Президенти проти олігархів. Чому політикам так і не вдалося зменшити вплив бізнесменів
Протистояння між президентом і найбагатшим бізнесменом країни загострюється. На своїй прес-конференції Володимир Зеленський заявив, що Ріната Ахметова хочуть втягнути у держпереворот проти чинної влади. Навіть якщо це й банальне попередження – не намагатися ескалювати конфлікт, то все виглядає досить загрозливо – президент говорить про загрозу національній безпеці з боку великого бізнесу. Найімовірніше, найближчим часом протистояння посилиться. Ми ж вирішили розібратися, чому за стільки років жоден президент так і не зміг зменшити вплив олігархів у країні.
Благими намірами
Більшість експертів називають нинішню олігархічну систему, яка сформувалася в Україні, однією із головних помилок другого президента Леоніда Кучми. Після гіперінфляції початку – середини дев'яностих він спробував перезапустити економіку шляхом приватизації підприємств, але, не встановивши систем стримування та противаг у бізнесі, перетворив гарну ідею на проблему для країни на довгі роки вперед.
У результаті тоді майбутні олігархи стали захоплювати всі більш-менш прибуткові підприємства і сформували теперішню сировинну модель економіки. У той же час фінансово-промислові групи (ФПГ) почали розростатися горизонталлю, займаючи будь-які ніші, де можна було б отримати додатковий прибуток.
Фактично такий стан справ не дав в Україні сформуватися середньому класу, як у тій же Польщі, де дрібний бізнес став основою національної економіки. У нашій країні ФПГ у пошуках нових можливостей для отримання прибутку починали конкурувати з малим бізнесом, але не побудовою ефективної бізнес-моделі, а за рахунок кращих фінансових можливостей просто виживали конкурентів.
– Конкурувати з великим бізнесом на рівних у малого та середнього бізнесу не виходить, – каже економіст Олексій Кущ. – Звідси й ще одна наша проблема – тінь. Без порушення закону малий бізнес не зможе на рівних конкурувати із великими гравцями. Адже ті мають доступ до дешевших банківських ресурсів, перехресного субсидування – коли за рахунок прибутку одних підприємств дотуються інші збиткові бізнеси групи. У такій ситуації неможливо конкурувати на рівних.
За словами економіста, згодом у країні було збудовано олігархічну модель економіки, основними ознаками якої є монополізм та орієнтованість ФПГ на отримання корупційних економічних рент - контроль за видобутком та експортом природних ресурсів, використання системної інфраструктури країни для зняття фінансових "вершків".
Боротьба президентів
Більшість українських президентів, будучи при владі, декларували боротьбу з олігархами. Цієї проблеми не було хіба що у першого президента Леоніда Кравчука. Перша хвиля приватизації за Леоніда Кучми породила цілі клани «нових українців». Головною умовою на той період було – якщо ви займаєтеся бізнесом, то не намагаєтеся посягнути на владу. Наочний приклад Павла Лазаренка, який, отримавши фінансові інструменти, спробував піти проти Леоніда Кучми, але був фактично вигнаний з країни і потрапив до американської в'язниці, став добрим уроком для майбутніх олігархів, і за правління другого президента вони намагалися не впливати на політиків першого ешелону.
Але вже за часів Віктора Ющенка їхні позиції посилюються. Почав третій президент круто – у зятя Леоніда Кучми Віктора Пінчука та Ріната Ахметова відібрали «Криворіжсталь» та продали її на відкритому аукціоні. Але на цьому запал Юшенка і вичерпався. Згодом він починає співпрацювати з олігархами і навіть нагородив Ахметова і Коломойського орденами "За заслуги" І і ІІІ ступенів відповідно. За часів Ющенка на бізнес-арені з'являється Дмитро Фірташ, чия компанія виступає посередником у газових схемах.
Віктор Янукович, який прийшов йому на зміну, почав вести свою власну політику стосовно олігархів. Переважно вона полягала у перерозподілі власності на користь його ближнього кола. За деякими версіями, одна з причин того, що Революція гідності врешті-решт перемогла, а Янукович утік до Росії, саме і стала підтримка олігархами ідеї дострокової зміни влади в країні.
Петра Порошенка, який прийшов до влади у 2014 році, багато хто називає олігархом. До цього часу він успішно лавірував між політичними проектами та нарощував свій бізнес. Після Революції гідності Порошенко переміг на виборах, передав бізнес у сліпий траст і вже сам декларував боротьбу з олігархами. Щоправда, робилося це здебільшого на словах. Вже до кінця правління п'ятого президента і незважаючи на майже півтори сотні «успішних реформ», до списку Форбс потрапило одразу семеро бізнесменів, чиї статки перевищили 1 млрд доларів. До речі, після складання президентських повноважень Порошенко і сам повернувся до списку Форбс.
Шостий глава держави Володимир Зеленський прийшов до влади на критиці попередника і теж пообіцяв перемогти олігархів. Але наразі великих успіхів він не досяг. Війна Офісу президента з Рінатом Ахметовим поки що не виглядає надто серйозною.
Олександр Мороз, Леонід Кучма та Павло Лазаренко. Фото: УНІАН
Як здолати явище
Експерти кажуть, що боротьба з олігархами, яку імітували чи іноді навіть вели українські політики, ніколи не була спрямована на руйнування самої системи, яка й дозволяє існувати олігархам. Більшість заходів, що вживаються, виглядають точковими або ж спрямовані проти когось особисто.
– Візьмемо закон Зеленського про олігархів, – продовжує Олексій Кущ. – Саме виникнення такого документа говорить про те, що влада намагається регулювати існування олігархів, не силкуючись їх позбутися. Тобто якщо є такий закон, то передбачається, що надалі в Україні будуть і олігархи. Влада нічого не робить для боротьби з монополіями та олігархічною системою економіки. Все це виглядає як боротьба підлітка із прищами, а не з причинами їхнього виникнення.
За словами експерта, боротьба з олігархічною моделлю економіки – це насамперед боротьба з монопольними ФПГ. У США, наприклад, війну з олігархами розпочали з так званого антитрестівського акту Шермана (перший антимонопольний закон, ухвалений ще 1890 року. Документ загалом забороняє антиконкурентні угоди та дії, спрямовані на монополізацію ринку) та боротьби з паливною монополією Рокфеллера. А в нас можна було б піти південнокорейським шляхом.
– До кризи 1997 року в Південній Кореї увесь бізнес був побудований за таким же принципом, як і у нас, – каже Олексій Кущ. - Там ФПГ називалися чеболі. І ці групи розросталися горизонталлю, займаючи всі можливі ніші. Страх падіння життя населення після кризи 1997 року змусив політиків піти проти корпорацій. Було ухвалено рішення на горизонтальному рівні розсікти ці чеболі.
За словами експерта, їм дозволили будувати вертикально-інтегровані компанії, але заборонили володіти іншими видами бізнесу та отримувати додатковий вплив за рахунок перехресного субсидування своїх підприємств.
- Не можна допускати, щоб одна й та сама ФПГ займалася одночасно, наприклад, виплавкою сталі, вела сільськогосподарський бізнес, мала свій банк, телеканали та паралельно контролювала генерацію електроенергії, - резюмує Олексій Кущ. – Це погіршує конкуренцію й збільшує вплив бізнесменів. У Південній Кореї вирішили, що не можна за рахунок надприбутків одних підприємств фінансувати збитковий телеканал, який обслуговуватиме інтереси олігархів. Те саме сталося і в інших галузях - ФПГ дозволили займатися своїм основним бізнесом, але в інші сфери їм заборонили йти. У результаті в ніші, що звільнилися, зайшов приватний бізнес і системні інвестори. Те саме можна було б зробити і в Україні. Але для цього у нас має працювати антимонопольне законодавство. Тоді почне з'являтись і багатіти середній клас, а не лише кілька великих ФПГ, як це відбувається сьогодні.
Віктор Ющенко з дружиною Катериною та Рінат Ахметов на відкритті «Донбас Арени», 2009 рік. Фото: Микола Лазаренко/УНІАН
