15 липня
Завантажити ще

Втекти з Донецька: історія триденної подорожі

Втекти з Донецька: історія триденної подорожі
Фото: ru.foursquare.com

Ми давно зрозуміли, що треба їхати з Донецька. Заради себе, заради дітей та батьків, заради нормальних умов життя. Донецьк практично вже вбитий, він намагається вижити без води, і зовсім незрозуміло, чи буде опалювальний сезон. У межах міста стоїть важка артилерія та військова техніка, обстріли щодня, тому про повноцінне навчання школярі та студенти можуть навіть не думати. Після сьомої години вечора місто стає примарою. Ми весь час чекали змін на краще, але не дочекалися – і вирішили їхати. Розуміючи, що дорога буде важкою.

Дорого та довго

У місцевих телеграм-каналах повідомлення про обстріли перемежуються рекламою шашлику зі знижкою. Серед цього абсурдного потоку інформації проскакують картинки з красивими автобусами: перевізники готові везти куди завгодно: Ростов, Москва, Варшава, Київ… Нема меж, були б гроші.

Цінова політика у різних перевезень однакова – мабуть, домовились не демпінгувати. До Латвії – 150 доларів/євро з особи, до Варшави – $200, до Києва (і взагалі по Україні) – $250. Валютний курс у перевізників свій: 1 долар чи євро – 40 грн або 80 рублів, але хто хоче їхати – того цей факт ніяк зупинити не повинен. Три особи – відповідно 750 доларів. І майже 70 годин у дорозі. Тому що потрапити з Донецька до Києва можна лише через територію РФ, Латвії, Литви та Польщі.

Головне, не згадувати, що колись шлях із Донецька до Києва займав від сили 12 годин, якщо потягом, і півтори години – якщо літаком. Спогади гнітять, а треба налаштовуватись на довгу поїздку. І шукати гроші.

Знайти 30 тисяч гривень було завданням із зірочкою. Ми позичили майже у всіх родичів, навіть далеких і тих, з ким бачилися востаннє до війни, 2013 року. Навіть російські кузени, з якими ми практично не спілкувалися, звідкись довідалися про нашу подорож і надіслали 5 тисяч рублів із сором'язливою припискою «Хорошої дороги». Можна було б гордо відправити ці гроші назад, але ми вважали це якоюсь компенсацією-контрибуцією за надані нам з 2014 року "незручності".

Решті наших попутчиків, як ми дізналися, гроші пересилали всіма можливими способами діти і друзі з-за кордону та з вільних територій України. Для звичайного донеччанина 250 доларів – це практично непідйомна сума.

На поїздку можна записатися у будь-який час, оператори ведуть діалог у месенджерах, тактовно з'ясовуючи, чи є серед майбутніх пасажирів чоловіки мобілізаційного віку і чи є у них бронь. Серед нас таких не було: їхали троє жінок у віці.

Питання «як переносять таку поїздку люди похилого віку?» хвилювало кожного другого учасника Viber-чату з перевізниками. Ті, хто це пережив, ділилися своїм досвідом: «чоловік 80 років, доїхав нормально», «чоловік 70 років, на півдорозі вирушив до лікарні з інсультом», «жінка 66 років, яка їхала до Варшави, знялася з рейсу в Москві через погане самопочуття (слава богу, було кому зустріти)"... Ясності ці розповіді не вносили, тому в подорож треба було брати мішечок з ліками. Тільки не в торгових обсягах, інакше замучать на всіх кордонах.

Начитавшись порад бувалих, ми взяли з собою знеболювальне, заспокійливе, теплі речі, парасольки та кілька подушечок під голову. В автобусі можна було обходитися без них, але вони нам знадобилися на кордоні. І ще – ми почистили свої телефони, залишивши лише фото собак, дітей та вайбер із контактами «Мама» та «Подружка Оля». Всі інші фото, записи, банкінги та месенджери – геть! Краще перестрахуватися, довкола багато неадекватних.

Складний маршрут з Донецька до Києва сьогодні можна подолати за 70 годин (у кращому випадку). Зображення: Google maps

Складний маршрут з Донецька до Києва сьогодні можна подолати за 70 годин (у кращому випадку). Зображення: Google maps

Куди і навіщо?

Отже, виїзд відбувся опівдні. Перший відрізок шляху: Донецьк – пункт пропуску "Успенка - Матвєєв Курган", кордон із Росією. Займає півтори години, більше часу витрачається на те, щоб забрати пасажирів десь між Макіївкою та Харцизьком. Ще працює місцевий мобільний оператор, ще можна телефонувати рідним, мовляв, під'їжджаємо до кордону, пройдемо – зателефонуємо.

Кордон, вибачте, «ДНР». Усім вийти з автобуса зі своїми речами та пройти перевірку документів.

– Куди їдете? Навіщо? - питання з кабінки від похмурого чоловіка невизначеного віку летять кожному.

- В Москву. У Пітер. У Псков. До дочки. До друзів. До хрещеної мами, - бадьоро доповідають у віконце всі, хто потім виходив у Варшаві, Львові та Києві. Повідомляти, що їдеш на територію «ворожої держави», – собі дорожче.

У руках пасажирів мелькають паспорти – українські та російські. У міграційних картах усі бадьоро пишуть «приватний візит до Москви» та ставлять термін три місяці.

- Транзит! Транзит, а не приватний візит! – кричить перелякана стюардеса нашого автобуса, і ми наголошуємо ще й на пункті «транзит». Надалі на наші писульки ніхто не зверне уваги, а нервів вони заберуть багато, особливо у людей похилого віку, які не можуть розібрати дрібний шрифт міграційних карт.

Тепер Росія. Ті ж питання, сканування багажу. Господи, навіщо хтось везе із собою набір ножів? Ми затримуємось на годину, поки прикордонники вирішують, це холодна зброя чи мельхіорове ненаточене ретро може їхати далі. У когось дістають із валізи глиняну тарілку. Черга стогне і закочує очі, а прикордонниця з'ясовує, чи це не витвір мистецтва і чи не припинила вона щойно тяжкий міжнародний злочин.

У тьмяному світлі ламп нарешті знаходиться фабричний штамп на дні глиняного шедевра – тарілка їде далі.

- Зайдіть у туалет, - пошепки пропонує стюардеса, коли всі пройшли огляд і видихають на вулиці. – Наступний буде лише за чотири години!

Ми б з радістю, але вже приїхали інші автобуси з пасажирами, у них такі ж потреби. Домовляємося з водієм про неурочну зупинку. Найбільше просять щасливі після огляду власники ножів та тарілки. Ми розуміємо: їм справді треба!

Простояти в очікуванні виїзду в Латвію можна від 2 до 10 і більше годин. Фото: ru.foursquare.com

Простояти в очікуванні виїзду в Латвію можна від 2 до 10 і більше годин. Фото: ru.foursquare.com

Прокляті "Бурачки"

Далі автобус котиться нескінченними об'їзними дорогами, серед полів та одиноких будинків Ростовської області. Зауважуємо, що будуються дороги та розв'язки. Дивимося, чи не їде десь військова техніка, щоб зафіксувати. На жаль, нас везуть манівцями, нічого цікавого.

Зупиняємось раз на чотири години на заправках та цілодобових кафе. Вартість розчинної кави «три в одній» після дев'ятої години вечора порівнюються з вартістю якої-небудь «лавацци» у гарному кафе. Жуємо припаси, взяті з дому, інакше пропадуть – в автобусі душно, хоча працює кондиціонер. І слава богу, є інтернет! Власники російських сім-карток телефонують, ми відписуємося в месенджерах: живі, відносно здорові, серіал в автобусному телевізорі вже немає сил ні дивитися, ні слухати.

Через 20 годин після відправлення з Донецька ми заїжджаємо на околицю Москви, Новоясенівська автостанція. Стоїмо недовго й у куточку, бо нас тут на автовокзалах не чекають. Зазначаємо про себе, що затори, бруд, забудова кожного вільного п'ятачка кіоском з продажу шаурми та неймовірна кількість вузькооких людей – це реальність, а не жарти гумористів.

Ще пів дня - і надвечір ми прибуваємо до Псковської області, до села Бурачки. Ми навіть не одразу знаходимо його на Гугл-карті. Якби у Бурачках не було прикордонного переходу до Латвії – у житті не знали б про цю географічну точку.

І тут починається саме та "м'якоть". Власне, на пункт переходу за шлагбаум ми не потрапляємо більше двох годин. Ми просто стоїмо, раді з того, що не жарко і не холодно. Згадуємо, що кілька днів тому група такого ж автобуса простояла всю ніч, дивлячись на вогні пункту пропуску та не маючи дозволу увійти до периметру.

Радість тьмяніє разом із сонцем. Сидіти ніде, стояти в оточенні лісу цікаво, але спина починає давати себе знати. Літні люди сидять прямо на землі, хтось уже лежить – тут і стали в нагоді подушечки. Ні крамниці, ні буфета, ні тенту. Прикордонник, як тільки побачив українські паспорти, змінився в обличчі, наказав усім стояти і втік у свою будку. Делегації від пасажирів, послані до нього дізнатися, якого біса ми просто так стоїмо, повернулися пониклими.

- Він каже: "Просто стійте і чекайте", - доповіли делегати.

Перед нами нікого, ми єдині перед шлагбаумом. За нами під'їжджає другий автобус, звідти виходять втомлені довгою поїздкою пасажири.

- Тут можуть тримати просто так, бо паспорти України, - пошепки каже один із новоприбулих. – Мстять нам, мабуть. Ми чули, що кілька днів тому тут група таких, як ми, простояла 15 годин!

За дві години наша черга вже голосить, вимагаючи пояснень. Прикордонник, чухаючи круглий, як м'яч, живіт, запускає десять осіб, решта двадцять чекає ще кілька годин. "Бурачки" ми пам'ятатимемо довго, намазуючи диклофенаком ниючий поперек. Згадуємо історії про людей похилого віку, які поїхали прямо звідси до лікарні. Ненавидимо цю країну із ще більшою силою.

Люди одночасно видихнули, опинившись у Європі. Фото: ru.foursquare.com

Люди одночасно видихнули, опинившись у Європі. Фото: ru.foursquare.com

Вода та щастя

На самому пункті пропуску «Бурачки» легше не стає – у нас забирають паспорти та відправляють чекати у тісному приміщенні. Десяток сидінь займають літні та інваліди, інші ходять і сидять, не знаючи, куди приткнути ноги, що гудуть, і спину, що відламується. Півтори години ми чекаємо, на дворі уже за північ – на пункті перевіряють валізи та ставлять запитання. Коли нам винесли паспорти, в які вліпили штампи про виїзд із Росії через тричі прокляті нами "Бурачки", пасажири прокидаються і мчать до Латвії на своїх двох зі страшною швидкістю.

До Латвії метрів п'ятсот – прикордонний пункт "Терехов". Неспішний, трохи сонний прикордонник у круглій будочці вручає нам «бігунки» на паспортний та митний контроль та відправляє вперед. Ми трошки безглуздо бігаємо між будиночками, не розуміючи, куди спочатку, а куди – потім. Нас оформляють спокійні, як кедри, латвійські прикордонники. Господи, вони навіть усміхаються! О першій ночі! Когось заспокоюють: жінка загубила папірець-«бігунок» і вже готова розплакатися.

- Та ніяких проблем, тримайте новий. Вам дати серветку? Не треба плакати…

- Палдієс! – каже жінка, викликаючи ще більше ввічливих усмішок. Латишською - «дякую», по-нашому – "дай вам бог здоров'я, золоті люди, і не станьте схожими на "Бурачки".

Далі була дуже довга поїздка Латвією, Литвою та Польщею. У Євросоюзі кордонів немає, і про те, що ми на території іншої держави, нам повідомляли лише дорожні знаки. На заправках і в придорожніх кафе всі пасажири нашого автобуса мчали до кранів з водою (майже скрізь візит до туалету був безкоштовним, хіба що в одному місці довелося заплатити пів євро) з вереском від радості: вода! Гаряча! У крані! Багато!

"Ми з Донецька, друзі, вибачте", - пояснювали ми іншим відвідувачам цих благодатних місць.

Їхали знову цілий день. З польського кордону (пункт пропуску «Гребенне») до України ("Рава-Руська") ми в'їжджали вночі. Польський прикордонник смішно привітався та ретельно вивчав документи на пасажира-кота невизначеної породи. До речі, весь тяжкий шлях мурчик спав у своїй переносці. "На крапельках", - пошепки пояснила його господиня. Ми кота жаліли, гадали, чи вистачить йому лотка, коли він вирішить скинути з себе тягар останніх трьох днів. Прикордонник щось ніжно прошепотів сплячому мурчику, мигцем глянув на документи пасажирів і вийшов із автобуса.

- Все у порядку, шановні? – почулося запитання за п'ять хвилин, коли автобус в'їхав на українську територію і до нас заглянув офіцер. Ззаду нас хтось щасливо схлипнув і сказав, що тепер так, тепер все в повному порядку.

У Києві ми були ближче до полудня. Втомлені до втрати пульсу, вимотані, але щасливі. По-перше, ми вирвалися з пекла, по-друге, ми вижили у 70-годинній поїздці, яка розпочалася у п'ятницю та закінчилася у понеділок. Попереду на нас чекав статус переселенців, пошуки квартири та спроби облаштування у новій реальності, але ще три дні ми провели лежачи та відмочуючи ноги у холодній воді. Дякую, що живі, як кажуть…