Дитячі ігри у війну: коли батькам варто насторожитись?
"Скажи - паляниця!" - вимагає від сусідів, що проходять повз, 10-річний хлопчик на імпровізованому блокпості. «Мамо, купи мені автомат, я захищатиму Україну», - вимагає інший хлопчина у відділі іграшок. Підліток захоплено завис у стрілялках у комп'ютері, вбиваючи агресора, – ми постійно натикаємося на те, що в життя наших дітей, навіть на мирних територіях, міцно увійшла війна.
Звичайно, насамперед батькам хочеться заборонити ці, як їм здається, жорстокі ігри, вберегти сина чи дочку від жахів війни. Наскільки подібні ігри шкодять психіці і чи варто бити на сполох? – запитують батьки. Відповідає психолог Анастасія Карченкова.
Головна вимога до гри – безпека
«Ніколи не купувала синові пістолетів та автоматів, щоб тримався подалі від теми насильства. Розвивашки – наше все. Але нещодавно дитина почала грати з іншими хлопчиками у війну. Якби він вибирав мирні ігри, я б не хвилювалася».
Психолог Анастасія Карченкова. Фото: facebook.com/anastasia.karchenkova.ua
- Я б не стала гру у війну ставити особняком у низці інших ігор. Хтось грає в лікаря, хтось у перукаря, хтось у покемонів. Діти просто грають, – упевнена психолог.
У певному віці гра – основна діяльність. І в рамках 2-7 років дитині потрібно цим займатися будь-яким способом.
Гра - це взаємодія із навколишнім світом. Вона дозволяє розвинути адаптивні можливості для подальшого життя. Це лише тренування, напрацювання навичок, які допоможуть адаптуватися в реаліях дорослого життя.
Поки діти грають, вони спілкуються, надсилають один одному сигнали, приймають їх, обробляють. Йде напрацювання навичок — кооперація, конфлікт, взаємодія, співпраця. При цьому не має значення, у що грають діти. Головне - як.
Та ж гра у війну, яка турбує батьків, може проходити по-різному. Побігали діти один за одним та розійшлися – це нормально. А ось якщо троє повалили одного і б'ють ногами – таку гру хорошою не назвеш.
Так само і з іншими іграми. Наприклад, у лікарню: поки ставлять примочки та перев'язують «рани» - можна не перейматися, а ось уже брати «аналіз крові» чи робити якісь розрізи – вже небезпечно.
Тому річ не в темі гри. Навіть найнешкідливіші ігри можуть бути небезпечними. Чомусь, коли діти грають у мафію, батьки не напружуються, а якщо у війну - то «ой»! А роблять вони, по суті, те саме. Будь-яка гра просто має бути безпечною.
«Син бігає з хлопцями у дворі, вони хапають палиці, махають ними, кричать: нищать окупантів. Мене це непокоїть. Намагаюся забрати дитину раніше».
- Якщо ми взялися розділяти ігри за категоріями – хороші, погані, корисні та шкідливі – то робимо це залежно від того, яким буде результат. Коли ми бачимо дітей, які грають у війну, чого ми боїмося? Отримати погану, шкідливу, ненормальну дитину в результаті цих ігор.
Якщо батьки бояться жорстокості, потрібно зрозуміти, як жорстокість розвивається. Чому в одних дітей вона є, а в інших її немає? Що первинне – ігри чи якісь риси характеру?
Коли діти із захопленням знищують комах чи з жорстокістю ріжуть свої іграшки - вони стали жорстокими внаслідок ігор або вони спочатку були такими, тому їм цікаві стрілялки?
Якщо ми відведемо грі належне їй місце, то побачимо, що набагато більше на процес розвитку жорстокості/доброти впливає генетичний фактор (діти народжуються від різних батьків і мають свої задатки), соціальний фактор та середовище (близькі, вулиця, садок, школа), атмосфера у сім'ї, психоемоційний стан суспільства.
Найчастіше дитина вже має якісь схильності і тому хоче грати в ту чи іншу гру. Діти обирають заняття виходячи зі своїх задатків – характеру та інтересів. Процес розвитку таких рис, як жорстокість, байдужість до інших людей, садизм, не відбувається лише в результаті гри. Куди більшу роль грає генетика, відносини у сім'ї та соціальне оточення.
Гра готує дітей до дорослого життя
«Дитина в минулому не виявляла інтересу до військових комп'ютерних ігор, а тепер за вуха не відтягнеш. Не бачу у цих іграх нічого хорошого! Чи не постраждає психіка внаслідок таких неприємних занять?»
- Для того, щоб заявити, що певна гра сприяє розвитку негативних особистісних характеристик, необхідно провести масштабні дослідження. Але таких досліджень немає: їх неможливо технічно провести.
Гра - спосіб дитини висловити те, що у неї всередині. Хтось любить грати у конструктор, хтось малювати. У дитини є якийсь інтерес - він її виявляє у грі.
Проведемо аналогію. Складно уявити собі ситуацію, коли людина, далека від мистецтва, раптом вирішить займатися музикою і внаслідок цих занять стане тонкою і чутливою. Так і із дітьми.
Що стосується визначення "хороша" і "погана" гра, важливо, чи батьки вважають професію, в яку діти грають, допустимою. Коли дитина «лікує» іграшки, ми на це реагуємо спокійно.
А візьмемо військового, котрий виконує свою роботу десь під Бахмутом. Бути військовим – добре чи погано? Військовий у своїй країні - це професія. Так, йому доводиться вбивати людей, але це законна професія. Військові навряд чи переживатимуть, якщо їхні діти грають у війну.
Діти грають у ігри, коли зчитують, що у цьому світі роблять люди. Так вони відіграють соціальні ролі.
У грі вони можуть робити все що завгодно, поки це не несе загрози життю та здоров'ю інших живих істот. У цьому випадку дорослим варто втрутитися, хай би у що вони грали.
Шкідливість від гри визначають за результатами
"Мій син почав грати у стрілялки. В одній онлайн-грі потрібно знищити Путіна. Вся суть гри - штовхати і бити фігурку на екрані. Я розумію, чому це відбувається, але хіба така гра – це нормально?"
- На місці Путіна міг бути будь-який інший, наприклад, неіснуючий персонаж, тоді ми б поставилися до гри спокійніше. Персонаж гри ми самі оживлюємо та олюднюємо, вкладаючи туди свої страхи.
По суті, дитячі ігри – це відтворення якихось життєвих сценаріїв. Зокрема боротьби добра зі злом.
Для того, щоб оцінити ступінь впливу гри, потрібно дивитися на результати - як дитина після цього почувається, як вона поводиться? Кожен з батьків може довіряти собі та своїм відчуттям. Якщо батькам не подобаються ігри, де комусь потрібно завдавати біль, їх краще заборонити.
«Я забороняю своїй дитині грати у стрілялки. Сваримося через це, забираю комп'ютер, змушую вивчати уроки. Чи правильно я роблю? Коли треба бити на сполох, а коли дати синові спокій?»
- Якщо у дитини є бажання і інтерес до чогось, набагато небезпечніша різка заборона. Сам момент жорсткої заборони може ще більше зафіксувати його увагу на небажаному явищі. У 16 років йому вже не можна буде будь-що заборонити - він як засяде за ці ігри і до 35 років уже не встане.
Майже всі діти так чи інакше граються. Якщо взяти дитину, яка грає в комп'ютерні ігри, але при цьому ходить до школи, має друзів, робить уроки, не противиться, щоб встати і помитися, у неї все нормально зі спиною та очима - дайте їй спокій.
До речі, є величезна кількість 20-30-річних людей, які роками сиділи у стрілялках і виросли чудовими соціалізованими людьми без потреби завдавати каліцтва іншим.
Але є й інша крайність. Мама послухала, що забороняти нічого не треба – дитина цілими днями сидить у комп'ютері. У результаті, у неї розвинулася настільки сильна фіксація, що, крім ігор, вона більше нічого знати не хоче. Якщо занурюватись у гру з головою, розвивається залежність, страждають різні сфери життя.
Якщо дитина нічого знати не хоче, окрім гри, важливо подивитися, що відбувається у навколишній реальності. Чим вона настільки її не влаштовує, що дитина вибирає гру?
Час, проведений за комп'ютером, регулює мама. Їй видніше, як це на дитині відбивається. Вона запустила школу, забула про друзів чи все нормально?
Якщо нормально, не варто турбуватися. 50 років тому батьки переживали, що діти читають із ліхтариком під ковдрою. Мовляв, ти нічого не хочеш, навчання запустив, сидиш із цією книгою. Дитина захоплювалась читанням, а її батьків це чомусь не тішило.
