Спочатку Перемога – потім все інше. Як мешканці української столиці пережили рік війни
Як відомо, все пізнається в порівнянні. Рік тому ми й подумати не могли, що життя з постійними повітряними тривогами і не дуже частими, але все ж таки обстрілами та дронами більшість жителів Києва зможуть назвати комфортним, але сьогодні кияни і гості столиці саме так характеризують свої відчуття. Принаймні такі результати показало дослідження Соціологічної групи «Рейтинг», проведене 16-27 лютого 2023 року.
Автори дослідження вирішили з'ясувати, з яким настроєм мешкають в українській столиці кияни і переселенці. Як показали опитування, за час повномасштабної війни економічне становище 60% киян погіршилося, а у переселенців ситуація ще сумніша: серед них про погіршення говорять вісім із десяти респондентів.
За даними опитування, до 24 лютого минулого року працювало три чверті як киян, так і переселенців. Нині серед киян роботу втратив кожен п'ятий. 60% працюють у звичайному режимі, 6% - віддалено, 7% - за скороченим графіком, 7% - на новій роботі.
Серед ВПО, які живуть у Києві, без роботи сидить практично кожен другий – 45%. У звичайному режимі працюють 21%, 12% – віддалено, 4% – за скороченим графіком, 17% – на новій роботі.
Надію знайти нову роботу люди не втрачають. Серед киян, які залишилися без заробітку, найближчим часом працевлаштуватися планують близько 40%, серед переселенців – понад 60%.
І, нарешті, результат, з якого розпочиналася ця стаття: дев'ять із десяти опитаних мешканців української столиці вважають Київ комфортним для проживання. Протилежну думку мають лише 9% киян та 6% переселенців.
Але що ховається за цим комфортом? Про це ми запитали самих мешканців Києва.
Історія 1: не працюємо вже рік
Чоловік Іри не працює вже рік. Через кілька днів після початку повномасштабної війни його невелика компанія закрилася, і він міцно осів удома.
- Рік тому я й уявити не могла, що мій Вітя може 12 місяців не працювати, - зізнається Ірина. - Спочатку він казав, що йому потрібно осмислити ситуацію і трохи прийти до тями, але осмислення сильно затяглося. Цілими днями сидить у фейсбуці, пише свої пости та коментує чужі. Блогером він не став, оскільки не встигає набрати передплатників – його за цей рік банили разів десять! Я вже через цю ситуацію на межі нервового зриву, причому не тільки від безгрошів'я, а й від його деградації. І, мабуть, далі буде гірше. Минулого року чоловік хоча б зранку ходив до тренажерної зали – перед самою війною купив річний абонемент. Але зараз тренажерка нам уже не по кишені.
Сама Іра підробляє на фрілансі та здає квартиру, яка дісталася від бабусі. Гроші невеликі, на найнеобхідніше вистачає впритул.
– Я за цей рік схудла вдвічі, – каже Іра. - Не від голоду, звичайно, а від нервів, хоч і їсти ми стали менше. По-перше, грошей мало, по-друге, і не хочеться. Заощаджуємо на всьому, згадала вже мамині рецепти з «дитинства золотого», яке припало на 90-ті. Тоді з однієї курки готували суп на три дні, щось "на друге", ще й на олів'є залишалося. Одяг не купуємо, нікуди не ходимо. У місті у нас залишилося кілька друзів – запрошували в кіно разом вибратися чи в гості. Але Вітя бурчить, що ми не можемо собі дозволити ні кіно, ні гостей. Я б якісь 100-200 грн викроїла на таку зустріч, мені не вистачає позитиву від спілкування. З іншого боку, відчуваю, що насолоди мені це не принесе. Друзі знову почнуть натякати, що нам час щось міняти, що чоловікові час виходити на роботу… Але я це й сама розумію.
За словами Іри, відносну радість їй останнім часом приносить лише одна думка: вони з чоловіком поки що здорові, тож витрат на лікарів, обстеження та ліки немає. З комунальними платіжками справляються важко: за зиму накопичилися борги, влітку планують поступово виплатити.
Постійні відключення світла пережили – мабуть, це було не найстрашніше. Фото: Jeff J Mitchell/Getty Images
Історія 2: проїдаємо гроші, але загалом комфортно
Олександр має четверо неповнолітніх дітей, і всі вони переїхали до Києва в березні минулого року з Ірпеня. За законом Олександр цілком міг би виїхати із сім'єю за кордон, але каже, що навіть планів таких не було. І вимовляє ту саму фразу з початку цієї статті, яка, можливо, комусь здається дивною та недоречною: «Нам у Києві комфортно».
- Я зовсім не вважаю себе великим оптимістом, але зараз я абсолютно спокійний і впевнений, що з дітьми в Києві нічого не станеться, - каже Олександр. – У нас багато знайомих вивезли сім'ї за кордон, бо діти нервували, плакали, не спали, боялися прильотів тощо. Мені здається, що тут все значною мірою визначається поведінкою батьків. Ми з дружиною спокійні – і наші діти також спокійні.
Найбільші побутові незручності Олександр пережив через відключення світла. Зараз він живе на 25-му поверсі (восени напередодні віялових та аварійних відключень квартиру на високому поверсі можна було винайняти дешевше), і для того, щоб наносити воду для побутових потреб, спускався-піднімався сходами з повними каністрами по кілька разів на день. Але навіть тут він знайшов плюс, зазначаючи, що повернув колишню фізичну форму, яку останніми роками втратив.
– Діти, до речі, за зиму теж покращили свої результати швидкості підйому на 25-й поверх, – сміється мій співрозмовник. - У середньому всі зараз піднімаються вдвічі швидше, ніж восени.
Щодо роботи, то з початку війни Олександр перебивається випадковими підробітками, і фактично їхня родина весь цей рік проїдає накопичену в минулі роки «подушку безпеки».
- Якщо чесно, я думав, що відкладених грошей нам вистачить на п'ять років, але тепер бачу, що мої розрахунки були невірними, - каже Олександр. – Такими темпами проїдання коштів вистачить ще максимум на 8 місяців, тож мені терміново потрібна постійна робота.
Багатьом мешканцям багатоповерхівок довелося займатися силовими вправами, бігаючи із баклажками води. Фото: Jeff J Mitchell/Getty Images
Історія 3: робота є, але здоров'я скінчилося
Маргарита належить до тих рідкісних щасливчиків-киян, яким зарплату за останній рік не просто не зменшили, а навіть підняли – на 25%. При цьому обсяг роботи зріс приблизно вдвічі.
- Працюю зараз з дому, відкриваю комп'ютер о 8-й ранку і закриваю о 8-9-й вечора – буває, навіть пообідати ніколи, - каже Маргарита. – Чоловік теж працює, то грошей нам вистачає. Витрачати нікуди – хіба що на допомогу ЗСУ та на лікарів.
На лікарів, до речі, йде багато. За словами Рити, за останній рік вона перехворіла на всі можливі хвороби – від коронавірусу до оперізуючого герпесу. Лікарі радять відпочити і кажуть, що від стресу та хронічної перевтоми від її імунітету мало що залишилося, але жінка потрапила до замкнутого кола: щоб оплачувати лікарів - потрібні гроші та робота, а робота в такому режимі призводить до подальшої перевтоми та чергових хвороб.
– Незважаючи на те, що я весь час хворію, лікарняний не брала жодного разу – працювала і з температурою 39, і з тиском 80 на 60, – каже Рита. – Доповзла до ноутбука – отже, можу працювати. За робоче місце тримаюся, бо це не лише моє основне джерело доходу, а й фактично сенс життя. Я без діла і всієї ієї купи щоденних завдань, напевно, збожеволіла б. Неможливо думати про все, що відбувається довкола, так що з головою йду в роботу, хоч і розумію, що заганяю себе до напівсмерті.
PS Історії різні, але всіх наших респондентів поєднують кілька речей.
По-перше, всі вони намагаються жити, але, за їхнім власним визнанням, виходить поки що тільки виживати. У кожній сім'ї є своя величезна «дірка» – матеріальна, емоційна, ментальна – до якої засмоктуються всі ресурси.
Але водночас всі наші співрозмовники усвідомлюють: хоч би як було важко, у країні є мільйони людей, яким набагато гірше. Отже, кожен співрозмовник наприкінці розмови додав, що в цілому все нормально і він ні на що не скаржиться.
Горизонти планування у всіх звузилися до одного дня, а фраза "до завтра ще дожити треба" звучить настільки по-новому, що тепер її ніхто не вимовляє.
І, звісно, незважаючи на дуже різні проблеми, бажання у нас на всіх одне – Перемога. Спочатку Перемога – потім все інше.
