Андрій Сенченко: Шлях до свободи і незалежності лежить через мінні поля
Андрій Сенченко, український політик, народний депутат України V, VI, VII скликань:
Ця колонка першочергово була опублікована на сайті Obozrevatel.com. Передруковуємо її з дозволу автора та редакції видання.
Шлях до свободи і незалежності лежить через мінні поля.
По них йдуть наші солдати.
По них йде українське суспільство переважно з зав’язаними очима.
Війна мало що змінила з точки зору політичної фрагментації суспільства: п’ятий рік продовжується запекла Facebook-боротьба фан-клубів кандидатів у президенти України 2019.
До цього додалось ще одне: про що б не йшлося – від ДТП до кадрових змін у військовому керівництві, суспільство завжди на боці військових, а не політиків. Хоча відсоток негідників у політиці навряд чи перевищує відсоток командирів-самодурів в армії.
Мовчазна відмова від демократичного цивільного контролю Сил оборони та автоматичне перенесення безумовної довіри до армії на конкретних військових діячів так само шкодить нам всім, як і бездумна відданість своїм політичним кумирам і готовність пробачити їм все що завгодно. От тільки наслідки такої примітивізації під час війни настають швидше і вимірюються людськими життями.
Заради справедливості треба підкреслити, що саме політики постійно намагались перетворити Homo sapiens на виборця з ознаками соціального дебілізму. Саме для цього замість реальних аргументів на користь того чи іншого кандидата на відповідальні державні посади підкидались штучні протиставлення старих і нових облич або політиків та "технократів".
Зараз для країни життєво важливо, щоб об’єднуючою ставала не фігура чергового кумира, а наша спільна мета – свобода та незалежність.
Але така зміна передбачає, що критеріями оцінки політиків, чиновників, воєначальників стане не ознака "свій-чужий" або "подобається-не подобається", а ефективність і відповідність їхніх дій нашій спільній меті.
Сьогодні Україна на мінному полі. Ці міни розкидані скрізь: сумніви у необхідності подальшої військової допомоги з боку США, які у передвиборчій боротьбі висловлюють радикально налаштовані конгресмени-трампісти; напад ХАМАСу на Ізраїль, за яким лише сліпий не бачить прямої зацікавленості Кремля у відтягуванні уваги і ресурсів від України; Іран та його "шахеди" і загроза постачання Путіну балістичних ракет; Китай, що як мінімум комплектуючими допомагає Росії виробляти дрони і ракети та не заважає Північній Кореї постачати агресорові снаряди; більш аніж складні проблеми з Орбаном і Фіцо; відверті друзі Москви і "консерви" російських спецслужб в багатьох країнах світу, що намагаються скористатись моментом, щоб заморозити "конфлікт в Україні" і допомогти Путіну підготуватись до "остаточного вирішення українського питання".
А ще міни-пастки, що підкидають з різних боків "поінформовані аналітики" на кшталт Саймона Шустера з його публікаціями в TIME і власні військові стратеги, які не розуміють, що не там і не так сказане слово шкодить, а інколи і вбиває.
І всім цим із великим задоволенням користується Кремль.
Передбачаючи хвилю обурення і звинувачень, все одно запитаю: навіщо було Главкому Залужному виносити на загал те, що необхідно обговорювати на Ставці, на "Рамштайні" або з колегами з країн-партнерів.
На яке враження читачів журналу The Economist він розраховував та на що хотів вплинути своїм "програмним есе" у стилі підручника для Академії оборони, яке рясніє назвами російської зброї: "Земледелие", "Поле 21", "Ланцет", "Орлан", "Zala", Д-1, Д-20, "Краснополь", "Cелок", "Питон", "Гарпун", "Пироед", "Стриж", "Лесочек"?
Думаю, особливо вдалим для досягнення цілей став абзац щодо "застосування для пророблення проходів у мінно-вибухових загородженнях мінітунелепрокладачів з буром, плазмового руйнівника ґрунту (RВR), порожніх рукавів для закачування газоподібної або рідкої вибухової речовини, ракет з паливно-повітряною вибуховою сумішшю".
Не виправили ситуацію ані колонка українського Главкома, ані більш розгорнута "стаття з елементами інтерв’ю", в яких було менше вузькоспеціальної інформації і термінології, але достатньо протиріч, недоосмисленості та невпевненості.
И скільки потім не пояснюй в українських ЗМІ, навіщо і що саме хотів сказати генерал Залужний, крім цього відчуття невпевненості українського Главкома у повітрі не залишилось нічого.
Наслідками цього інформаційного марш-кидка Валерія Залужного стали додаткова невпевненість наших партнерів та додаткові аргументи, якими він озброїв наших недругів та ворогів.
І ще сколихнулося все внутрішнє і зовнішнє болотяне каламуття та активізувалися політичні "гельмінти", які вважають український народ бидлом і активно презентують себе на роль президента країни, готового забезпечити "мир", подарувавши Путіну наші території, свободу і незалежність.
Але це не єдині питання до Главкома Залужного.
Аналізуючи його ідеї стосовно подолання позиційного характеру воєнних дій, напрошується висновок, що вони, скоріш за все, нічим не відрізняються від тих, що напрацьовує ворожий главком Шойгу. І це лише підкреслює висновок стосовно того, що "радянська армія" України відрізняється від "радянської армії" Росії лише розміром.
Главком, маючи досвід початку минулого року, коли армія була не в найкращому стані і країну фактично відстояв народ, на жаль, згадав у своєму "програмному есе" лише технологічні передумови для успіху. І тому дозволю собі нагадати відомий вислів маршала Маннергейма: "Фортифікації, артилерія, іноземна допомога – все це не матиме жодної цінності, якщо звичайний солдат не усвідомлює, що саме він обороняє свою країну".
Відсутність глибокого розуміння цієї істини і небажання щось змінювати ще більше консервує "совковість" нашої армії і демотивує бійців та командирів.
Низка невдалих призначень міністрів оборони країни призвела до фактичної відмови від проведення глибокої військової реформи і деградації військового відомства до рівня скандальної закупівельної контори. При цьому функції оборонного планування, визначення засад військової, військової кадрової та військової технічної політики були або зовсім загублені, або незаконно перетягнуті на себе главкомами.
Це значною мірою призвело до руйнування механізмів демократичного цивільного контролю Сил оборони і, як наслідок, до певної кланової автономності військового керівництва і відчуття вседозволеності та безконтрольності.
В цих умовах почала швидко формуватися сьогоднішня автономно-кланова військово-кадрова політика, в якій головними стали родинні, дружні та інші непублічні зв’язки. У цій системі геть відсутні відкриті та зрозумілі критерії, відповідність яким відкрила б ліфти для просування командирів, що проявили себе на фронті і відчувають відповідальність за життя кожного солдата.
Апогеєм вседозволеності стало розпорядження Главкома Залужного, що наказав не допускати у війська Головну інспекцію Міністерства оборони України, що за статусом є вищим військовим інспекційним органом військового відомства.
Саме цей орган має право незалежно від Генерального штабу перевіряти та оцінювати рівень бойової готовності військових частин, від якого залежить не лише успішне виконання бойових задач, але й збереження життів захисників країни.
А ще він призначений контролювати дотримання у Збройних силах вимог законодавства і прав військовослужбовців, з чим в нас є численні проблеми. Хто чекає на підтвердження цих слів, може просто поспілкуватися з військовими – чоловіками і жінками – та їхніми родинами, щоб зрозуміти глибину і масштаб порушень, що відбуваються кожного дня і кожного дня демотивують захисників України.
Безумовно, немає сенсу заперечувати необхідність технологічного прориву, про який написав генерал Залужний. Але й неможливо погодитись з нерозумінням Главкомом Збройних сил України Залужним того, що, сприймаючи людей, які прийшли захищати країну і свої родини лише як ресурс, заштовхуючи їх в систему відносин радянського зразка, армія лише втрачає наші конкурентні переваги, що могли б змінити ситуацію на фронті, і природньо приходить до стану рівноваги з такою ж "радянською армією" Росії.
І знову повертаюсь до нас з вами – українського суспільства.
Тож що будемо робити?
Далі йти мінним полем із зав’язаними очима і сліпою вірою в чергового безконтрольного кумира поза критикою?
Чи, може, згуртуємось навколо спільної мети і почнемо оцінювати політиків, чиновників і воєначальників лише з точки зору здатності разом з нами її досягти?
