• Головна
• Суспільство

На жаль, ініціативи президента та уряду щодо усиновлення сильно контрастують із реальністю. Наша колега з видання Parlament.ua перевірила на собі, як "швидко і легко" дитина, якій потрібна сім'я, може її отримати в Україні, і дуже рекомендуює чиновникам перестати брехати про простоту та доступність усиновлення – адже бюрократія з'їдає дорогоцінний час, а служба у справах дітей потребує реформування.

Ця історія про усиновлення сталася в одному із обласних центрів України. Видання свідомо не наводить жодних імен та прізвищ, а також географічних координат, оскільки таємниця усиновлення нехай формально, але існує. Однак, якщо хтось із чиновників захоче дізнатися подробиці, може звернутися до редакції Parlament.ua в приватному порядку, і йому нададуть усі документально підтверджені факти, викладені в цій історії. Далі – історія від першої особи.

Які довідки потрібно зібрати для усиновлення, чи Україна – паперова країна

Про те, що "цій дитині потрібна сім'я", закликають рекламні ролики чи не з кожної праски - з екрану телевізора, на заставках у ютубі і навіть у рекламі в маршрутці. Але якщо вас раптом зворушать блакитні очі маленьких діток і ви прийдете в службу дітей з бажанням усиновити саме їх – на вас чекатиме великий облом. Бо систему усиновлення в Україні побудовано не за принципом від дитини до документів, а навпаки – від паперів до дитини.

Про усиновлення дітей ми з чоловіком думали давно, хоч і маємо своїх дітей. Зрештою "дозріли" ми влітку минулого, 2023 року, а влітку 2024-го  року наша сім'я стала більшою. Ті, хто "в темі", каже, що ми змогли впоратися в рекордно короткі терміни та з мінімальними витратами. Але наскільки ці терміни та витрати мінімальні і з чим нам довелося зіткнутися, якщо не діставати журналістське посвідчення, викликало у нас цілий спектр емоцій – від щирого подиву та нерозуміння до гніву та обурення.

Консультації з питань усиновлення не надає фактично ніхто - рекламні буклети, ролики, пости в соцмережах. Як би банально це не звучало, найкращим гайдом для нас на той час була розповідь дружини телеведучого Тимура Мірошниченка. До речі, один із найправдивіших, на наш погляд, виходячи з того, що ми читали та бачили самі. Наведемо тут досить добрий приклад ролика, з якого ще можна скласти хоч якесь уявлення про процедуру.

У соцслужбі "просто розповісти" теж не морочаться. Кажуть, хочете всиновити – збирайте папери. Будуть папери - будуть діти, а просто розповісти - безглуздо витрачати час.

Отже процес усиновлення починається з традиційного для України збору довідок. Скромний список, який є в офіційних джерелах, мало відповідає реальній кількості паперів, які вам доведеться принести. Відразу зауважимо, що жодних вихідних, відгулів, відпусток на збір документів вам не дасть жоден роботодавець, тому заздалегідь думайте, коли ви бігатимете диспансерами, поліклініками, ЦПАУ та іншими конторами.

Для тих, хто наївно вірить, що всі документи без проблем можна подати до "Дії" - забудьте! (Для тих, хто хоче спробувати – посилання тут ). По-перше, після цього все одно доведеться йти до місцевої служби у справах дітей із паперовим варіантом заяв та довідок. По-друге, обов'язково знайдеться хоча б один папірець, виданий "не на тому бланку, не за тією формою, з не таким підписом/друком" і так само не вистачить якоїсь "довідки про те, що у вас є довідка".

Отже, що потрібно подавати до служби у справах дітей:

• копії українських та закордонних паспортів подружжя та копії довідок про ідентифікаційний код.
• копія свідоцтва про шлюб, якщо ви одружені/одружені.
• довідки про відсутність судимості ("Дія" вам в допомогу, тут без проблем)
• довідки про реєстрацію за місцем проживання (теж допоможе "Дія")
• довідка про склад сім'ї (тобто про всіх осіб, які мешкають з вами в одній квартирі). За нею доведеться йти до ЦПАУ.
• копії паспортів (для дітей – свідоцтв про народження) всіх, хто зазначено у попередній довідці.
• документи, що підтверджують право власності на нерухоме майно (будинок, квартиру, де ви проживаєте). Це може бути заповіт, договір дарування, документи про приватизацію, договори купівлі-продажу. Якщо житло належить не вам, а, наприклад, вашому батькові чи матері, доведеться нести додатково їх копії паспортів, і ваше свідоцтво про народження, щоб підтвердити родинні зв'язки.
• якщо ви прописані не там, де мешкаєте, вам доведеться нести ще й документи власника житла за місцем прописки. Наприклад, якщо ви живете у своїй квартирі, а прописані у сестри, доведеться нести її копію паспорта та документи, що підтверджують, що вона – власниця житла. Для чого це потрібно, ми так і не зрозуміли.
• довідки про стан здоров'я за встановленою формою. Тут важливо знати, що ваш сімейний лікар, як правило, не має поняття про цю форму, і її потрібно взяти в службі у справах дітей заздалегідь. Після цього вам доведеться здати аналізи на СНІД та сифіліс, кров на алкоголь та наркотики, відвідати психіатра, пройти флюорографію та фтизіатра. Потім сімейний лікар окремо запише всі ваші хронічні хвороби і дасть висновок, чи ви зможете виховувати дітей за станом здоров'я. Додамо, що довідки від психіатра та нарколога платні (близько 600 грн з особи, 1200 – за двох).
• довідки про доходи за останні пів року. У цьому пункті найважливіше те, що йдеться про виключно легальні "білі" доходи. У довідці з роботи важливо, щоб було записано суми сплачених податків. Якщо ви здаєте в оренду квартири, землю, транспорт – маємо бути офіційні договори тощо. Якщо немає довідок, то можна подавати декларацію, засвідчену у податковій. Отримавши ці довідки, одразу рахуйте сукупний дохід на сім'ю і діліть спочатку на шість (щоб визначити дохід за місяць), а потім на кількість членів сім'ї з урахуванням дітей, яких хочете усиновити. У вас має вийти сума, не менша за прожитковий мінімум (у 2024 році - 3028 гривень). Якщо отримали менше, у вас документи просто не ухвалять.

Щоб було наочніше: чоловік за пів року заробив 50 тисяч гривень, дружина – 30. Усього – 80 тис. грн. У подружжя є неповнолітня дитина, і вони хочуть взяти ще одну. Тобто разом це буде 4 особи. Тоді 80 тисяч ділимо на 6 місяців, отримаємо 15 тисяч гривень середньомісячного прибутку на сім'ю. Ці 15 тисяч ділимо на 4 (за кількістю людей з урахуванням того, кого бажаєте усиновити). Отримаємо 4250 грн на особу, що більше 3028 грн, тож вимоги щодо доходів сім'я виконує.

• акт обстеження житлових умов складається працівниками соцслужб за результатами перевірки квартири чи будинку, де ви проживаєте. Орієнтуйтеся на те, що головною вимогою є наявність у майбутньої дитини окремої кімнати, робочого місця, доступу до ванни/туалету, чистота в будинку та його безпека. Тут зазначимо, що громадським транспортом працівники соцслужб не їздять, а чекають, коли їм дадуть службовий автомобіль. Тому можна чекати довго. А якщо хочете якнайшвидше, то везіть  своїм транспортом. Нам пощастило, авто дали.
• якщо усиновителем є один із подружжя, інший має надати нотаріально завірену згоду на усиновлення. Вона теж коштує грошей, та ще й не кожен нотаріус знає, як ця згода має виглядати.

На збирання всіх цих паперів у нас пішов місяць, більше часу займає медична довідка. Двічі довелося переробляти і довідки про прибутки, бо "не та форма". Не обійшлося і без варіанта "принести довідку, що маємо довідку". Але найцікавіше тут таке: навіщо збирати всі ці документи на початковому етапі, якщо у них є обмежені терміни дії, по-перше, а сам процес усиновлення триває довго і на момент слухання справи в суді твої доходи сто разів змінилися, ти переїхав/одружився/розлучився/захворів на сифіліс, по-друге, у службі у справах дітей на наше запитання розвели руками і сказали: "бо такий закон".

Чого навчають на курсах з усиновлення

Після закінчення паперової епопеї на вас обов'язково чекають курси, обов'язкові для всіх усиновителів, опікунів та патронатних вихователів. Курси проводяться не завжди, а через певний час, тому потрібно дочекатися своєї черги (ми чекали три місяці). Курси можуть тривати від двох тижнів (якщо заняття цілий день) до місяця (якщо кілька годин на день або окремі дні тижня). Про доцільність таких курсів важко сказати однозначно (до честі тренерів, що попалися нам, було принаймні цікаво), проте в соцмережах можна знайти різні відгуки - від захоплюючих до відвертого обурення за витрачений дарма час. Врахуйте також і те, що жодних відпусток/відгулів на час відвідування курсів законом не передбачено, тому ваш роботодавець не буде в захваті відпускати вас, тому що діти.

Після занять потрібно пройти ще й курси домедичної допомоги та принести відповідний сертифікат. Після цього організатори курсів випишуть вам довідку про те, що ви можете бути усиновлювачами і, власне, з того часу ви можете розпочинати пошуки дитини. Причому саме таку дитину, яку прописали вам у довідці після курсів. А прописують там стать, вік дитини, кількість дітей, яких ви можете взяти, і стан здоров'я. І якщо ви, наприклад, дуже хотіли дівчинку трьох років, а вам попався чудовий хлопчик тих самих трьох років, то вам його не віддадуть, бо у довідці записано "дівчинку". І та сама історія буде, якщо ви знайшли дівчинку не трьох, а чотирьох років. І якщо раптом у дівчинки є братик, а у вас написана лише одна дитина – не дадуть. Бо "у довідці так написано". Тому керівниця наших курсів радила нам, і ми радимо вам: "пишіть вік від 0 до 18, стать не має значення, а за кількістю пишіть, виходячи з максимуму ваших фінансових можливостей". Практика показала, що вона була сто разів права.

Далі процитуємо цю прекрасну даму ще раз, оскільки у всій цій історії з довідками є ще один важливий момент:

"Не чекайте, поки вам щось запропонують, шукайте дітей самі. Усі ці довідки дійсні лише рік (станом на цей час термін їх дії продовжили до 1,5 року – Ред.), і якщо за цей час ви дитину не знайдете, то вам знову доведеться все збирати заново і знову йти до мене на курси».

І саме на цьому етапі ви будете вкрай шоковані, бо діти начебто є, на сайтах із усиновлення їх тисячі, а реально їх… немає. І вкластися в термін "поки довідки не прострочені" – це квест із підвищеним рівнем складності. І дитину шукаєте ви, а не соцпрацівники, хоча в принципі, це їхня робота, але в більшості випадків "вона їм не потрібна".

Розділ пошуку дітей на сайті Мінсоцполітики

Як шукати дитину, яку можна всиновити

Насамперед у місцевій службі у справах дітей вам зобов'язані показати всі особисті справи дітей, які підлягають усиновленню. Там, де ми були зареєстровані, дітей було мало, і жоден нам не підійшов за віком. Отже, якщо вам ніхто не сподобався, то ви автоматично опиняєтеся в черзі усиновлювачів, які хочуть забрати дітей з такими самими статево-віковими параметрами. Ця черга може рухатися роками.

Черга з усиновлювачів – велика проблема, – пояснили у соцслужбі. - Переважно всі, хто звертається, хочуть маленьких дітей, абсолютно здорових, "з блакитними очима та бантиками" (дівчата – особливий "дефіцит"). Але таких дуже мало, і їх дуже швидко забирають. Переважна більшість дітей без батьків - це підлітки шкільного віку, причому вони не сироти (коли батьки померли), а позбавлені батьківського піклування (тобто їхні батьки живі, але п'ють, коляться, сидять у тюрмі тощо). Мало й абсолютно здорових дітей, але є різниця, коли у дитини гастрит та аденоїди, а коли – ДЦП. Є речі, які лікуються, а є тяжка хроніка. А деякі ще й хочуть, щоб якщо вже школяр – то відмінник. Але це не про таких дітей загалом. Вони всі, якщо висловлюватись термінами, "педагогічно занедбані".

Ми з чоловіком відрізнялися від тих, хто хоче "з блакитними очима", бо домовилися, що усиновимо школярку, тож вирішили шукати по всій Україні через сайт Мінсоцполітики. Офіційно це найбільша база дітей, які підлягають усиновленню, яка має щомісяця оновлюватись. Але насправді ця база виявилася далекою від реальності.

Разом із чоловіком ми обдзвонили практично всі обласні служби у справах дітей та перезнайомилися з усіма працівниками, які відповідають за усиновлення. На жаль, переважна більшість із них сидить там лише для того, щоб отримувати зарплату. Хоча були й такі, що ставляться до своєї роботи сумлінно. Особливо зазначимо Київську, Чернігівську та Кіровоградську області, спілкуватись із місцевими чиновниками було приємно.

Виглядав цей процес загалом так: ми виписували номери анкет дітей, які нам сподобалися, потім дзвонили до обласної служби дітей (бо якщо ви з іншої області, то треба звертатися лише до обласної) і там намагалися хоч щось дізнатися про дитину. І виявлялося, що діти на сайті є, а реально їх немає, бо:

• цю дівчинку вже усиновили кілька років тому, але з сайту не зняли
• ця дитина живе у прийомній сім'ї. Ну і що, що ви хочете її усиновити, вона вже прилаштована, є інші діти (усиновлювачі мають переважне право над прийомними сім'ями, опікунами та ДБСТ, але ніхто не хоче цим "заморочуватися")
• а що то за дитина? а де ви її взяли? на нашому сайті? а чого я про неї не знаю? (хороше питання, ми теж хотіли б знати)
• у нас усіх дітей вивезли за кордон після початку війни та зв'язку з ними немає
• з цією дитиною знайомляться кандидати, вона вже зайнята
• цей хлопчик має ще чотирьох братів, просто тут їх немає, а п'ятеро ви все одно не візьмете!
• а що, у вас там у **ске своїх дітей немає? У нас тут своїх усиновлювачів купа, ще з вами поратися!
• тато цієї дівчинки проходить у справі про педофілію, але йому суд відновив (!) батьківські права, і він хоче забрати доньку назад
• цих діток вивезли росіяни, і ми взагалі втратили з ними зв'язок, і це зрозуміло, що коли навіть війна закінчиться, то це будуть уже не наші діти.

І це лише десята частка того, що ми почули від працівників служби. Якщо взагалі вдавалося їх почути, тому що в деяких містах можна даремно дзвонити по телефону тижнями - слухавку ніхто не бере, а якщо хтось бере, то потрібна людина на виїзді/нараді/хворий/ось зараз десь має бути - й так до нескінченності. Потім ми зрозуміли, що сайт потрібно залишити і просто телефонували до служб дітей, говорили, що ми усиновителі з таким номером справи і шукаємо дитину за такими параметрами. За три місяці на всю нашу велику державу знайшли лише трьох (!) дітей, які нам підійшли за параметрами.

Якщо звести докупи наші кількамісячні спроби знайти дитину, можна підсумувати таке:

Інформація на сайті Мінсоцу переважно безнадійно застаріла, відомості неточні, а ведуть його в більшості регіонів абияк.

Багато дитбудинків та інтернатів, особливо в зонах бойових дій, вивезли за кордон. І якщо в одних країнах, наприклад у Румунії, місцева влада дозволяє усиновлювачам з України спілкуватися з дітьми та забирати їх у сім'ю, то в інших (особливо в Німеччині) це заборонено. Місцева  влада пояснює, що дітям в Україні небезпечно, неважливо, живеш ти у Покровську чи на Закарпатті. Коли і як повернуться ці діти в Україну і чи взагалі повернуться - ніхто відповісти не може.

Усиновити одну дитину - справа майже нереальна, тому що більшість вилучених із неблагополучних сімей дітей - це колективи від 2-3 до 8-10 дітей одразу. Українські закони забороняють розділяти рідних братів і сестер за винятком того, що один із них може бути хворим і потребувати спеціального догляду чи діти один одного ніколи не знали і не бачили.

Про правильність цієї норми закону однозначно сказати важко, бо усиновити навіть двох-трьох дітей фінансово майже непосильно (і тому черга з усиновлювачів також стоїть), і діти втрачають свій шанс піти у сім'ю.

З іншого боку, усиновлені нами діти (про них пізніше) сказали, що один без одного нікуди з дитбудинку не пішли б, бо це їх єдині рідні люди. Можливо, варто переглянути цю норму та залишити її на розсуд дітей, які досягли певного віку.

Усиновити дитину, батьки якої загинули на війні – справа далекого майбутнього. Справа в тому, що визнати дитину сиротою або дитиною, позбавленою батьківського піклування – історія довга. Тимчасові рамки, протягом яких батьків і родичів дитини визнають зниклими, а потім померлими, визначаються роками, причому вважатимуть їх з моменту закінчення війни. Тому, найімовірніше, у притулках зросте ціле покоління сиріт.

Діти з тимчасово окупованих територій, які вивезені цілими дитбудинками до Росії, також втрачені для України.

"Ми не знаємо навіть, що з ними, чи живі ті діти і куди їх вивезли", - сказала соцпрацівниця однієї зі служб на Луганщині.

Шукаючи дитину на сайті, не вибирайте опцію усиновлення, а дивіться опікунство чи прийомна сім'я. Адже якщо дитина вже "прибудована", як кажуть у службі, на іншу сімейну форму виховання, ніхто її забирати звідти не буде - зайвий клопіт соцслужбам не потрібний.

"А якщо ви наполягатимете, то я вам дам напрямок, але та дитина вам скаже, що ви їй не подобаєтеся і вона хоче залишитися в ДДСТ", - заявила нам одна з працівниць соцслужби.

Якщо ви знайшли дитину в іншому регіоні, будьте готові до витрат на незліченні поїздки – на знайомство з місцевими соцслужбами, на знайомство з дітьми (бо обласна служба в обласному центрі, а сам дитбудинок може бути в якомусь селищі міського типу, а то і в далекому селі), на подання документів до суду, на сам суд і для того, щоб забрати дітей додому. Вкотре нагадаємо, що жодних відпусток чи пільг на це не передбачено.

Знайомство з відеозв'язку, яке практикували на початку війни, зараз не працює, хіба що дитина перебуває за кордоном. Але витрати на суд, на поїздку за кордон після знайомства та оформлення документів дитини на повернення до України (а тут залучають навіть представників консульства) ляжуть на ваш гаманець.

Варіант "покажіть нам кількох дітей, а ми оберемо" теж не працює. Усиновлювачам видається направлення на знайомство лише з однією дитиною (або з кількома, якщо вони брати та сестри). У вас є десять днів на зустрічі та ухвалення рішення - усиновлюєте чи ні. І тільки якщо ви відмовитеся, то вас знайомитимуть з іншою дитиною, а тій, від якої ви відмовилися, пропонуватимуть нових потенційних батьків.

Таких моментів є ще кілька десятків, тому, який випаде саме вам, наперед не вгадаєш. Є багато історій про те, що "за нормальну дитину треба заплатити хабар, бо чекатимеш роками", але в нашому випадку такого не було.

Зрештою, за кілька місяців у місцевій соцслужбі нам запропонували дівчинку-школярку з нині окупованої території, мати якої жива, але позбавлена ​​батьківських прав, а батька там і не було. Вона нам сподобалася, але згодом з'ясувалося, що вона має ще й брата, і ми ризикнули взяти обох (адже в документах ми передбачливо написали 1-2 дитини).

І тут повернемося до довідок, на які ми витратили місяць на початку історії.

Довідку про доходи довелося нести наново і перераховувати, чи вони відповідають нормам, тому що змінився прожитковий мінімум і кількість людей у ​​сім'ї, на яку він був розрахований.

З житлом також виникли проблеми, тому що на двох дітей ми спочатку не розраховували і квартиру довелося змінити на велику (варіант - рідний син та прийомний житимуть в одній кімнаті - не проходить, бо ми ж вам віддаємо дитину у покращені умови, а тут їх двоє буде спати”.

На моє зауваження, що у дитбудинку в одній кімнаті спить десять і ще хлопчики з дівчатками разом, соцпрацівниця промовчала). Відповідно слідує новий акт обстеження приміщення (а це означає, що в новому будинку мають бути не голі стіни), нові документи на право власності на житло, нові документи про реєстрацію та нова довідка про склад сім'ї.

Рекордними темпами (про витрати не питайте) ми вклалися за два тижні, ще через 10 днів соцслужба підготувала папери до передачі до суду. І про суд ми вам розповімо окремо, тому що воно того варте у всіх сенсах цього слова. А поки поясніть, навіщо ми витратили місяць на збір довідок, якщо за рік їх довелося майже всі переробити?

Як відбувається суд у справах про усиновлення

Насамперед до суду потрібно подати позовну заяву. Вартість послуг адвоката, який цю заяву складає, коливається від 3 до 8 тисяч гривень, залежно від регіону. Також потрібно сплатити державне мито (логіка просто вбивча: ми усиновлюємо двох "державних", як їх називають у соцслужбах, дітей, на яких цій державі більше не потрібно буде витрачати кошти, і ми ж платимо ще за це державне мито судам, які й так, м'яко кажучи, не бідують). Причому оскільки позовна заява одна і справа одна, але позивачів двоє (дружини), то держмито мав сплатити кожен з нас - по 600 гривень, всього 1200.

Документи до суду вдалося здати з третього разу: то у них день неприйнятний, повідомила секретарка, попиваючи чай, то "день у мене приймальний, але я завтра йду у відпустку, і ніхто вашими паперами займатись уже не буде. Завтра прийде інша дівчинка, ось вона й прийме». Скаржитися тут марно, бо куди?

З третьої спроби документи взяли і сказали чекати на повідомлення в "Дії". Щодо термінів розгляду заяви, то це зазвичай від трьох тижнів до двох-трьох місяців. Все залежить від того, який суддя вам трапиться і як швидко знайдуться присяжні, тому що "ви ж самі розумієте, змусити їх прийти ми не можемо, а раптом вони у відпустці, чи захворіли" (суддю та присяжних автоматично вибирає комп'ютер, і просто замінити їх неможливо).

Перше судове засідання нам призначили рівно за місяць, але воно не відбулося. Одного з присяжних мобілізували до ЗСУ, про що той заздалегідь повідомив, але судові клерки на це наплювали і вчасно його не замінили через ту саму автоматизовану систему.

- Ну, я навіть не знаю, що робити, - сказав суддя. - У мене цей весь місяць зайнятий, а потім я йду у відпустку (а відпустка у судді - 56 днів. - Ред.), а потім знову потрібно шукати присяжного і ще щоб він на той час прийшов. Так це буде десь наприкінці осені... - розповів нам служитель закону про "перспективи справи", і тут діти (а присутність дітей віком від 7 років на суді обов'язково) просто розплакалися.

Зрештою суддя зглянувся, наше засідання перенесли на два тижні, інший присяжний знайшовся, і рішення про усиновлення ухвалили. Але щоб отримати копії рішення, потрібно знову йти до суду, писати заяву, знову платити державне мито (!) по 9 грн та 8 коп за кожний екземпляр кожної сторінки рішення. Потім ці копії рознести у службу у справах дітей, дитячий заклад, де їх утримували, школу, РАГС та інші установи за потребою.

Яку допомогу отримують усиновлювачі

Ну і про потреби та їх задоволення. Окрім усіх витрат на папери та суди, а також втрачені заробітки від відпусток за свій рахунок, коли ви ходите до судів, на курси та збираєте довідки, возите соцслужби (якщо вам трапилися "безколісні" працівники), потрібно бути готовими, що дітей вам" видадуть" буквально в одних трусах і гумових капцях.

Саме так ми забирали своїх сина та доньку. На двох їхні речі помістилися в один шкільний рюкзак, а з одягу у них були лише одна пара трусів, гумові капці на ногах, футболка з секонду та спортивні штани звідти.

Тому наше спільне з ними життя почалося з купівлі ліфчика, шкарпеток, тих же трусів та піжами, щоб діти мали в чому лягти спати та переодягнутися. Все інше (одяг, взуття, засоби гігієни, канцелярія для школи, шкільні побори, витрати на нові документи для дітей) треба купити/зробити відразу - і це тільки ваша турбота.

За законом усиновлювачі отримують таку ж допомогу, як і при народженні дитини. Але парадокс у тому, що сина та дочку в одних тапочках ми отримали відразу, а гроші – отримаємо колись потім. Подати заяву через "Дію" за цим посиланням нереально, тому що цифровий підпис у "Дії "не працює від слова взагалі (привіт тим, хто змусив мене махати головою, посміхатися і моргати, як придурок, щоб дізнатися, що "на жаль, виникла помилка"). Залишається тільки знову збирати купу паперів і йти в ЦПАУ ногами, якщо тебе досі не вигнали з роботи за прогули.

Ну і ще трохи математики. Розмір допомоги – 41 280 гривень. Виплата допомоги здійснюється одноразово у сумі 10 320 гривень, решта суми допомоги виплачується протягом наступних 36 місяців рівними частинами. Особисто мене цікавить, що за три роки можна буде купити 17-річній дівчині на 860 гривень на місяць?

І останнє питання – де логіка: коли дитину беруть під опіку або до прийомної сім'ї, або до ДБСТ, держава регулярно платить їй допомогу аж до 18 років. Коли ти всиновлюєш дитину – ні. Різниця лише в тому, що в першому випадку ви офіційно не батьки (але ж ви пам'ятаєте, що "прилаштовану дитину ніхто вже забирати звідти не буде"), а в другому - тато і мама.

Отже, підсумуємо для пана президента, прем'єра, Мінсоца та авторів "щасливих" роликів: вся державна підтримка для усиновлювачів - це 40 тисяч гривень допомоги, які нові батьки отримуватимуть упродовж трьох років. Потенційні мати та батько лише на етапі усиновлення (а триває він не менше року) витрачають на документи, суди, поїздки практично ту саму суму. Для усиновлювачів не передбачено жодних пільг-додаткових відпусток-вихідних, необхідних, щоб відходити у всі потрібні інстанції. У соцслужбах найчастіше зустрічаються або з абсолютним " пофігізмом ", або з тупим хамством. Законодавство про усиновлення явно потребує переформатування, а спрощення процедури за допомогою "Дії" відсотків на 90% - лише гасло.

Ну і насамкінець проанонсуємо нашу наступну історію з серії "перевірено на власній шкурі". Привіт передаватимемо першій леді Олені Зеленській та телеведучому Дмитру Комарову, які під час війни побували в одному з дитячих будинків (відео візиту тут ). Як ви вже здогадалися, ми теж побували у подібному закладі, де мешкали наші діти. Ось тільки висновки у нас і першої леді чомусь залишилися зовсім різні.