Після початку військового вторгнення Росії в Україну витрати на армію у нашій країні зросли на 75%. За інформацією прем'єр-міністра України Дениса Шмигаля, якщо у 2021 році витрати на армію становили близько 156 млрд грн на рік, то зараз – не менше ніж 130 млрд грн на місяць.
Чи це означає, що Збройні сили України повністю оснащені всім необхідним, щоб гідно протистояти супротивникові? З одного боку – так, українська армія значно зміцніла порівняно, наприклад, із 2014 роком. І настільки, що в пилюку розвіяла міф про «непереможну другу армію світу», якою себе вважали ЗС РФ. З іншого - проблеми у ЗСУ залишаються, і їх необхідно вирішувати якнайшвидше.
Отже, маємо фантастичну суму з держбюджету на оборону щомісяця. Плюс до цього – допомога країн Євросоюзу та США, грантова та кредитна підтримка міжнародних організацій на кшталт Міжнародного валютного фонду, Світового банку тощо. Ще плюс – неоціненна допомога волонтерів. На цьому пункті хочеться докладніше зупинитися.
- Складається відчуття, що волонтери стали не останньою, а першою ланкою у ланцюжку постачання нашої армії – починаючи від білизни та закінчуючи озброєнням. Якщо у 2014 році це було ще якось зрозуміло: армію було розвалено, і небайдужі українці одягали-обували-озброювали солдатів за свої гроші, то зараз, за таких масштабів фінансування, це вже здається дивним, - поділився з «КП в Україні» один із волонтерів Дмитро Кривенко (ім'я змінено на прохання респондента). – В Україні є резервний фонд, створений для фінансування непередбачених витрат, таких як війна. Однак не завжди зрозуміло, працює цей резерв чи ні. Ми постійно отримуємо прохання та заявки на все, буквально на все! Від шкарпеток до генераторів, від шоломів та бронежилетів до тепловізорів та снайперських гвинтівок. Чому не працює багатомільярдний резервний фонд? Я можу лише здогадуватися, ризикуючи бути звинуваченим у «зраді».
Почнемо із простого. Міністерство оборони України видало десятки наказів щодо забезпечення військовослужбовців, головним із яких можна назвати наказ № 232 від 29.04.2016 року «Про речове забезпечення військовослужбовців ЗСУ та Державної спеціальної служби транспорту». У цьому наказі вказано 68 норм забезпечення всім необхідним солдатів української армії – залежно від роду військ, чинів та звань. А також прописані повні склади бойового єдиного комплекту (БЕК) та спеціального бойового комплекту (БСК). Прописано все: білизна, одяг літній та зимовий, взуття, спорядження, засоби індивідуального захисту.
- Все написано та прописано, але насправді деякі пункти цих списків залишаються лише добрими побажаннями. Наприклад, за час служби я жодного разу не бачив, щоб солдатам видавалися захисні балістичні окуляри (які в народі називаються «тактичні окуляри») чи бойові тактичні наколінники та налокітники, – розповів колишній військовослужбовець артилерійської бригади Олександр Дикун.
- Індивідуальні рюкзаки видавалися, так, але це були більше речмішки-«сидори», банально незручні речі. Про «розвантаження» я взагалі мовчу. Ремінь розвантажувальний тактичний захисний, як іменується «розвантаження», нам видавався, але секції для необхідних бійцю речей розташовувалися на грудях. Коли ти ведеш бій, лежиш, повзеш по-пластунськи, перекочуєшся - діставати щось із грудей неможливо. Тому ми самі купували собі «розвантаження» із розташуванням секцій з обох боків. Коштували вони щось близько 2000 грн., – продовжує Олександр.
Як каже Дикун, при цьому оснащення бійців другої лінії оборони можна назвати прийнятним, тоді як на першій лінії завжди є проблеми – вантажі можуть просто не доїхати через активні бойові дії.
- Нещодавно мені зателефонували хлопці з-під Мар'їнки – шукають 12 касок для танкістів. Це ненормально – на першій лінії залишатися без засобів захисту, – каже солдат. – Ще знаю снайпера, який сам купує набої для своєї гвинтівки з-за кордону. Просто замість тієї гвинтівки, яку йому видали у ЗСУ, яка морально застаріла вже років 30 тому, волонтери йому підігнали добру, з чудовою дальністю. А ось із патронами біда, доводиться шукати самому. Далі – бронежилети вагою 12 кг, якими армія таки забезпечує, тут претензій немає. Я побігав у такому, коли був у артрозвідці, – і прокляв усе. Крім цих 12 кг на тобі ще стільки ж за вагою зброї та решти. Тому ми збирали гроші та купували собі полегшені китайські «броники» за 600 доларів, щоб хоч якось у них можна було пересуватися.
Лопата - одна з речей першої необхідності на передовій. Тому має бути якісною. Фото: t.me/generalstaff_ua
Тобто наші бійці екіпіровані, а ось до якості цього екіпірування – безліч питань. І тому волонтери збилися з ніг, закуповуючи та виписуючи з-за кордону берці, шоломи та військову форму. І особливо – бронежилети.
- Ми купували бійцям зимові шапки, які мають видаватись і в БЕК, і в БСК, але їх не було. "Розвантаження", балістичні окуляри, рукавички - все це ми ще недавно возили величезними партіями, поки були гроші та можливість. Наразі наша діяльність обмежується – тими ж закупками лише до 100 тис. грн, тією самою забороною на перетин кордону чоловіками до 60 років. Ми поки що перейшли на закупівлі побутових необхідних речей, - розповіла волонтер Алла Гнеділіна, яка нещодавно влилася у волонтерський рух України.
– Наприклад, бійцям потрібні звичайні лопати. Тому що викопати окоп саперними лопатками, звичайно, можна, але це серйозна трата сил та часу. А окоп може зберегти життя бійцю не гірше за бронежилет. Далі – генератори. Без них у бліндажах робити нічого, навіть рації не зарядити. А самі бліндажі теж треба звести, тобто добути колоди, плівку, скоби… Все це солдати купували за свої гроші. Хоча у них завдання інше, погодьтеся, – ділиться думками волонтер.
Доброволець Леонід Красильниченко з Кропивницького каже: коли вирішив іти захищати батьківщину, то йому видали форму, берці, бронежилет та каску. Решта «фінтифлюшки», як називає Леонід супутнє спорядження типу балістичних окулярів і рукавичок, він купував сам.
- Чесно кажучи, окуляри мені не надто знадобилися в перші місяці, а ось рукавички - дуже. Як і друга пара берців, тому що одна пара погано витримувала бруд і сльоту, якою ми ходили постійно. Потрібно постійно міняти та сушити взуття – згадує доброволець. – Віддаю належне волонтерам – вони дуже оперативно реагували на наші запити. Командирам було не до того – ви пам'ятаєте, що було навесні.
Про те, що командир – основна ланка в ланцюжку «солдат – спорядження», говорять усі, хто має відношення до армії.
- Якщо командир адекватний і готовий постійно писати заявки до тилової служби, яка, у свою чергу, звертатиметься до Міноборони, і командир добиватиметься виконання цих заявок, то у бійців буде все необхідне. Якщо командир не готовий цим займатися, його підрозділ купуватиме все за свої гроші, - зазначає Олександр Дикун. – Але це не його вина. Якщо подивитися об'єктивно, то в нашій армії поки що діють дуже застарілі стандарти на все, мабуть, із 30-40-х років минулого століття.
- Тільки у 2016-2017 році їх почали переглядати відповідно до реалій нашого життя. Трохи поки що вдалося переглянути, хочеться, щоб цей процес прискорився. Але, принаймні, стандарти харчування вже змінені, тепер можна вибирати за каталогом продукти на закупівлю. А не як раніше – в армії на вечерю лише риба, і це було непорушно. Міняти треба багато, дуже багато, – вважає він.
І військовослужбовці, і волонтери припускають, що армія зараз забезпечена всім необхідним відсотком на 70%. Це краще, ніж було вісім років тому, але явно ще багато роботи, щоб довести цю цифру до прийнятних показників.
- Скажімо так: на базовому рівні потреби начебто закриті. Але в нас триває війна, і базового рівня недостатньо. Ідуть бойові дії з людськими втратами, зі втратою техніки та озброєння. Потрібні постійно працюючі ланцюжки поставок всього: від тепловізорів, які взагалі не за списками, до патронів, від касок - до шкарпеток. Військова форма зношується швидко, аптечки розлітаються миттєво, далекоміри, приціли - все це розхідники, які повинні завжди бути під рукою. Зараз ми не говоритимемо про факти, коли по паперах все є, а насправді порожньо. Цим має займатися військова прокуратура, - наголошує Дикун.
Окремо військовослужбовець згадав автомобілі, на які збирають гроші волонтери.
- Постійно збирають, бо автомобілі у зоні бойових дій довго не живуть. Це звичайні джипи, які, потрапивши під один обстріл, можуть назавжди вийти з ладу. Чому й купують «уживані» і недорого. Мені здається, один броньований автомобіль, хай би вийшов і дорожчий, але він служив би довше. Українські «Дозор-Б» та «Кугуари» показали себе не дуже добре, багато питань було з бронювання. А на фронті потрібні саме броньовані авто, – вважає Олександр Дикун.
Підсумовуючи все вищесказане, виходить, що спорядження наших солдатів (і як наслідок – безпека їхнього життя та здоров'я) залежить від кількох факторів: зміни застарілих стандартів армійського забезпечення, суворого контролю за екіпіруванням військовослужбовців (за кожний випадок крадіжки чи обману покарання має слідувати за законами військового часу) та переключення волонтерів: не брати на себе обов'язки держави, а забезпечувати окремі потреби військовослужбовців.