• Головна
• Суспільство

Фото: особистий архів Володимир Муляр

31 травня 2024 року український тревел-блогер Володимир Муляр вирушив у неймовірну подорож навколо світу на велосипеді. В Європу він виїхав ще в 2021 році, а одна з цілей його «кругосвітки» - більше розповідати світові про Україну. Стартувавши з англійського містечка Хексем (Hexham), планує повернутися туди ж  у 2027 році, після того як проїде всі континенти.

Про свою неймовірну мандрівку, що побачив на своєму шляху та за чим сумує найбільше, Володимир Муляр розповів у інтерв’ю Коротко про.

Європа безпечна, а Африка і Америка западають у душу

- Володимире, ви вже подолали на велосипеді понад 25 000 км. За плечима п'ять континентів. Скільки плануєте їхати ще?

- Це навколосвітня велоподорож, я планую завершити її в точці старту (містечко Hexham, Англія) навесні або влітку 2027-го. Оскільки зараз я вже в Австралії, то це приблизно пів шляху (хоча це вже 5-й континент із 6). Попереду довгий шлях через Азію та Європу.

- Скільки кілометрів на день долаєте?

- За звичайних умов, без сильного зустрічного вітру, без складних гірських підйомів, я проїжджаю в середньому 90–100 км на день. Найбільшу денну дистанцію в цій подорожі вдалося подолати в Перу - 220 км, і це мій власний рекорд. Тоді були сприятливі обставини: хороший вітерець у спину і непогана рівнинна дорога з помірним трафіком.

Іноді бували протилежні ситуації, як, наприклад, в аргентинській Патагонії з її відомими шаленими вітрами, коли ледве вдавалося проїхати 50 км. Або при перетині головного хребта Анд на шляху до озера Тітікака в Перу, де безперервний крутий підйом плюс величезна висота - перевали понад 4500 м створюють справді важкі умови.

- Що вас надихнуло на такий челендж?

- О, моє натхнення тягнеться ще з дитячих років... Я завжди мріяв подорожувати і, зокрема, здійснити справжню кругосвітню подорож. Коли в моєму житті з'явився велосипед, я зрозумів, що для мене це ідеальний транспорт. Він дає можливість досліджувати світ незрівнянно глибше, ніж автомобілем чи тим паче літаком. Тому вже 20 років я подорожую велосипедом і абсолютно щасливий. Надихає кожен день дороги, кожна зустріч, кожне цікаве місце...

Крім того, цю подорож я вирішив розпочати в час, коли в моєму особистому житті був непростий період. І це збіглося також із російським вторгненням в Україну. Тому я зрозумів, що маю зробити це саме зараз - водночас щоб побути наодинці й обдумати багато особистого, а також щоб у дорозі нагадувати світові про Україну.

- У вас позаду вже цілих п'ять континентів. Де було найцікавіше? А де найважче?

- Так, я вже подолав відрізки маршруту по Європі, Африці, Південній та Північній Америці, побував в Океанії і тепер дістався Австралії.

Європа дуже комфортна і безпечна для велоподорожей, а також неймовірно багата на історичні місця. Африка, хоч і забезпечила мені один із найскладніших відрізків шляху - Сахару, назавжди залишиться в моєму серці якоюсь такою теплою (не тільки в прямому сенсі), милою, дуже первісною в хорошому сенсі, екзотичною і різнобарвною.

Південна Америка - це також дещо особливе. З деяким відтінком суворості: Патагонія, Атакама, Анди... Саме там я найчастіше відчував найбільшу цінність велоподорожей: відкриваючи цю красу власними силами, крутячи педалі крізь велетенські простори, відчуваючи знемогу від нестачі кисню на найвищому у твоєму житті гірському перевалі, ти сприймаєш це зовсім інакше, ніж відвідуючи локації на тур-автобусі.

По Північній Америці я проїхав лише тропічними країнами до Мексики. Там теж присутні певні непрості речі для велосипедиста, як-от пекельна спека з високою вологістю, довгі й часто нудні дистанції джунглями Юкатану та інше... Але яскравість культури, яку ви там відкриваєте, компенсує всі труднощі на емоційному рівні.

У Європі комфортно, але дорого. Фото: особистий архів Володимир Муляр

Намет ставив навіть на терасі ресторану

- Що в дорозі вас вразило найбільше?

- Я бачив неймовірні умови життя людей у деяких країнах - Мавританія, Сенегал... Часом було важко за цим спостерігати, важко повірити, що люди живуть настільки бідно. Але найбільше вразило те, що більшість тих людей, яких я зустрічав, були дуже людяними до мене. Вони питали, чи потрібна мені якась допомога, пригощали мене, запрошували до будинку, готові були поділитися тим, що мали, їхні усмішки були щирими. В такі моменти дуже ясно починаєш усвідомлювати необхідність уміння цінувати те, що маєш. Не матеріальні блага роблять із нас людей, а співчуття і любов до ближнього.

- Ви проїхали всю дистанцію на одному й тому самому велосипеді чи на різних?

- На одному. І на ньому ж сподіваюся завершити подорож. Звісно, деякі частини доводиться міняти в ході мандрівки через поломки або звичайне зношування, але як на мене, поки рама залишається тією самою, доти велосипед вважається тим самим.

- Де ви ночуєте? Чим харчуєтеся? Як вирішуєте звичайні побутові проблеми?

- Я дуже активно використовую намет у подорожах. У сільській місцевості майже завжди ночую в ньому. І іноді навіть у містах, якщо ніч застає мене в них, а на готель грошей шкода. Були різні ситуації, коли доводилося ставити намет у незвичних локаціях, наприклад: у центрі дорожньої розв'язки, на сільському майдані, біля поліцейського відділку, на терасі ресторану, під дверима магазину, серед античних руїн тощо.

У великих містах зазвичай я зупиняюся в готелях або хостелах. Також іноді користуюся Warmshowers.org - це спільнота веломандрівників, де можна гостювати у людей вдома.

Харчуюся по-різному в різних країнах, чи радше регіонах. У Європі, Австралії та в інших місцях, де ціни відчутно високі, я рідко їм у ресторанах, натомість купую продукти в супермаркетах та іноді готую самотужки - у місцях зупинки, де є для цього засоби, або на своїй «пічці Бонда» (турбопічка-щепочниця - компактна туристична піч для приготування їжі на дровах, шишках чи щепках. - Ред.), яку завжди беру з собою. В Африці та Латинській Америці їжа дуже дешева в ресторанчиках - локальних, не туристичних, які є майже скрізь. Тому в тих регіонах я рідко готував сам.

Побутові питання, звісно, час від часу виникають: щось зламалося, зносилося, загубилося чи навіть поцупилося, як телефон у Колумбії. Зазвичай вирішую все без проблем, коли дістаюся великого міста, де можна купити чи оновити потрібне.

Фіджі – райське місце з дивовижною природою. Фото: особистий архів Володимир Муляр

Відсутність спонсорів дає відчуття свободи

- Ким були до початку свого великого велошляху? Чим заробляли собі на життя?

- Я - професійний звукорежисер, музикант, блогер на YouTube. Усім цим займаюся вже багато років із різною інтенсивністю. В Україні працював на радіо, телебаченні, у студії звукозапису, в театрі. Аж доки не розпочав активні й дуже далекі подорожі - перша з них Київ – Сідней у 2014–2016 роках. Після того я більше не повертався до роботи в компаніях, займаюся виключно власними проєктами: культурно-мандрівницький «Двоколісні хроніки», музичний «Фолькнери» та деякі інші. З початком теперішньої подорожі я вважаю себе тревел-блогером із повною зайнятістю.

- Скільки коштів у вас уже пішло на здійснення цієї мандрівки?

- Чесно, я не веду обліку фінансів, у подорожі є багато значно цікавішого, на що варто витрачати час. Вирушив я навколо світу з лише 1500 британських фунтів (75 000 гривень, за курсом на 2024 рік) і невеликим пасивним регулярним прибутком від моєї музичної діяльності. Не мав уявлення, де братиму кошти далі. Звісно, ті гроші швидко закінчилися, але я вперто працював над відеоконтентом для YouTube-каналу «Двоколісні хроніки», де показував свою подорож. І виявилося, що моїм глядачам це справді подобається: почали зростати підписки, і незабаром я почав отримувати дохід із каналу, який дозволив бодай просуватися вперед без думки про шматок хліба завтра. Потім я отримав пропозицію про співпрацю від телеканалу «Світло», ми підписали договір, і я фактично отримав офіційну «роботу мрії» - мандрувати й знімати про це відео. Вау!

- А як щодо спонсорів?

- Я не шукав спонсорів, оскільки знаю, що чимало людей вважають мій проєкт недоречним у час війни, навіть попри те, що я намагаюся просувати інформацію про Україну у світі. До того ж відсутність спонсорів дає дорогоцінне відчуття свободи, яке є, напевно, найважливішим для мандрівника та й людини загалом.

- Зараз ви в Австралії і долаєте довгу дорогу в Перт через узбережжя. Чим вона складна?

- На цьому відрізку справжня пустеля з дистанціями 150–200 км між найменшими точками цивілізації - зазвичай це лише автозаправка з крамницею та іноді мотель. Ані води, ані їжі на цих дистанціях не існує. Звісно, не весь маршрут такий, а «лише» 1200 кілометрів, проте загалом між Аделаїдою та Пертом шлях є досить безлюдним. Тож сподіваюся, мені вистачить досвіду, аби вдало подолати австралійський відрізок.

- Яких цікавих тварин бачили на своєму шляху? Можливо, траплялися небезпечні ситуації?

- Іноді я сам дивуюся, але поки що не бачив ніяких небезпечних тварин, проте не факт, що вони мене не бачили. З цікавого - лами, різні ящірки, кенгуру, ему, єхидна, крилани, вомбат.

- Як підтримуєте зв'язок із рідними? Скучили за ними? Що допомагає вам впоратися з цим відчуттям суму?

- Я дуже сумую за моїм сином Марком. Йому майже 10, він із мамою - Ярина Квітка (співачка, співзасновниця етногурту «Фолькнери»), моя ексдружина, зараз в Англії. Ми спілкуємося онлайн по кілька разів на тиждень, часто робимо його домашні завдання, граємо в шахи, читаємо казки. Але мені страшенно хочеться бути з ним поруч. Тому я вирішив, що маю закінчити подорож до літа 2027-го, щоб повернутися і бути біля сина.

Сенегал, як і вся Африка, вразила гостинністю людей. Фото: особистий архів Володимир Муляр

Наша маленька кулька - усе, що ми маємо

- Чи народилися ідеї нових, ще більш неймовірних мандрівок?

- У мене завжди були такі ідеї, бо я завжди хотів подорожувати ще і ще. Є чимало країн і навіть регіонів, у яких я досі не побував (наразі мій велосипед бачили у близько 60 країнах). Зокрема, я хотів би здійснити суто африканську велику подорож по всьому материку.

- Про що мрієте?

- У цій подорожі в мене дві несумісні мрії одночасно. Перша - закінчити мандрівку якнайшвидше, щоб повернутися до сина, а також щоб знову мати можливість творити музику (в подорожі мені страшенно цього бракує). Друга - щоб ця подорож тривала нескінченно. Бо подорожуючи, я по-справжньому щасливий.

- Суто з погляду філософії, що означає для вас ця мандрівка? Що дала? Чому навчила?

- Можливо, вперше за все життя в ній я почуваюся справжнім собою. Я багато думаю про минуле, але не в стилі «який же я був ідіот, що робив те чи те»... А наче дивлячись на себе збоку, поглядом сторонньої людини. Це дозволяє побачити в балансі і позитивне, і негативне в собі без отих усіх душевних мук із минулого, які не мають жодного сенсу, а лише гнітять вас теперішнього.

А ще багато думаю про майбутнє людства. Мрію, щоб люди нарешті перестали гризтися між собою через релігійні, політичні чи ще якісь переконання. Щоб ми нарешті прозріли і зрозуміли, що наша маленька кулька - усе, що ми маємо. Ми можемо наповнити її ненавистю, в якій самі й задихнемося. Або ж ми можемо наповнити її любов'ю, повагою і збудувати світлий і затишний дім нашої мрії - спільний дім, де насправді усім достатньо місця і ресурсів. Цього не досягти, поки ми триматимемося середньовічних цінностей у стилі «око за око», «що урвав, те твоє», «бий кожного, хто думає інакше». Знаю, що в найближчому майбутньому з цим буде складнувато, але вірю, що врешті-решт людство дійде до розуміння потреби об'єднуватися і жити в мирі. Сподіваюся, раніше, ніж буде запізно.