• Головна
• Суспільство

Масове завезення мігрантів – шлях до подолання демографічної кризи, – переконують в Кабміні. Чому в українському уряді не враховують досвід інших країн та хто може стояти за ініціативою створення “Міністерства демографії”?

План Кабміну: замість немовлят – мігранти

Олександр Лучанінов, журналіст, Київ

Скорочення чисельності населення – це, мабуть, найскладніший і найболючіший виклик, з яким стикається Україна впродовж усіх 33-х років існування як незалежної держави. Проте, якщо до 2022 року демографічне становище в країні експерти та журналісти описували словами “проблема” та “криза”, то після вторгнення рф про це говорять не інакше як про “катастрофу”, “трагедію”, а то й “апокаліпсис”. Статистика справді не може не жахати: у першому півріччі поточного року померло втричі більше українців, ніж народилося. За показником народжуваності Україна – одна з лідерок світового антирейтингу. Водночас, продовжується відтік населення у зв’язку з бойовими діями. За даними станом на січень 2024-го за кордоном перебувало майже 5 млн українських біженців і, згідно з прогнозом Нацбанку, до кінця наступного року може емігрувати ще близько 700 тисяч.

Комплексно вирішувати демографічну кризу український уряд взявся лише на третьому році повномасштабної війни. Принаймні, було заявлено про роботу над демографічною стратегією, проєкт якої у березні презентувало Міністерство соціальної політики. За даними “Радіо Свобода”, Кабмін планує затвердити документ до кінця вересня. Підключилися і законодавці: наприкінці липня група депутатів з кількох фракцій Верховної Ради зареєструвала законопроєкт №11424 про створення в Україні цілого Міністерства демографії, діяльність якого пропонують фінансувати за рахунок грантів Європейського Союзу, урядів іноземних держав і міжнародних організацій. Як альтернативу, голова соціального комітету ВРУ Галина Третьякова запропонувала заснувати Національну демографічну агенцію зі штатом у 250 працівників.

Українські біженці. Фото: Polskie Radio

З чим пов’язана така несподівана активність посадовців та чим на практиці займатимуться запропоновані установи? Судячи з тексту проєкту стратегії та публічних заяв чиновників Мінсоцполітики, долати демографічну катастрофу влада збирається через повернення в Україну біженців від війни, репатріацію діаспорян, а також – через залучення мігрантів з третіх країн. В уряді наголошують: пріоритетні – перші два шляхи, а іноземні мігранти будуть лише “третім етапом”. Проте проста логіка підказує, що “запасний план” може стати основним. Очевидно, що повернення воєнних біженців залежить, передусім, від безпекової ситуації в країні, про поліпшення якої найближчим часом говорити немає підстав. Масова репатріація представників діаспори наразі виглядає ще більшою утопією: у 2020 році президент Володимир Зеленський вже намагався “заманити” діаспорян на історичну батьківщину дешевими кредитами, з не надто великим успіхом. Тож залишається “третій етап”, до якого, як видається, українців інтенсивно готують впродовж, щонайменше, останнього року.

“Єдина альтернатива депопуляції”

Приблизно з вересня 2023-го в інформаційному просторі регулярно з’являються заяви від українських посадовців, а також – так званих експертів і активістів, – про нібито неминучість масового допуску в Україну іноземних мігрантів, що подається як єдина панацея від депопуляції. “Криголамом” цієї масштабної інформкампанії виступає директорка Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук Елла Лібанова. 21 вересня торік, виступаючи на Регіональному економічному форумі, вона вперше публічно висловила тезу про необхідність щорічно завозити в Україну 300 тис. мігрантів із “бідніших країн”, “щоб втримати населення на рівні 30 млн”. Ці цифри Лібанова повторила ще декілька разів в інтерв’ю провідним ЗМІ, паралельно змальовуючи фаталістичну картину вимирання українців. У січні цього року заступник директора Інституту демографії Олександр Гладун уточнив, що українській економіці після війни може знадобитися 4 – 5 млн мігрантів, що складатиме 12 – 17% населення країни. Варіант заміни корінних жителів України іноземцями у науковій установі подають як єдиний і безальтернативний.

Елла Лібанова на Регіональному економічному форумі, вересень 2023 року. Фото: Forbes.ua

Тези Лібанової та її підлеглих у лютому повторив перший віце-спікер Верховної Ради Олександр Корнієнко, який закликав українців “готуватися до масштабного переселення мігрантів”. Посадовець наголосив, що прибульці “будуть не схожі на нас”, “в кращому випадку з Середньої Азії” або ж “індуси”. Прийняття іноземців – “величезний челендж” для українців, – висловив занепокоєння Корнієнко. Про перспективи залюднення України мігрантами за останній рік говорили і на численних круглих столах у Києві, серед організаторів яких були згаданий Інститут демографії, Всеукраїнська асоціація компаній з міжнародного працевлаштування, Благодійний фонд “Право на захист” і Міжнародний фонд “Відродження”. Акцент усіх дискусій – на ментальній “неготовності” українців приймати чужинців, інших “проблемах інтеграції”, при цьому сама по собі необхідність масового “імпорту” мігрантів учасниками сумніву не піддається.

Аналогічно в урядовій демографічній стратегії одним із завдань прописане “розроблення і проведення інформаційних кампаній, спрямованих на забезпечення домінування в суспільстві оцінювання міграції не як загрози, а як інструмента для підвищення показників соціально-демографічного розвитку”. Водночас, жодного слова про заходи, яких держава вживатиме, щоб захистити права корінного населення: як на працевлаштування, так і на збереження здоров’я та життя в умовах безконтрольного засилля мігрантів.

Україна – міграційний заслон ЄС?

Як відомо, у Європейському Союзі, до членства в якому прагне Україна, ставлення до питання міграції суттєво змінилося за останнє десятиліття. Наразі політика повного сприяння чужинцям поступово відживає своє. Так, у травні Європарламент ухвалив так звану міграційну реформу – пакет із десяти постанов, які суттєво посилюють законодавство щодо надання притулку. Зокрема, спрощують процедуру депортації нелегальних мігрантів.

Паралельно Брюссель шукає “буферні” країни по периметру своїх південних і східних кордонів, які могли б взяти на себе частину міграційного навантаження. Так, у березні була підписана угода про “стратегічне партнерство” між ЄС і Єгиптом, що включала виділення Каїру траншу у 7,4 млрд євро – на стимулювання економіки, щоб зробити північноафриканську країну привабливішою для потенційних мігрантів з бідніших країн Африки та Близького Сходу. Раніше подібні угоди були укладені з Тунісом і Мавританією, на черзі – Марокко. Чи може Брюссель розглядати Україну в ролі аналогічного “буфера”, пропонуючи інвестиції в економіку в обмін на працевлаштування тих, кого в Європі більше не хочуть бачити? Вірогідно, що так, і це цілком твереза позиція керівництва ЄС, яке готове платити за те, щоб позбавити своє суспільство проблем, пов’язаних з масовою міграцією. Інше питання: чи потрібно нам брати цей тягар на свої плечі?

Шлях ОАЕ замість шляху ЄС

В окремих сферах української економіки справді вже зараз відчувається дефіцит робочих рук. Зокрема, ЗМІ повідомляють про проблеми будівельної галузі, де бракує до 40% працівників. Забудовники серед тих, хто найактивніше наймає мігрантів на роботу. Так, згідно зі статтею Forbes, у червні на будівельних майданчиках України з’явилися вихідці з Пакистану, Непалу, Індії, Бангладеш, Філіппін і країн Африки. За даними Державної міграційної служби, станом на березень цього року в країні на обліку перебувало понад 308 тис. іммігрантів. Цей показник дещо зріс за час повномасштабної війни (із 300 тис. наприкінці 2021 року).

Якщо потреба у робочих руках настільки гостра, чи можна використати трудову міграцію як інструмент, що приноситиме благо для української нації, а не безліч соціальних проблем? У світі існують приклади держав, які провадять раціональну політику у міграційній сфері. Мабуть, найбільший яскравий – приклад Об’єднаних Арабських Еміратів. Ця країна унікальна тим, що трудові мігранти складають 88% її населення (майже 9 з 10 млн). Найбільше вихідців з Індії, які, переважно, працюють на будівництві, Єгипту, Бангладеш і Пакистану. Серед них багато як висококваліфікованих, так і низькокваліфікованих робітників. При цьому, отримати громадянство ОАЕ або посвідку на постійне проживання для іноземця майже неможливо. Якщо мігрант втрачає роботу – він мусить залишити країну. Таким чином, іноземні працівники приносять додану вартість, а не стають споживачами соціального забезпечення – тягарем для платників податків.

Трудові мігранти на будівництві в Об’єднаних Арабських Еміратах

Як Україна могла б адаптувати досвід ОАЕ? Наприклад, допускати трудових мігрантів в країну лише на підставі договору, сторонами якого могли б виступати робітник, роботодавець і держава. Роботодавець має нести відповідальність за привезеного мігранта, зокрема – забезпечувати його житлом, а в разі порушення чи розірвання контракту – переконатися, що той покинув країну.

Натомість, “європейський” варіант майже безконтрольного прийому мігрантів для нас, вочевидь, обернеться катастрофою. Це – ще більша руйнація економіки та, у перспективі, – посилення еміграції корінного населення, яке буде поступово витіснятися іноземцями. Проте, судячи зі всього, саме на цей шлях нашу державу штовхають адепти концепції про “300 тис. мігрантів щороку”, які бачать Україну в ролі європейського міграційного відстійника: без економіки, майбутнього, що існуватиме виключно за рахунок західної фінансової допомоги. Якщо такі плани втіляться – за декілька років ми можемо втратити те, що робить Україну Україною. Замість відродження ми опинимося на шляху самознищення.