Рятівниця старовинних вишиванок із Бахмута: Моя колекція — це теж зброя
Свою рідну вулицю у Бахмуті, який колись був увитий трояндами і пахнув абрикосами, Світлана Кравченко залишала останньою – наприкінці літа 2023 року. До серпня там вже нікого не залишалося - більшість виїхала ще навесні, незадовго до або відразу після захоплення міста в травні, рятуючись із пекла.
Виїжджала, щоб перезавантажитись
Втім, жінка згадує: навіть коли вогняне полум'я після прильотів дожирало залишки минулого мирного життя навколо, вона не планувала їхати з Бахмута «назавжди». Як неодноразово за час повномасштабного вторгнення, у серпні 2023 року Світлана покидала вже тоді обгризений війною до бетонних кісток Бахмут ненадовго – тільки щоб перезавантажитися. Їздила на дачу до знайомих на кілька тижнів. Обстріли не зупиняли, навіть якщо розсипалися смертоносним градом над дахом їхньої машини. Але з останнього виїзду на перепочинок повернутися назад вона вже не змогла.
Зараз на місці її багатоповерхівки – самотня почорніла стіна. Колись місто троянд, яке отримало таку назву через рекордну кількість цих квітів, Бахмут став синонімом руйнувань та смерті.
Спочатку врятувати колекцію, потім – себе
Із собою 59-річна Світлана Кравченко захопила – рятувала! - колекцію старовинних українських вишиванок – тих, в яких виходили заміж покоління назад бахмутські наречені. Ошатні, у традиційних вінках і скромних і не дуже святкових вбраннях – такими їх пам'ятають старожили. А хтось із бахмутських дам у віці і сам одягав убрання, що пізніше опинилися в колекції Світлани. Усього їх було 52. Врятувати вдалося не всі.
Частину вишиванок Світлана Кравченко евакуювала з Бахмута раніше за себе. Наразі 11 із них виставляються у музеї міста Самар Дніпропетровської області, де після останнього виїзду з Бахмута оселилася і Світлана. Частина вишиванок безповоротно втрачена разом із рідним містом.
– Я передавала вишиванки мішками та коробками через людей, які возили допомогу до нашого військового шпиталю, – згадує у розмові з Коротко про Світлана Кравченко. – Ніхто не відмовляв. Довгий час колекція зберігалася у різних куточках країни частинами. Але багато не вдалося вивезти, і це дуже болісно. Наприклад, посаг однієї з бахмутських наречених. Це вишиті речі для дому: наволочки, рушники та інше. Вдалося зберегти лише фартух та рушник.
Світлана знає всі тонкощі старовинного українського одягу. Фото: ФБ Світлана Кравченко
Досліджувала історію сім'ї до середини XVII століття
Світлана Кравченко останні кілька десятиліть працювала головним бухгалтером. До культури відношення не мала. Проте український дух завжди був присутнім у їхній родині.
- Мій прадід говорив українською мовою, як і мій дід. Мої предки жили у Бахмуті з 1646 року, – ділиться Світлана Кравченко. – Українська культура завжди була на Донеччині. І моя колекція – це засіб війни, це також зброя. Це не про «відновлення української культури» в Донецькій області, як кажуть, а про її затвердження.
Зараз Світлана гостює у невістки у Польщі. Син на фронті з 2022 року. Вже у січні вона повернеться до України. Готується до чергових виставок.
Перша сорочка, з якою і почала формуватися колекція старовинних українських вишиванок, потрапила до неї майже випадково ще 2015 року. Її передав один із військових, які стояли тоді в селі Парасковіївка за сім кілометрів від Бахмута – Світлана з іншими жителями допомагала захисникам.
- Ми не говоримо «українській армії», бо армії як такої тоді практично й не було, – додає Світлана. – Це були вчителі, робітники, люди різних професій, які поставили за мету захистити майбутнє країни. Армія у 2014 році лише починала зароджуватися.
З 80-тисячного Бахмута, за підрахунками тодішніх волонтерів, військовим допомагало понад дві тисячі.
У колекції Світлани Кравченко не лише вишиванки, а й усе, що пов'язано з їхньою історією у рідному місті. Фото: ФБ Світлана Кравченко
Вишиванка як символ місцевого спротиву
Вже до наступного року колекція настільки розросла, що її почали показувати у бахмутських школах. Метою було познайомити дітей з елементами українського вбрання. У подарунок від однієї зі вчительок зі школи №11 Світлана отримала ще одну конопляну вишиванку, біло-фіолетову, теж з історією – у ній виходила заміж місцева мешканка.
– За цією сорочкою ми пізніше реконструювали образ нареченої з Бахмута, – ділиться Світлана Кравченко. – У комплекті три автентичні речі: сорочка, фартух та шовкова хустка, яку передала моя подруга Лариса. Цією хусткою на весіллі пов'язували її маму. Це традиція – другого дня після весілля наречена знімає вінок, і їй пов'язують хустку.
Колекція вишиванок, що подорожувала під час війни, на той час була, за словами нашої співрозмовниці, частиною місцевого опору. Дізнаючись про ініціативу, мешканки інших міст також передавали старовинні вишиванки та предмети одягу.
– З Макіївки люди везли їх через кілька блокпостів, ризикували, але довезли, – згадує Світлана. – Я вдячна цій жінці з Макіївки, яка передала їх – щоб люди в інших областях знали, що тут також чекають на повернення України.
Світлана згадує день визволення Бахмута у 2014 році місцевими добровольчими батальйонами та Нацгвардією. Це було 6 липня. На День незалежності тисячі городян одягли вишиванки, а сам Бахмут розцвів жовто-блакитним кольором.
– Вінок на голові для жінок тоді став зброєю опору, – згадує Світлана Кравченко. – Хоч їх належить одягати лише молодим дівчатам, але тоді їх носили навіть бабусі. Нам важливо було заявити, що ми – українки.
У Бахмуті люди одягали вишиванки у головні та урочисті моменти свого життя. Фото: ФБ Світлана Кравченко
Вивозили навіть надгробки
Світлана до останнього в Бахмуті допомагала військовим.
– Сотні військових знали цю адресу – підвал на вулиці Чайковського, 23, де завжди можна було отримати допомогу формою, теплими речами, продуктами, – згадує Світлана. - Я вірила захисникам, які переконували, що не віддадуть країну і звільнять незабаром і Бахмут, і Попасну. Я була впевнена, що майбутнє не може бути засноване на війні, вбивствах і втратах, що така страшна війна проти людей неможлива… Це була моя реальність нормальної людини, але з'ясувалося, що ми живемо у світі не дуже психічно здорових людей. Загалом люди і те, що роблять росіяни на території України, – несумісні речі. Вони у нас у 2022 році навіть надгробки з цвинтарів вантажили на КАМАЗи і вивозили.
Повномасштабне вторгнення випалило плани на майбутнє. Сил та натхнення проводити виставки після 2022 року не було. Та й чи потрібні вони комусь під час війни? Але час показав – потрібні. Дзвінки з пропозиціями показати колекцію старовинних донецьких вишиванок не вщухали.
– Хоч у мене не було внутрішнього ресурсу, зібравшись, відкрили виставку у місті Самар, – розповідає Світлана Кравченко. – Вона вже три місяці працює і продовжить, найімовірніше, до середини січня. Хоча планували показувати лише півтора місяця, але несподівано вона отримала великий відгук з боку відвідувачів. Майстрині вишивки шукають у ній натхнення, люди з інших областей порівнюють донецьку вишивку та «свою». Хтось знаходить чергове підтвердження, що Донецька область була і залишається українською.
Те, що Донецька область проросійська та російськомовна – російські наративи, які, на жаль, посилено пропагувалися якийсь час і в нас.
Бахмут завжди живий у спогадах Світлани Кравченко. У думках вона гуляє його повитими трояндами алеями і скверами, а в повітрі відчувається запах абрикос.
– Я живу у Бахмуті, бо там живе моє серце, – підсумовує Світлана Кравченко. – Безмежно вдячна тим, хто бився та віддав життя за моє місто. Я туди обов'язково повернуся і не забуду жодного з них.
Світлана вважає своїм обов'язком організовувати виставки та розповідати про історію свого краю. Фото: sviydim.media
