«Не бійтеся сюди їхати!»: як 12-тисячний Бучач прийняв та облаштував тисячі біженців
Це містечко у Тернопільській області з населенням до 12 тисяч осіб з початку повномасштабного вторгнення прихистило тисячі біженців, які рятувалися від війни. І сьогодні сюди, почувши позитивні відгуки від своїх земляків, які переїхали, продовжують прибувати жителі Харкова, Сум, Бердянська та інших міст і сіл.
Чому самі ж біженці його рекомендують як притулок і як їх тут зустрічають – у матеріалі Коротко про.
Біженців тут приймали віками
Бучач – це старовинне місто на березі річки за 70 км від Тернополя. Може похвалитися однією з найкрасивіших у країні ратушею у стилі бароко, роботами «українського Мікеланджело» Йогана-Георга Пінзеля у храмах, давньою історією – збереглися руїни фортеці XIV століття на пагорбі. А ще – історичними традиціями теплого прийому гостей. І цю теплоту місцеві не втратили й досі.
– Я з Харкова, але живу у Бучачі вже чотири роки, – розповідає переселенка Лариса Мамасахлісі. – Мої чоловіки захищають країну. Хочу сказати, щоб люди не боялися їхати до Бучача! Я їхала у невідомість. Але тут зустріла дуже добрих людей, які допомогли адаптуватись, дуже тепло зустріли. Я маю роботу, дах над головою, нових друзів. Раджу приїжджати. Житло знайти не проблема, всі села тут дуже гарні та знаходяться близько до міста.
Заступниця мера Бучача Олена Сурмяк. Фото: ФБ Олена Сурм'як
Заступниця мера Бучача Олена Сурмяк трохи соромиться, коли хвалять її місто.
Признається: гостинними місцеві були завжди – широту їхньої душі історія формувала поколіннями.
– До нас переселялися лемки, бойки, надсянці під час війни у 1944 році, – пояснює Олена Сурмяк. – Мій чоловік – із надсянців, батьки – із лемків (етнографічні жителі більшої частини Тернопільської області – подоляни. – Авт.). І люди тут їх брали. Сьогоднішні переселенці далеко не перші для нас. Ми історично звикли бути притулком для усіх.
Місце, де можна перезавантажитись психологічно
Величезний плюс Бучача у тому, що з початку війни, на щастя, тут не було прильотів. Поки що «щастить» обмежуватися тривогами.
– Люди можуть у нас психологічно відпочити від війни. Прильоти поблизу були лише на полях, – діляться місцеві.
Містяни у перші години великої війни об'єдналися для допомоги людям із охоплених війною регіонів. У міськраду почали приходити люди, готові розмістити біженців у себе або надати житло. Ті, хто давно виїхав, також виходили на зв'язок і дозволяли поселяти людей у своїх залишених будинках.
– До нас одразу зателефонували з міст-партнерів у Польщі та Австрії та запитали, чим вони можуть допомогти, – згадує Олена. – Першого ж дня пішов великий потік гуманітарної допомоги з Польщі та Чехії: продукти, ліхтарики, павербанки, медикаменти, засоби гігієни, теплий одяг – абсолютно все. Навіть харчування для собак було. Так багато ми отримали першими у області. Люди приїжджали серед зими у гумових капцях на голу ногу. Приходили діти... самі. Був якийсь шок, діялися страшні речі.
За перші місяці до 12-тисячного Бучача прибуло понад сім тисяч людей. Це лише ті, хто зареєструвався. Їх безкоштовно поселяли всі готелі, монастирі – до одного з них переїхав притулок для одиноких матерів у повному складі, селили також у дитсадках – якщо місць уже не вистачало.
– Жодна дитина не стала безпритульною. У нас ще живе родина, де діти приїхали із сусідами, – перераховує заступник мера. – Також до нас із території, що була в окупації, перебрався старший брат із багатодітної родини, у них п'ять дітей, а молодших забрали до Росії. Батьки загинули. Двох уже змогли повернути та привезти до Бучача. Ще на двох чекаємо з дня на день. Опіку оформив брат.
Також у Бучачі жила жінка, у якої чоловік зник безвісти. Приїхала вагітною третьою дитиною, народила і, залишивши дітей на свого тата, пішла воювати у частину чоловіка.
Бучач не лише стає прихистком для біженців, тут ще приймають на відпочинок дітей із прифронтових територій. Фото: ФБ Олена Сурм'як
«Немає такої проблеми, яку ми не допоможемо вирішити»
Зараз у місті залишається понад тисячу внутрішньо переміщених осіб. Люди продовжують прибувати. У мерії зазначають: переселенці вже створили свою громадську організацію та беруть активну участь у міському житті. Допомагають у отриманні грантів на дитячі майданчики, лікування та у всьому, у чому можуть.
Їдуть далі у пошуках кращого життя далеко не всі. Багато хто вже освоївся, купив житло, заново відкриває втрачений через війну бізнес. Одні – токарні майстерні, інші – пекарні чи кав'ярні. У місті є маслосироробний завод, коньячний, швейна фабрика, агропідприємства, багато шкіл, велика лікарня... Роботи не дуже багато, адже це не промислове місто. І, звичайно, зарплати значно нижчі, ніж, наприклад, у Києві та області. Тому ті, хто звикли до вищого доходу, не дуже охоче влаштовуються в місцеві агрохолдинги або на фабрики. Але який вибір, якщо за вікном – війна?
– Ми розуміємо: якщо орендувати житло, цих грошей ледве вистачатиме, – зітхають у мерії. – З огляду на те, що держава тепер виплачує переселенцям допомогу лише на три місяці. Молодь тому й їде до великих міст. Але ми готові допомогти кожному. А якщо людина приїжджає до будь-якого села нашого Чортківського району, повірте, сходяться всі жителі та допомагають усі разом: і в будинку, і біля будинку. Несуть і предмети для побуту, і їжу, а якщо треба щось дізнатись, оформити – за руку відведуть куди треба.
У мерії зазначають: намагаються допомогти кожному, хоча соціального житла як не було, так і немає. Але є гуртожитки, ліцеї, садки, монастирі, також про дах над головою можна домовлятися безпосередньо із сільрадами. Допомагають здебільшого за рахунок грантів та благодійних коштів. Роботу також обіцяють знайти.
– Немає такої проблеми з допомогою переселенцям, яку ми не могли б вирішити, – підсумовує Олена Сурмяк.
У Бучачі переселенці можуть психологічно відпочити від війни. Фото: ФБ Олена Сурм'як
