Коваль-волонтер Тетяна Чепур: Коли важко – уявляємо Путіна і б'ємо!
"Лебединська ковальня" в одному із сіл Звенигородського району Черкаської області працює з початку повномасштабного вторгнення. Тут з-під молотів у руках тендітних жінок народжуються залізні скоби – їх волонтери відправляють військовим на фронт. Не перший місяць жінки працюють для потреб ЗСУ до глибокої ночі, незважаючи на втому та важку фізичну працю. Кувати планують до перемоги.
Про те, чому в кузні працюють жінки і для чого скоби потрібні на фронті, Коротко про розповіла волонтерка Тетяна Чепур, яка приєдналася до робіт у серпні.
"Рука болить, як після щеплення від ковіду, тільки сильніше"
Тетяна Чепур прийшла на кузню у серпні - йти планує вже після перемоги. Фото: Надано Тетяною Чепур
- Тетяно, що це за кузня така, в якій працюють жінки?
- Наша кузня у селі Лебедин працює з початку повномасштабного вторгнення. Організував її наш односелець Микола Волик у себе на подвір'ї, назвав “Лебединська ковальня”. Спеціального приміщення, як такого, ми не маємо: по суті, наша ковальня - забиті в землю дерев'яні балки, обтягнуті плівкою. Знаряддя праці у нас прості – хто що вдома знайшов. У нас старі ковадла, молотки… Горно, куди ми закладаємо скоби, зробили вручну.
Спочатку в кузні працювали переважно чоловіки - ми підключилися пізніше. Друг Миколи, який служить на фронті, попросив у нього 300 скоб – із цього завдання розпочалася історія кузні. Ми навчалися всьому вже у процесі роботи. Влітку працювали просто неба, а до осені зробили укриття з клейонки.
- Напевно, важко працювати у такому приміщенні…
– Взимку стоїмо на землі – дуже холодно, вітер дме. Влітку жарко – працюємо ніби в чорному пакеті, розпеченому на сонці, ще й стоїмо біля плити. Але намагаємося не наголошувати на труднощах: хлопцям в окопах ще складніше. Трохи соромно скаржитися, але так організовано нашу роботу з мінімальним захистом.
- Як ви дізналися про кузню? І чому вирішили приєднатися?
- Коли була на похороні знайомого військового, нас попросили про допомогу: кувати не було кому. Сказали, що в кузні вже почали працювати жінки. Одна з волонтерів говорила: "Приходьте працювати до кузні, потрібні жінки: чоловіків немає, всі роз'їхалися - хтось на заробітки, хтось у полі працює". Влітку всі чоловіки були зайняті, а саме в цей час потрібні скоби: військові переважно зміцнюються восени перед холодами.
Тому, коли я почула про це наприкінці серпня, одразу пішла працювати. Жінки кують лише скоби. Буржуйками та кирками займається Микола. До цього він був будівельником, а під час війни перекваліфікувався на коваля - робив їжаки, буржуйки. Спочатку буржуйки були великі, а тепер зовсім маленькі, щоб можна було на спину прикріпити.
- Як ви справляєтеся з таким фізичним навантаженням? Кувати - нежіноча справа.
– Робота дійсно непроста. Має значення швидкість та сила удару. Треба сказати, що ні в кого ні з першого, ні з другого дня не виходить, це дуже складно. Рука болить, як після щеплення від ковіду, навіть сильніше. Але поступово організм адаптується, звикає до таких навантажень. Починали ми з молотка вагою 800 грамів – зараз використовуємо кілограмовий молоток. Тепер він не здається настільки важким.
Працюємо щодня – місяць уже розписаний
Боєць Сергій Кувіта із села Лебедін першим замовив 300 скоб. Загинув фронті. Фото: Надано Тетяною Чепур
- Ви зустрічаєтеся у кузні після роботи? Кожен день?
- Так. Ми працюємо з 19:00 до 23:00. Влітку – до 24.00, а то й довше.
У нас на сьогодні замовлення на 5000 скоб, і при цьому всього 7 наковалень. На тиждень робимо близько 1500-2000 скоб. Можна сказати, що місяць уже розписаний.
- Скоби, які ви куєте, навіщо вони?
– Риють хлопці окопи, зверху закладають їх дерев'яними балками, бліндажі – і ось ці бліндажі треба скріпити скобами. Під час вибуху нескріплені бліндажі підстрибують нагору і засинають хлопців в окопах. Тому скоби можуть урятувати їм життя. Звичайно, при прямому влученні вони не допоможуть, а коли непряме влучення - рятують.
- Розкажіть про вашу команду? Хто чим займається?
– Анжела, Марина, Олена, Тетяна, Діана, Алла – всього нас шість жінок. Олена (біля вогню) працює з травня без вихідних. Вона - приватний підприємець, багато донатить. У них із чоловіком сімейний бізнес – виготовляють плуги, мотоблоки та ін. Її чоловік зробив верстати, щоб полегшити нашу роботу.
Я держслужбовець, юрист. У нас є СММ-менеджер, вихователь дитсадка, домогосподарка. Також до нас приходять допомагати два Олександри, Володимир та Валентин - батько загиблого героя: йому так легше переживати втрату сина.
- Ви й раніше дружили? Чи познайомилися вже в кузні?
- Познайомились уже у кузні. Багато хто дізнався про неї через оголошення в Facebook. Наприклад, у нас є дівчатка, які до нас приїжджають, за 20 кілометрів від села.
Скоби допомагають бійцям зміцнювати бліндажі. Фото: Суспильне.Черкаси
Своєю роботою ми підтримуємо бійців та самих себе
Микола Волик, засновник кузні та друг загиблого Сергія Кувити. Фото: Надано Тетяною Чепур
- Ваші рідні та рідні ваших подруг по кузні на фронті?
- Ні, ні в кого не воюють. Ми просто хочемо допомагати, мотивувати та піднімати настрій.
Наприклад, днями працювали, а одному з наших чоловіків зателефонував по відеозв'язку односелець, він зараз у госпіталі. Я піднімаю голову і бачу: на нас з екрану дивляться, мабуть, 40 хлопців. Каже: "На вас зараз дивиться весь госпіталь!" Це було так несподівано! І хлопців трохи підбадьорює.
А коли читала коментарі під нашим відео у тіктоці - плакала. Особисто я не маю прямого спілкування з військовими, хоча вони передають нам шеврони, подарунки.
- До кузні ви теж допомагали фронту?
- Так, ми з сестрою збирали кошти другові на автомобіль. Збір був дуже тяжкий: ми ще були невідомі, по 200 грн збирали.
А робота в кузні для мене особисто – це можливість вихлюпнути лють. Я працюю реєстратором нерухомого майна – на початку війни всі реєстри були заблоковані. На фронт я піти не могла: не вистачало навичок, всидіти на місці теж було непросто. Знаходила Z-групи і під кожним постом кидала картинки з інформацією про те, скільки ворогів знищено, які втрати. Мені було легше від можливості хоч так із ними воювати.
Потім із сестрою перейшли на автомобілі. А потім дізналися про кузню - вирішили кувати. Для нас це теж має значення: весь негатив спрямовуємо на корисну роботу.
Коли тільки вчилися, дівчатка казали: "Не вистачає сил!" Їм відповідали: "Уявляй Путіна - і бий!" І сили звідкись беруться! Тому наша праця не лише для військових важлива, а й для нас. Ми це робимо і для свого психологічного комфорту, зокрема.
- Чи велике у вас село?
- Так, село велике. У нас є 3 школи, раніше було 3 колгоспи... Але кують жінки.
На території нашого села є велике підприємство, але чомусь вони до нас не приходять. Вони мають свою футбольну команду, і коли потрібні були скоби їх тренеру, вони прийшли, але працювали виключно для себе. Зробили, що їм потрібно, – пішли.
У нас були розчарування... Наприклад, коли виконуємо замовлення для наших земляків-військових, а жоден родич чи друг не приходить нам допомагати – у такі моменти опускаються руки. Такі речі, як реакція людей на наше відео у тіктоці дають сили продовжувати роботу.
- А як реагують друзі та близькі на ваші заняття? Чи підтримують?
- Друзі захоплюються. Дехто радив підтримувати військових морально, а не фізично. Кажу їм: “Під час війни не виїжджала з України, що я сидітиму? Потрібно чимось допомогти”.
Друзі кувати не приходять, але допомагали матеріально. Хтось дав солярку, хтось допоміг грошима. Ми не маємо фонду, закуповуємо матеріал самі. Якщо не встигали зібрати донати - використали свої гроші. Після того як нас показали "1+1" та "Інтер", збори пішли трохи краще: нам почали більше довіряти, вже розуміють, що ми серйозні волонтери. Ми маємо гарну репутацію, нам почали більше донатити. Нещодавно з Нідерландів прийшло 2000 євро на арматуру – ці кошти нам зібрали парафіяни місцевої церкви.
Микола постійно збирає гроші. Тільки зібрали – їдемо купувати арматуру – куємо. Часом траплялися простої, але зараз більш-менш: після телебачення місцева влада звернула на нас увагу, міський голова вже двічі передавав арматуру.
А взагалі купуємо метал у магазині. Нам знижки не роблять: ми волонтери неофіційні, хоча давно вже в тому магазині беремо метал, щотижня.
Роботу в кузні безпечній не назвеш: «бойові травми» Тетяни. Фото: Надано Тетяною Чепур
Замість постскриптуму
- Ви взагалі відпочиваєте? Руки як мінімум втомлюються, спина... Чи болять не болять, все одно працюєте?
- Працюємо… Виглядати стали гірше, бо недосипаємо – до 23-24-ї ночі куємо, а на 8-у вже треба йти на роботу. Поки дістанемося додому, приведемо себе в порядок - вже глибока ніч, а це гормони і ось це все... І на обличчі, і на вазі недосип відбивається.
Ну, нічого… Зупинятися не збираємось. Коли розумієш, що робиш і для кого, звідкись береться натхнення. Відіспимося після перемоги.
Як допомогти кузні
Карта Микола Волик
5457 0822 2161 3792
