженість уже наявних потужностей і неспроможність продати перероблене. В цих умовах виділення державою коштів на приєднання таких потужностей до мереж в межах індустріальних парків виглядає невиправданою витратою дефіцитних бюджетних коштів.
За оцінкою Американської торговельної палати (ACC), фермери тільки за півроку дії закону недоотримали близько $180 млн. З них $130 млн — це дисконт: аграрії, які не могли експортувати самі, продавали сировину переробникам приблизно на 7% дешевше за світові ціни. Ще близько $50 млн пішло до бюджету як мито – кошти, які можна було б не сплачувати, якби закону не було.
Зафіксовано також зменшення посівних площ під сою і ріпак, що й прогнозували експерти. Замість сої і ріпака зростатимуть посіви соняшника і пшениці, а це, в свою чергу – більші витрати на азотні добрива, що робить фермерів іще більш вразливими. Зменшення посівних площ під колись ефективні та вигідні для вирощування культури, в свою чергу, негативно впливає на ціноутворення на ринку землі. А в довгостроковій перспективі – на інвестиційну привабливість агробізнесу в Україні в цілому, лякаючи навіть тих небагатьох відчайдухів, що готові були б вкладати гроші в перспективу у країні, що воює.
Не можна не згадати втрату низки ключових “зернових” ринків у Європі, Азії та Африці, де Україна уже перестала бути основним гравцем, а також ризиків, повʼязаних із постачанням продуктів переробки до Євросоюзу. Якщо з українського насіння сої та ріпаку перероблена в ЄС продукція проходить всі необхідні сертифікації і потім використовується і в харчуванні, і в кормах, і при виробництві біодизелю, то перероблена продукція має низку обмежень, повʼязаних із питаннями продовольчої безпеки. Відтак попит на неї суттєво нижчий.
Удар по логістиці
Після того, як обсяги виробництва переробленої продукції зросли – постала логічна проблема: як їх експортувати. За умов, коли кількість каналів транспортування зменшується, у спільноті переробників виникла ідея пріоритизації логістичних потоків. Український клуб аграрного бізнесу (УКАБ) запропонував дати пріоритет перевезенню олії, шроту та макухи залізницею і квоту на соняшникову олію 400 тис. т на місяць.
Простіше кажучи, було запропоновано віддавати перевагу продуктам переробки. Прихильники цієї ідеї стверджують, що переробка дає на 30–50% більше валюти з кожної тонни сировини. І це справедливо, якщо вважати, що замість 1 тонни насіння через кордон повезуть 1 тонну олії та шроту, які з неї вироблені. Проблема полягає в тому, що олію перевозять у “наливних” ємностях, а шрот та насіння - у “насипних” вагонах, зерновозах і баржах. Тобто олія не “витісняє” зі “своїх” вагонів зерно. А от шрот і макуха – які суттєво дешевші за насіння – де-факто прямо зменшують валютну виручку, якщо поїдуть у вагоні замість “сирого” зерна.
У відповідь на ініціативу УКАБ, Всеукраїнська аграрна рада (ВАР) 7 жовтня звернулася до уряду з закликом не надавати таких переваг. За її розрахунком, шрот і макуха (380–390 тис. т на місяць) разом із квотою на олію займуть близько 36% усіх експортних потужностей, а на Дунаї — 68%. Це розрахунок самої ВАР на основі даних Мінагрополітики. У ВАР мають одразу три серйозних аргументи проти “квотування” і “пріоритизації”. По-перше, шрот і макуха потрібні внутрішньому тваринництву, і їхній прискорений експорт підвищить собівартість молока, мʼяса та яєць. По-друге, витіснене з “черги” зерно тиснутиме на закупівельні ціни, найбільше — для малих і середніх господарств. По-третє, у сухій навалювальній логістиці тонна шроту дає менше валюти, ніж тонна зерна чи насіння. Заступник голови ВАР Денис Марчук вважає: якщо пріоритет і потрібен, то аграріям прифронтових регіонів і для всіх культур.
Не надавати пріоритет окремим аграрним вантажам, щоб не обмежувати експорт зерна закликали і в Українській зерновій асоціації. “В умовах війни та обмежених логістичних потужностей держава має забезпечувати рівні умови експорту для всіх учасників аграрного ринку, а не створювати переваги для окремих видів продукції за рахунок інших виробників та експортерів”, - йдеться в зверненні УЗА до премʼєр-міністра Сергія Корецького. У обʼєднанні посилаються на дані Міністерства аграрної політики та продовольства, відповідно до яких, у вересні фактичний експорт основних аграрних товарів становив 2,17 млн тонн. Зокрема, залізницею було перевезено 871,6 тис. тонн, а морським транспортом – 1,15 млн тонн, із яких 992,2 тис. тонн припадало на порти Дунаю. За оцінками УЗА, у разі надання пріоритету експорту шроту та макухи обсяги їхніх поставок можуть становити близько 380–390 тис. тонн на місяць. Водночас пропонується надати пріоритет соняшниковій олії в обсязі 400 тис. тонн щомісяця. “Таким чином, сукупний обсяг лише цих двох категорій вантажів може сягнути 780–790 тис. тонн на місяць, або близько 36% фактичного місячного аграрного експорту. Якщо ці вантажі переважно спрямовуватимуться через дунайські порти, вони можуть становити близько 68% нинішніх обсягів перевалки на цьому напрямку”, - йдеться в листі.
“Це суттєво звузить можливості експорту зернових та олійних культур, посилить конкуренцію за транспортні ресурси та збільшить логістичні витрати. Найбільше від такого рішення можуть постраждати малі та середні агровиробники, які мають обмежені можливості для зберігання врожаю, залучення оборотних коштів та використання альтернативних експортних маршрутів. Затримки з реалізацією продукції та подорожчання логістики можуть призвести до зниження закупівельних цін на зернові й олійні культури”, - додають в УЗА. Асоціація також звертає увагу, що економічна доцільність надання пріоритету шроту та макусі з погляду збільшення валютної виручки є сумнівною. Зокрема, у порту Констанца ціна соняшникового шроту становить 255–265 доларів за тонну, тоді як продовольча пшениця та кукурудза оцінюються у 272–275 доларів за тонну, соя – у 460–470 доларів, а насіння ріпаку – 535–545 доларів за тонну.
“Отже, витіснення дорожчих зернових та олійних культур із дефіцитних експортних каналів не гарантує збільшення валютної виручки, а навпаки, може призвести до її скорочення. Крім того, пріоритетний експорт шроту та макухи може негативно вплинути на внутрішній ринок, оскільки ця продукція є важливою складовою кормів для тваринництва та птахівництва. Скорочення її доступності може спричинити зростання собівартості виробництва м’яса, молока та яєць”, - підкреслюють аграрії. В асоціації додають, що адміністративні переваги для продуктів переробки фактично означатимуть перерозподіл обмежених логістичних ресурсів від первинних сільськогосподарських виробників на користь окремого сегмента переробної промисловості.
Очевидно, що в разі запровадження таких заходів вибірково, переробники знову перекладуть тягар “непрямої дотації” на фермерів-виробників. Але досвід “соєвих правок” свідчить, що ціна такої “допомоги” може стати непідйомною для багатьох, передусім, невеликих учасників ринку. Багато фермерів, які і без того працюють під тиском військових та операційних ризиків, за наявності такої “турботи” з боку держави у вигляді пріоритизації однієї галузі над іншими, починають розглядати питання доцільності ведення бізнесу. Із відповідними наслідками для кількості робочих місць, сплачених податків та продовольчої безпеки країни.
***
Замість створення преференцій для окремих категорій переробників за рахунок державної логістики, набагато доцільніше було б перейти до більш комплексного підходу до регулювання відповідних питань в аграрній галузі. Це дасть не тільки фермерам, але й усім іншим платникам податків завчасно планувати свою діяльність та ухвалювати відповідні бізнес рішення.
Натомість виявляється, що у розпал повномасштабної війни об’єктом захисту держави є інтереси десятка власників переробних потужностей із іноземними паспортами, що свого часу інвестували сотні мільйонів доларів у потужності, ринкова ефективність яких все більше наближається до нуля.
