#Історії із соцмереж. Так хочеться подякувати кожній людині, яка на своєму місці
"Історії із соцмереж" - рубрика, що виникла після прочитання постів українців, які переживають війну. У ній ми збираємо історії, які зачепили нас. Напевно, вони не залишать байдужими і вас. Тексти публікуємо, як і раніше.
Наталка Діденко, синоптик
Щоразу, як я сідаю писати прогноз чи попередження про погодні загрози, я думаю: як мені пощастило у житті, що я люблю свою роботу. Що це не вимушений примус.
Та й не робота це якось для мене - у тому сенсі, що це не залежить від обов'язку кудись ходити чи сідати у визначений час за комп'ютер, чи від залежності отримувати гроші.
Я жодним чином не хотіла б знецінювати гроші, тим більше власну працю, але просто є речі, які ти все одно будеш робити добре чи старатися якнайкраще.
Незалежно від того, скільки це буде коштувати чи який це матиме статус.
Гроші наразі особливо потрібні, бо чим більше ти отримаєш, тим більше буде можливості допомагати.
Я знаю багатьох таких людей, які щось роблять добре чи з користю для інших, бо вони інакше не хочуть і не можуть.
Моя подруга-журналістка, з ефективним та ефектним професійним бекграундом, з величезним досвідом, відзнаками та ім'ям у журналістиці, сама вставала о 4-5-й ранку і їхала у зруйновані міста, села, чи до когось із постраждалих, чи родичів загиблих, чи до інших героїв цієї страшної війни, тихих і гучніших, сама знімала все на свій власний айфон! (Бо часом відмовлялися давати оператора.)
Адже це все треба було фіксувати, бо такі свідчення і приватні фактично зйомки допоможуть часом більше, ніж ефектні масові репортажі.
День минає, подіями так насичена ледь не кожна година, принаймні у стрічці новин, що люди вже забувають, що було вчора, не кажучи вже про місяці.
І ні про які гроші, чи про славу, чи престиж, чи піар не йдеться. Важливо - без байдужого цинізму.
Людина це робить, пропускає все через себе, бо вона просто не може це не робити.
Я чула, що наші науковці їздять за свої власні кошти у відрядження в Чорнобильську зону, щоб відстежувати там ситуацію.
Бо грошей не вистачає взагалі, а що вже казати про нашу стражденну науку...
Але вони їздять, бо не можуть цього не робити. У Чорнобильську зону...
Моя знайома лікарка, опинившись за кілька кілометрів від боїв, ініціювала створення у селі міні-лікарню з тим, що було в наявності, і сама оперувала воїнів, яких приносили з пораненнями.
І ці поранення і операції виходили далеко за межі її спеціалізації, але завдяки їй багато життів було врятовано.
Не було часу й можливості надувати щоки і казати, що я не зобов'язана це робити.
Бо вона не могла цього не робити.
Думаю, у вас знайдеться серед знайомих багато таких прикладів, особливо зараз. Коли люди роблять якісь речі, неймовірно важливі й корисні, не для себе, а для всіх. Коли люди не розказують, які вони молодці, що добре й спритно інтегрувалися у чужину, як вони "моляться" за всіх, як думками всіх обіймають.
Це чудово, але на загал нікому, окрім їхньої родини та найближчих друзів, нецікаво, не ті часи.
І ще на цьому фоні мені незатишно, і навіть неприродньо буває, коли вигулькують мої ж фотки минулих років із морських відпочинків, замкових та музейних локацій, "луки" таких типових середньо- чи західноєвропейських кав'ярень чи пляжних барчиків.
Якийсь глянець пластиковий, лубок, правда.
Аж дивно, як це було цікаво, яке це все було живе і як це не сприймається наразі, оці фоточки.
Так хочеться подякувати кожній людині, яка на своєму місці, хто б вона не була за фахом, робить щось корисне, хай і скромне, але для всіх - тому що просто не може цього не робити.
Між іншим, у цієї моєї подруги-журналістки сьогодні день народження - просто збіг, але приємний)
Дякуємо!
