Персні PIZDETS та Швайнокарась: донецько-гостомельський ювелір створює прикраси за мемами воєнного часу
За її плечима дві евакуації та чергове повернення до улюбленого заняття. Катерина Титова з Донецька почала займатися ювелірною справою з 2008 року всупереч побажанням сім'ї, яка бачила в доньці психолога.
Вже досягнувши успіхів на ювелірній ниві, змушена була 2014 року виїхати з Донецька і оселитися в Гостомелі… Звідки на початку 2022 року разом із дітьми довелося вибиратися пішки, під обстрілами.
Але ювелірну справу – не кинула. Сьогодні в асортименті Катерини - кулони областей країни, персонажі українських мемів, каблучки та браслети з мотивуючими написами. Про те, як стала ювеліром, про пережитий кошмар початку війни та вироби-меми, Катерина розповіла Коротко про.
Перші кроки: "Ювеліри вкрай неохоче ділилися досвідом"
- Я навчалася на психолога у Горлівці, на 5-му курсі пішла працювати до консалтингової фірми, вела тренінги з продажу. Вже здобувши диплом, зрозуміла: не хочу бути психологом, хочу бути ювеліром. Нічого мене до цього не підштовхувало – жодного знайомого чи родича-ювеліра у мене не було, та й я нічого не знала про ювелірну справу. Просто прилетіло в голову, що хочу - і все!
Родичам ця ідея не сподобалася. Мені казали: Ти з дуба впала? Який у ж*** ювелір? Іди працюй за фахом!” Цілий рік я воювала зі своєю родиною.
До цього, за 2-3 роки, вивчила весь срібний асортимент, що був у магазинчиках Донецька. Побачила, що всі вироби однакові. В інших містах шукала ювелірні магазини, розглядала асортимент – розуміла, що він такий самий, як і скрізь. Мені подобалися ексклюзивні речі, але перш ніж я почала їх виготовляти, минуло років зо три. Тоді була криза-2008 – мене не хотіли брати навіть психологом до школи. Сиділа вдома і думала, що робити далі.
Найпопулярніші обручки - відразу показують ставлення до того, що відбувається. Фото: ФБ Катерини Тітової
На той час інтернет ще не був так розвинений, як сьогодні, а ювеліри дуже неохоче ділилися своїм досвідом. Для дядечків старої формації ділитися досвідом означало виростити собі конкурента.
З іншого боку, тоді потрібна була ліцензія, щоб працювати ювеліром. Просто взяти та почати працювати, як можна сьогодні, тоді було не можна. Щоб мати ліцензію, потрібен був якийсь диплом. Тому у 23 роки я поїхала до Харкова вчитися – знайшла у Харкові училище сфери послуг.
Мене знову чекало життя в гуртожитку, приїхала до 15-16-річних дітей (до цього училища приїжджали після 9-го класу). Вони на мене дивилися, як на чиюсь маму: мої одногрупники тільки дізнавалися, що ліжко само себе не застилає, а посуд сам себе не миє.
Відучилася у Харкові, захистила диплом, зробила дипломну прикрасу – повернулася додому. Моя бабуся через знайомих знайшла маленький ювелірний завод у Донецьку, в який мене погодилися взяти. Мені передали: “Ми маємо вільний стіл. Якщо так хоче, нехай приходить вчитися сама”.
Я прийшла, на заводі сидять дядьки і теж дивляться на мене з недовірою. А коли дізналися, що маю вищу освіту, вирішили, що я блаженна. Казали: “Якби в нас була вища освіта, ноги нашої тут не було б: це важка праця”. І це справді важка робота. Ти сидиш по 8 годин, возишся з дрібницею, вся вона однакова (завод конвеєрно робив одні й ті самі моделі, причому десятиліттями).
Поки працювала, довбала співробітників. Стояла над душею, казала: “Колю, навчи мене!”. Коля відповідав: "Я працюю". Я: “Ну як доробиш, навчи мене”. Коля: "Ну, гаразд". Потім: "Андрюшо, де мені купити інструмент?" Андрій: “Для цього тобі треба поїхати туди”. Адже в мене нічого не було.
9 місяців я там працювала, а потім нас скоротили. На заводі я взяла основне – навчилася пиляти, моделювати, вставляти камінці, дізналася, як розкотити срібло і зробити з нього каблучку тощо.
З чоловіком та дітьми. Фото: ФБ Катерини Тітової
Початок роботи та від'їзд із Донецька
- Я вийшла заміж, завагітніла і почала потроху працювати вдома. Відкрила свою власну техніку, почала використовувати мідь та акрилове скло. Мене знайшли люди, які випускали книжки з майстер-класами – ми зробили брошуру з майстер-класами у моїй техніці. Згодом ювелірка перетворилася для мене з хобі на роботу.
2014 року, коли в Донецьку стало небезпечно, запропонувала чоловікові виїхати. Сказала, що спочатку зможу нас прогодувати. Чоловік працював у інституті, був футбольним арбітром. А я як ювелір ні від чого і ні від кого не залежала. Вже тоді у мене були прокачані соцмережі, я отримувала багато замовлень. Розуміла: якщо візьму свій інструмент із собою, нормально виживу. Так і сталося. Виявилося, що моя “дурна фігня”, як вважали наші рідні, може прогодувати мене та мою родину.
Мама сказала: слухайте, а ми якось проїжджали Бучу, і там так гарно та сосни. Туди ми й поїхали. Це було літо 2014 року, на нас ніхто ніде не чекав. 2019 року купили будинок у Гостомелі, відремонтували його та почали там жити. У нас тут діти до школи, у садок ходили. На другому поверсі нашого будинку облаштувала майстерню.
Світлина, як Катерина з донькою біжать, рятуючись від обстрілів, потрапила на обкладинку британського таблоїду The Sun. Фото: instagram.com/titowa_jewellery
Життя після повномасштабного вторгнення: "З Гостомелю бігли лісами"
Катерина згадує, що першого дня вторгнення сиділа в майстерні. Гостомель атакували, на аеродром летіли чорні гелікоптери. Російські десантники висадилися біля нашої "Мрії". Пахло горілим.
- Від бойових дій ховалися у підвалі. Це невеликий підвал для консервації, неповні 2 на 2 метри, спати там ми не могли. В цей час навколо нашого будинку точилися бої: на наше перехрестя перла вся орда.
«У мене є обручка з кримським мостом, а мосту вже майже немає», - каже Катерина. Фото: ФБ Катерини Тітової
Вранці обійшли все довкола, у сараї сусідів знайшли російського танкіста, який там сховався. Танкіста потім забрали наші.
З ранку почався другий бій, пішла друга хвиля росіян – ми знову сховалися у підвалі, від танкових залпів тремтіла земля. Опівдні прилетіло до нашої оселі. Ми почули, як летять шибки, зрозуміли: треба вибиратися і тікати.
Поки збиралася, побачила, що в залі не лишилося жодного вікна, а від майстерні мало що лишилося. Взяли підготовлені заздалегідь гроші та документи, схопили дитячі речі.
Спершу попрямували на склозавод, де місцеві сиділи по кілька днів: там було бомбосховище, вода, генератори – там ми заряджали телефони та дізнавалися про новини. Коли дісталися склозаводу, завмерли з жахом: перед парканом були окопи, тіла людей, покинута техніка. На заводі нікого не було, поряд палало і гуло: снаряд потрапив у газову трубу. Потрібно було бігти далі.
Розуміли, що перехрестя добре прострілюється – ми побігли лісами, полями. Дорогами не можна було: обстрілювали машини, затримували людей, а потім чоловіків тримали в полоні.
Так йшли полями-лісами до Ірпеня. Потім до Романівки, через підірваний міст. Із дітьми пішли пішки 12-14 км. Нам пощастило: з Ірпеня нас підвезли до Романівки. Під обстрілами добігли до автобуса, застрибнули до нього та за 7 хвилин дісталися Києва. Наші рідні дали нам захист на кілька днів, а потім ми вирушили до Вінниці.
Повернулися додому, як це стало можливо. Одразу після деокупації сиділи на низькому старті і все запитували, коли можна їхати. І лише після 12-13 квітня нам дозволили. Першим поїхав чоловік – на щастя, все було чисто: видно, заходили наші сапери, навіть у піаніно заглядали.
Вдома на нас чекав зруйнований дах, не було вікон - повна жесть. Нам одразу почали писати люди із пропозиціями допомоги. Приїхали – і за один день переклали дах. Ми закрили вікна целофаном, на той момент ще не було електрики, інтернету, зі зв'язком були проблеми. Все, що було – газ та вода. Потроху все відновлювали, поставили нові вікна.
«Батьківщина-матір» показує "шахедам", що вона про них думає. Фото: instagram.com/titowa_jewellery
Все зі срібла: "Батьківщина-мати" з непристойними жестами, кільця “Ві** буйся” та браслети, що мотивують
– Після повномасштабного вторгнення я перейшла на срібло. Нещодавно зрозуміла, що мене надихають меми. У тому, що це потрібно навіть під час війни, мене переконували підписники, коли я була у Вінниці.
А кулон зі сталевими яйцями Катерина носить сама – каже, надає сили. Фото: instagram.com/titowa_jewellery
Друзі-ювеліри надіслали мені хто що міг. Один – лобзик, другий – віск, третій – полірувальну пасту. Перше, що мені хотілося зробити – був півник із Бородянки. Виготовила маленький кулон, написала - "Вистоїм". У квітні у мене купили два такі кулони, а далі воно так і пішло.
Потім був пес Патрон, він був скрізь. Влітку дізналася, що є такий герой мемів - Швайнокарась. Спочатку його придумали, щоб ображати українців – на кшталт карась із головою свині, але згодом Швайнокарась став частиною нашої культури.
Один із останніх моїх виробів - "Батьківщина-мати", яка двома руками показує “фак”. Під час атаки "шахедів" вона була на піку популярності – її продовжують замовляти досі.
Ще мене надихають мотивуючі написи. Наприклад: "Мені можна, тобі можна". Цей напис присвячений нашій звичці родом із дитинства все собі забороняти.
Браслет, кольє та каблучка з написом “Ві*буйся” - це до зауважень деяких про те, що українцям треба весь час виділятися і бути не як усі.
Перстень із написом Pizdets став бестселером. За півтора року повномасштабної війни зробила та продала вже до сотні таких.
Минулого року почала робити символи міст України. У мене є маріупольська, вінницька, житомирські вежі та харківський градусник.
Сережки під назвою "Саша та Володя в Гаазі" знаходяться у Скарбниці Національного музею історії України (до її фондів потрапляють найцікавіші вироби українських ювелірів. – Ред.). Там же проходила виставка прикрас, створена українськими майстрами після 24 лютого – і кулони з "Азовсталі", і брошки з побитого уламками снаряда металу… Тоді мені зателефонували та сказали, що хотіли б мати мою роботу у своїх фондах, запропонували її викупити. Я сказала, що готова подарувати її: для мене це честь. Приїхала, підписала усі документи.
Тож продовжуємо працювати. Я вже стільки пройшла, пережила та побачила… Не збираюся здаватися! Приклад України щодня надає мені сили.
Сережки «Саша та Володя в Гаазі». Фото: instagram.com/titowa_jewellery
