У соціальних мережах розгорілася дискусія після заяви лікарки та власниці однієї з столичних стоматологічних клінік, яка назвала відвідування туалету "по-великому" в закладах поза домом неповагою до оточення та відсутністю культури, а також, що в її клініці співробітникам заборонено какати на робочому місці. Висловлювання викликало обурення серед українців та жваве обговорення в соцмережах.
Ця інтимна тема викликала також й купу запитань. Може, й дійсно, некультурно справляти свої потреби в громадських туалетах? А з іншого боку, чи не шкідливо для здоров’я тримати все в собі протягом тривалого часу? І взагалі як правильно ходити до туалету? Розібратися в цій делікатній проблемі Коротко про допомогла проктолог Анастасія Пристая.
- Анастасіє, от це висловлювання лікарки, що "ходити по-великому" в громадських місцях не культурно – воно ж далеко не перше. І ми чули багато подібних заяв. Чи є в цьому якесь медичне підґрунтя, чи це суто психологічний бар’єр?
- Можливо, цей міф виник через брак сексуальної освіти та стигматизацію природних фізіологічних процесів. Насправді такі переконання не мають абсолютно нічого спільного з медициною. Вони не пов’язані з нормальним сприйняттям себе та власного тіла. І, звісно, не повинні вважатися чимось нормальним.
- Терпіти, коли хочеться до туалету, шкідливо для організму?
- На щастя, анатомія та фізіологія людини влаштовані так, що ми можемо певний час терпіти. Але робити це слід лише стільки, скільки потрібно, щоб дістатися до найближчого туалету. Це зовсім не означає, що потрібно терпіти до самого повернення додому, до готелю чи до якогось місця, де ви будете наодинці.
Здатність певний час стримувати позиви передбачена нашою фізіологією: у нас є цілий замикальний апарат. Є анальний сфінктер, пряма кишка має відповідну будову, а м’язи тазового дна також беруть участь у цьому процесі й допомагають людині певний час утримувати кал і гази.
Однак довго терпіти не варто, щоб не перевантажувати цю систему. Чому? Тому що акт дефекації - це дуже складний рефлекторний механізм, якого людина навчається після народження.
Дитина в перші місяці життя ще не вміє керувати цим процесом. Вона може плакати, у неї може здуватися живіт, вона може відчувати біль, накопичення та розпирання внизу живота, але ще не розуміє, як зробити так, щоб кал вийшов. Згодом формується відповідний рефлекс. Поступово дитина вже може нормально випорожнюватися, однак до року-двох відчуття позиву все ще продовжує формуватися.
Тобто насправді це дуже складний механізм, який формується в дитинстві. Надалі він має працювати так, як людина навчилася, як дитина опанувала цей процес. Але якщо втручатися в його роботу, наслідки можуть бути неприємними. Причиною може бути не лише тривале стримування позивів, а й психологічний страх перед відвідуванням туалету.
- "Якщо втручатися" - що ви маєте на увазі? І як це взагалі можливо – забути навички дефекації?
- Наприклад, через необлаштовані шкільні вбиральні, залякування в дитячому садку або ситуації, коли батьки соромлять дітей, кажуть їм: "Це некультурно", "Так робити погано", "Ти обкакалася, фу-фу-фу". Коли батьки так поводяться, вони формують у дитини стигму.
Проблеми також можуть виникати через зловживання проносними засобами, клізмами та гліцериновими свічками. Це трапляється, коли людина має закреп, але замість звернення до фахівця займається самолікуванням. Роблять різноманітні оздоровчі процедури, наприклад гідроколонотерапію, великі й інтенсивні клізми. Усе це може порушити набутий, вже засвоєний процес дефекації.
І тоді навіть за відсутності органічних проблем - запалень, пухлин, можливо, навіть гемороїдальних вузлів, тріщин тощо - людина може відчувати труднощі з дефекацією. Адже всі необхідні елементи, які беруть участь у цьому процесі, мають працювати синергійно. Зараз я говорю про м’язи й органи малого таза.
Якщо уявити, що це оркестр, то в ньому є диригент - мозок людини, який керує різними музичними інструментами. Кожен інструмент має не лише зіграти свою партію, а й зробити це злагоджено з іншими. Якщо всі гратимуть одночасно, але не в такт, або кожен виконуватиме свою партію як заманеться, замість симфонії вийде какофонія.
Тут діє той самий принцип. Якщо ми довго терпимо або робимо те, про що я говорила раніше, може виникнути такий стан, як дисинергія м’язів тазового дна. Тоді дефекація може відбуватися неправильно.
Наприклад, людина прийшла до туалету, відчуває позив, але не може розслабитися і навіть випустити невелику кількість калу чи газів. Їй доводиться допомагати собі руками, натискати на стінку піхви або на промежину. Різні люди роблять це по-різному, дехто може навіть використовувати ложки чи інші предмети.
- Звучить дуже страшно…
- Або, наприклад, для того, щоб сходити до туалету, людині потрібен певний ритуал. Виникає залежність від клізм, мікроклізм чи гліцеринових свічок. Або потрібно прийняти особливу позу: людина може випорожнитися лише навшпиньки. Це дуже сильно погіршує якість життя.
По-перше, людина стає залежною від власного туалету, адже виконати такий ритуал десь у гостях чи в торговельному центрі практично неможливо. З іншого боку, можуть виникати вторинні проктологічні захворювання - анальні тріщини, атипові анальні тріщини, геморой, ректоцеле тощо. Так запускається замкнене коло.
Здавалося б, нічого страшного не відбувається: ми просто, умовно кажучи, на роботі чи в школі не йдемо до туалету, а чекаємо, поки повернемося додому. Але якщо це відбувається регулярно й перетворюється на звичку, зрештою справді може порушитися дуже важливий рефлекторний процес дефекації, це призведе до цілого ланцюга неприємних наслідків.
Тому найголовніше - навчитися самостійно й навчити своїх дітей тому, що якщо відчувається позив до дефекації, не потрібно його ігнорувати. Звісно, не обов’язково кидати все й негайно бігти до туалету, але й навмисно затримувати цей процес не варто.
Наприклад, можна підняти руку в класі й попроситися до туалету. Або зайти до кабінки в кінотеатрі чи торговельному центрі, зробити свої справи й не соромитися, якщо будуть якісь звуки чи запахи. Туалет - це місце, призначене для дефекації, і нічого страшного в цьому немає - там усі роблять те саме.
Звісно, потрібно дотримуватися культури поведінки та гігієни, але абсолютно точно не варто приховувати цей процес або намагатися переконати оточення, що ви взагалі не ходите до туалету, наче якась фея. Краще не стримувати позиви до дефекації, навіть якщо ви почуваєтеся недостатньо комфортно.
- Хоча це вже психологічна особливість людини.
- Так, це психологічні особливості. Але ж вони не виникають нізвідки. Їх спричиняють стигматизація та сором, які нав’язує суспільство, батьки, інші школярі, учителі. Саме так усе це й формується. У культурі не повинно бути місця такій стигматизації. Ми не маємо соромити дітей чи інших людей, адже це природні фізіологічні процеси.
У природі є види, які не стримують дефекацію. Наприклад, у птахів є система клоаки: кал надходить туди й одразу виходить назовні. Для них це нормально. У людини все-таки передбачений механізм, завдяки якому ми можемо певний час терпіти, якщо не маємо жодних захворювань, і сходити до туалету у відповідному місці. Але, повторюся, зловживати цією можливістю не потрібно.
Ми маємо бути вдячні своїй біології за можливість утримувати кал і гази та з повагою ставитися до цього механізму. Користуватися ним, але не зловживати. Якщо захотілося до туалету, можна з’ясувати, де розташована найближча вбиральня, зайти туди, зробити свої справи - і все.
Звісно, ми можемо жити й у ситуації, коли цей механізм порушений, але якість життя буде значно гіршою. Наприклад, це стосується пацієнтів, які не можуть утримувати кал після операцій, онкологічних захворювань прямої кишки або анального каналу.
Таке може траплятися і в жінок після пологових травм, наприклад після розривів анального сфінктера. На жаль, травми анального сфінктера трапляються також у деяких військовослужбовців. Подібні проблеми можуть виникати й після насильства, зокрема внаслідок травм, пов’язаних з анальним сексом.
Життя таких людей значно менш комфортне: вони будь-якої миті можуть не втримати кал і змушені дуже швидко шукати туалет. Часто вони користуються прокладками або підгузками, оскільки змушені жити з таким станом.
І саме ці люди особливо гостро відчувають цінність цієї функції. Тому ми маємо пам’ятати: доки ми не втратили цю можливість, ми можемо не звертати на неї уваги. Але проктологи завжди наголошують, що до процесу дефекації потрібно ставитися з повагою. Він виконує не найприємніші, але дуже важливі функції.
- Підкажіть, будь ласка, як правильно фізіологічно справляти природні потреби? От, приміром, чула, що краще, коли людина матиме біля унітазу підставку для ніг.
- З фізіологічного погляду в ідеалі людина має випорожнюватися навпочіпки. Еволюція не придумала унітаз - його придумала людина. Коли ми приймаємо положення, у якому ноги розташовані вище, а коліна підняті, аноректальний кут випрямляється. Така поза полегшує дефекацію.
Але ми ж не прибиратимемо унітази й не встановлюватимемо замість них чаші Генуя, як це колись робили у школах чи казармах. В ідеалі, якщо людина відчула позив до туалету, вона має зайти до вбиральні, сісти на унітаз і справити природну потребу. Тож бажано, щоб під стопами була підставка, завдяки якій коліна опиняться вище рівня таза.
- А що краще для гігієни – вологі серветки чи туалетний папір?
- Після дефекації слід скористатися гігієнічним душем. Сухі серветки травмують шкіру, вологі - дещо менше, але в їхньому складі завжди є речовини, які можуть впливати на розвиток періанального дерматиту. Тому все-таки краще підмитися, а потім промокнути цю ділянку рушником, сухою тканиною або паперовим рушником. Не потрібно терти - достатньо промокнути вологу, одягнутися, і все.
- А чи правда, що тривале сидіння на унітазі підвищує ризик геморою?
- Довго сидіти на унітазі точно не потрібно. Звичка ходити до туалету з гаджетами, журналами чи книжками - погана. Коли людина довго сидить на унітазі, це справді може сприяти розвитку геморою та набуханню гемороїдальної тканини. Краще так не робити: зайти, справити природну потребу, підмитися, вийти й продовжувати жити своє найкраще життя.
- А якщо людині терміново знадобилося до туалету на роботі, де є лише одна вбиральня, наприклад, для обслуговування клієнтів? Вона хвилюється, що після неї залишиться запах. Які рекомендації можна дати для такої ситуації?
- Ми живемо в розвиненому суспільстві, і громадські туалети, особливо в кафе, клініках та інших закладах, мають відповідати певним вимогам. Це не те саме, що домашній туалет.
Туалети в клініках, наприклад, мають бути інклюзивними. Там повинні бути створені належні умови: спеціальні дверні конструкції, поручні та тримачі, щоб людина з порушеннями опорно-рухового апарату могла зручно користуватися туалетом. Там має бути достатньо місця для людини на кріслі колісному.
Також потрібно облаштувати місце для сповивання дитини. Необхідна вентиляція. Якщо говорити про запахи, то в громадських туалетах має бути потужна витяжка, яку людина може увімкнути після відвідування вбиральні.
Там мають бути туалетний йоржик, спеціальні рушники, накладки на сидіння або серветки з антисептиком, щоб можна було обробити обідок унітаза. Тобто існує чимало вимог, яких необхідно дотримуватися.
Якщо всі ці умови забезпечені, а вбиральня призначена для обслуговування відвідувачів, а не є просто домашнім туалетом, призначеним до використання однією родиною, то проблем із запахами та іншими подібними моментами не повинно виникати. Витяжка й освіжувач повітря досить легко допоможуть розв’язати ці питання.
Я не розумію, чому взагалі серед, перепрошую, інтелігентних людей у соціальних мережах виникають такі дискусії. Звісно, усі мають бути культурними. Людина повинна зайти до туалету, зробити свої справи, увімкнути витяжку, не забути скористатися йоржиком і змити за собою. Якщо є запах, у вбиральні має бути освіжувач повітря. Це елементарні речі, які нікому не потрібно додатково пояснювати.
- Підсумуємо: якщо є потреба йти до вбиральні, трохи потерпіти можна, але зловживати цим не варто?
- Немає такого правила, якщо ви прийшли до стоматолога, то обов’язково маєте йти додому, щоб сходити до туалету. Це порушення прав людини. Не можна забороняти людині какати, пісяти, дихати, пити воду чи приймати препарати, призначені лікарем. Ми повинні забезпечувати людям здійснення їхніх базових потреб.