Рік тому, коли ми спілкувалися з художниками-керамістами зі Слов'янська Вікторією та Богданом Поповими, вони й не думали виїжджати з рідного міста. Тримала необхідність допомагати армії - у їхній квартирі був свого роду хаб для військових, де ті могли прийняти душ, поїсти, переночувати. Волонтерство вони займаються ще з 2014 року. А також тримало ремесло – подружжя разом із батьками виготовляє посуд майже три десятиліття. Але в середині весни цього року довелося ухвалити непросте рішення їхати – після третього прильоту до їхнього будинку.
Сьогодні пара обживається у крихітному селі за 20 км від Білої Церкви. І незважаючи на лякаючі перспективи найближчого майбутнього Слов'янська, все одно сподіваються до осені повернутися додому.
Як художники влаштувалися на новому місці, про плани на життя та творчість в евакуації - Вікторія Попова розповіла журналістці Коротко про.
Місто-герой Слов'янськ з кожним днем все більше стає прифронтовим містом. Щоденні прильоти, згорілі парки з поваленими деревами, сяючі дірки у колись щасливих будинках. Щодня звідси евакуюються люди – ситуація продовжує загострюватись, не залишаючи особливих надій на спокійне життя. Поки що можна виїхати транспортом.
До середини весни цього року рідні стіни ще тримали у місті творчу родину Попових – відомих місцевих художників-керамістів Вікторію та Богдана. Хоча перший "шахед" відвідав їх ще у листопаді минулого року. Тоді «лише» згорів дах - накрили плівкою. Через декілька місяців – приліт у те саме місце.
- А потім – третій, - зітхає Вікторія Попова. – Вже ніхто нічого не забивав. Все замокає через дощі – вода тече через дах. Вікон теж немає. Я сказала хлопцям-військовим: "Що треба - забирайте, де ключі - знаєте". Вони забрали дивани, спортивну стінку, столи, холодильник. Тож там уже нічого немає.
Про облаштування майстерні на новому місці поки не йдеться. З собою, каже Вікторія, взяли лише по ящику чашок та тарілок та фарби – їх і розписують. Це покупний посуд – після руйнування майстерні свою кераміку не роблять.
- Людей у Слов'янську тримає робота – поки що вона є. Ми теж там працювали до останнього, – зазначає художниця. – Те, що взяли із собою – дрібниця, це вже як історія чи пам'ять. Може, щось і продам «для підтримки штанів». Але поки що немає натхнення. Візьму кисті в руки - але не йде, хоч роботи з цих двох ящиків вже замовлені. У такому настрої ніколи не розписую посуд. З творчості - поки що лише вірші та пісні. Богдан уже каже: «Досить писати це соплежуйство!». А я не можу інакше…
На те, що десь знайдеться червона глина, така, що потрібна для виробництва своєї кераміки, майстри особливо не сподіваються. Основна її маса була зосереджена якраз у кар'єрах біля Слов'янська. Тут же була і глина дивовижного білого відтінку - такої теж ніде не знайти.
- В Опішні Полтавської області є схожа на нашу червону, але вона радше теракотового кольору. Хоча я знаю майстрів звідти, що й від нас везли глину, – розмірковує Вікторія. – А зараз у наших кар'єрах «кацапи» під обстрілами вагонами її черпають та везуть до себе. 80% нашої глини раніше йшли до Англії та Італії на експорт. Вона дуже гарна – і червона, і біла – особливо біла.
Але митцям біла, щоправда, іншого відтінку, яку ще десь можна знайти, не підходить – на ній можна малювати тільки глазур'ю. А щоб самим робити ще й кераміку, потрібні також майстерня та печі, чого на новому місці поки що немає і в проєкті.
– Може, якби цих упирів прогнали, я б і майстерню відновила, – обережно мріє Вікторія. – Щоправда, скільки на це треба грошей… Ми ж майже все на пацанів (військових. – Авт.) витрачали. Так у нас із 2014 року. Тож усе, що я маю зараз із рухомого та нерухомого майна – це мій «Форд» 2008 року.
Унікальна червона глина зі Слов'янська зараз залишилася хіба що у запасливих керамістів. Фото: ФБ Майстерня Попових
Щоб якось заробляти на життя, Вікторія також подумує проводити майстер-класи для дітей.
- Треба ж думати, як тепер виживати – гроші тануть. Коли 2022 року виїжджали до Стрия Львівської області, я навіть на прибиральницю співбесіди не пройшла, - заливається сміхом художниця. – На пів ставки була вакансія туалети мити – це 3200 на той час. А роботодавець мені каже: "А ви можете мені гарантувати, що ви, біженці, якщо у вас там щось зміниться, не рвонете додому?" Що хоча б два-три роки пропрацюю. Я йому кажу: «Ви вибачте, але в мене такий вік, що аж на три роки я дати гарантію не можу. Я вже навіть зелені банани не купую – невідомо, чи дочекаюся, доки дозріють». Ну і він: "Ви нам не підходите". Вікторії, до речі, 53 роки.
Вікторія Попова ділиться: усю минулу зиму прилітали КАБи, ФАБи, дрони. Але коли у квітні пішли FPV - стало зрозуміло: настав час пакувати валізи.
- Вони полюють на машини військових, а моя ще більше схожа на військову, ніж їх. Це чорна вантажопасажирська, я її купувала, щоб по 800 кг глини возити, – каже Вікторія. – Через два дні після того, як ми виїхали, вони скинули на Слов'янськ півторатонну бомбу, рознесли центр, та й наш район.
Фарби і робочі інструменти вдалося вивезти – допомогли військові. Щоправда, пральну машинку та холодильник розбили дорогою. Вони так і залишились на складі у Київській області.
Житло на Київщині сім'ї запропонувала одна з підписниць. Маленьке село, три магазинчики.
- Куди подітися, - зітхає Вікторія Попова. – Звісно, хочеться додому. Куди б не переїхали, завжди так буде – так у нас усіх. Проте мені подобається це село, ця маленька локація. Хоча тут навіть пошти немає, якою я відправляла наші вироби. Але місто недалеко.
Правда, переїжджати довелося до приміщення, де довго ніхто не жив. Відтак зіткнулися з багатьма побутовими проблемами. І взимку тут навряд чи можна буде залишитись – за встановлення опалення просять пів мільйона гривень.
– Щоб не було прикро за вже вкладені у будинок гроші, ми тут будемо хоча б до кінця серпня, – пояснює Вікторія. – Чоловік каже: «Віто, давай сподіватися, що восени ми поїдемо додому». Дуже хочеться в це вірити.