30 вересня
Завантажити ще

Синдром біженця: із гострого стресу – у хронічний

Синдром біженця: із гострого стресу – у хронічний
Фото: Христо Русєв/Getty Images

За даними ООН, з початку війни свої будинки, міста та села залишили понад вісім мільйонів українців, які стали вимушеними переселенцями, біженцями та емігрантами.

Здебільшого люди рятували дітей, сподівалися через місяць-другий повернутися, страшно нудьгували спочатку, потім стали звикати. Зараз зрозуміли, що еміграція виглядає безстроковою, літо швидко закінчиться, і треба щось вирішувати зі школами-садками на місці чи їхати назад. Начебто вже хтось почав повертатися в Україну, а тобі з одного боку – як і раніше, дуже страшно, а з іншого – виносити розлуку з будинком та рідними ще важче, ніж на початку.

Синдром біженця - одна з реакцій організму на стрес, викликаний вимушеним переїздом. Психологи кажуть, що ця психічна напруга, коли здається, що ти не можеш ні контролювати, ні планувати, ні вирішувати, не залишає людину тривалий час. Туга за домом, вина за власну безпеку, сором за те, що залишили рідних, нескінченні сумніви щодо правильності зробленого – все це отруює життя, позбавляє спокою і не дає «вискочити» зі стресу.

Вирвали з коренем і пересадили

Вже чотири місяці ми всі у різних ситуаціях: є армія, є люди, які залишилися в Україні, продовжують працювати та підтримувати економіку. Ті, хто лишається в місцях бойових дій, ті, хто змушений жити в окупації, ті, хто виїхав за кордон, і ті, хто вже мешкав там.

Психолог, травмотерапевт Мар'яна Франко. Фото: facebook.com/mariana.franko.3

Психолог, травмотерапевт Мар'яна Франко. Фото: facebook.com/mariana.franko.3

- І ми зараз повинні бути зібрані як пальці в кулак, адже за рахунок неоднаковості пальців рука може здійснювати різні дії, - розповіла на вебінарі, організованому психологічною студією «СЕНС», психолог, травмотерапевт Мар'яна Франко. - А наша спільність та зібраність у єдиний організм допоможе більше зробити та наблизити перемогу.

Психологічної допомоги насамперед потребують ті, хто живе під обстрілами, тому що це нескінченний гострий стрес, що не дозволяє адаптуватися до того, що відбувається. І величезний ризик виникнення посттравматичного стресового розладу.

Є категорія людей, які живуть в умовній безпеці, – ті, хто переїхав до західних регіонів чи туди, де немає бойових дій. При цьому небезпека все одно залишається і гострий стрес може повертатися. Але переживається він набагато простіше.

- Так, переселенцям і тут дискомфортно, оскільки розслабитися з погляду безпеки все одно неможливо, до того ж вони не вдома, - пояснює психолог. - Але, з іншого боку, вони все ж таки вдома: тут діють українські закони, тут своя земля, рідна мова, можливість звернутися за допомогою, розуміння, як діяти.

У той же час біженці, які змушені переїхати в інші країни, перебувають у стані сильного хронічного стресу, викликаного необхідністю адаптуватися до невизначеності.

– І тоді людина переживає так званий «синдром біженця», коли тебе ніби вирвали з коренем і пересадили, – зазначає Мар'яна Франко. - Від того, куди ти потрапив, наскільки ті умови відповідають твоїм можливостям адаптуватися, залежатиме, як ти переживаєш цей хронічний стрес. І тим, хто виїхав за кордон, дуже нелегко, треба враховувати, що їх ще «наздоганяють» і наслідки гострого стресу. Їхня психіка з одного стресу потрапляє в інший.

Не плутати туризм та еміграцію

З боку європейське життя біженців найчастіше виглядає суцільним «курортом» - краса, чистота, безпека, прогулянки, поїздки, селфі, що дратують багатьох , що нев'їхали – то на тлі Ейфелевої вежі, то на Карловому мосту. Але ключове слово – збоку, і ніхто не може знати, що там усередині. І незалежно від того, як вони там «влаштувалися», всі хочуть спати у своєму ліжку, мити своє вікно, ходити на свою роботу та зустрічатися з друзями, говорити своєю мовою. А вони змушені зависнути в невизначеності та нерозумінні, коли ж настане своє життя.

– Якою б райдужною не здавалася картинка життя за кордоном, не треба плутати туризм та еміграцію, – попереджає Мар'яна Франко. – І не треба думати, що це схоже на наше мирне життя, коли ми їздили до Європи заброньованими турами відпочивати, розуміючи, скільки у нас грошей і коли ми повернемося додому. І страждають від війни не лише ті, хто живе у зоні воєнних дій, – у кожного болить по-своєму.

Синдром біженця розвивається, на щастя, не в усіх та залежить від індивідуального стану психіки. Психологи визначають його як важкий емоційний стан, пов'язаний з тугою по залишеному будинку, рідним та почуттям провини.

На думку психолога Галини Волошиної, людина, яка вимушено емігрувала, має певні психологічні особливості: специфічне світосприйняття, пригніченість психічних функцій, наявність психологічного травмування – синдром свідка. Все це робить її нездатною прийняти нову реальність, а якщо прийняти і вийшло, то адаптуватись – ніяк.

Що відбувається з людиною в такому стані:

  • неадекватна самооцінка;
  • проблеми у стримуванні емоцій;
  • пригнічений настрій;
  • спалахи агресії та підвищена дратівливість;
  • відчуття власної непотрібності;
  • емоційна відстороненість;
  • зміна соціальної активності;
  • нездатність радіти та отримувати задоволення;
  • невпевненість у майбутньому, відчуття безглуздості та безперспективності того, що відбувається.

Як полегшити тугу за домом

Позбутися синдрому біженця означає адаптуватися до нових умов життя. Для цього, по-перше, потрібно пам'ятати, що все дивне, що відбувається з вами, – це нормальна реакція організму в період хронічного стресу. По-друге, спробувати подолати тугу за домом і почуття провини.

Сумуючи по дому, ми відчуваємо фізичний та емоційний дискомфорт, невпевненість та незручність, навіть якщо нове місце чудове у всіх сенсах. Щоб упоратися з цим, психологи рекомендують:

  1. Визнати, що сумуєте за домом, що в ньому залишилося все, що ви любите, знаєте, на що можете покластися. І ваша туга природна, і ви ні в чому не винні, просто потрібен час на адаптацію.
  2. Проживати всі емоції, не заштовхуючи їх усередину – пригнічені відчуття можуть пізніше проявитися як відсутністю мотивації, та й втомою, головним болем, хворобами.
  3. Мати перед очима щось, що нагадує про будинок. Якщо ви не змогли нічого взяти з собою, крім речей першої необхідності, заведіть таку ж квітку в горщику, схожу чашку, вазочку, серветку. Будь-яка дрібниця «як удома» буде корисною.
  4. Поговорити про свої почуття з тим, кому довіряєте.
  5. Бути зайнятим, будь-яка дія допоможе позбавитися важких думок і підтримати позитивний настрій.
  6. Дотримуватись режиму – фізичні навантаження, сон, харчування допоможуть тілу краще функціонувати. А вигаданий розпорядок дня дасть відчуття контролю над своїм життям.
  7. Знайомитись з новими людьми – це згладить процес адаптації, полегшить самотність та сформує якусь систему підтримки.
  8. Підтримуйте зв'язок не лише з рідними, а й із друзями, колегами. При цьому важливо бачити одне одного, а не просто чути чи писати. Тому іноді необхідно влаштовувати сеанс відеозв'язку.
  9. Планувати життя і мріяти про те, що робитимете, повернувшись додому. Це допоможе зосередитись на власних цілях тут і зараз.
  10. Шукати нові можливості, і це стосується не лише роботи, а й будь-яких дій – від участі у прибиранні території та вивченні нової місцевості до мітингів на підтримку України та волонтерства.

Психологи звертають увагу: якщо у вимушеній еміграції ви вже кілька місяців, а туга по дому не слабшає та заважає жити, потрібно звертатися за професійною допомогою.

Почуття провини: знецінююче, паралізуюче, деструктивне

Перебуваючи у безпеці, багато біженців відчувають пекуче почуття провини : за те, що живі, що перебувають у безпеці та комфорті, що не воюють, що не розуміють, чим допомогти. На думку психолога Лесі Ковальчук, травма того, хто вижив, супроводжує синдром біженця - почуття деструктивне, воно знецінює переживання, паралізує волю,  заважає діяти. Але і його, якщо постаратися, можна звернути на щось ефективне та конструктивне. Ось що радить експерт:

  • визнавати і виявляти свої почуття, не знецінюючи їх і не порівнюючи свій біль із болем тих, хто зараз у небезпеці. Пам'ятайте, що у кожного болить по-своєму. Не «душити» свої емоції: плакати чи кричати, якщо хочеться, випускати ненависть, але лише у екологічний спосіб;
  • пам'ятати, що бути у безпеці – це не зрада. Це збереження життя та можливість допомагати та бути комусь корисним. І у кожного – своя місія, а якщо говорити про жінок з дітьми, які й становлять основну частину українських біженців за кордоном, їхня місія – врятувати генофонд нації;
  • мати почуття міри: одна справа – бути в безпеці, інша – хвалитися в соцмережах власним «святом життя», не думаючи про почуття тих, хто зараз у притулку чи втратив на війні близьких;
  • не зловживати допомогою та гостинністю тих, хто приймає українців у своїх будинках. Це стосується і їжі, і речей, і, власне, поведінки;
  • бути гідним представником України, розповідати про її історію, культуру, традиції, пам'ятати, що думка про нашу країну залежить від кожного біженця;
  • накопичувати ресурс, вчитися новому, збирати «багаж», який стане в нагоді після війни для відновлення країни;
  • діяти та допомагати іншим – найкращі ліки від почуття провини. Групи та ініціативи допомоги Україні зараз є практично у всіх європейських країнах, у них можна залишити інформацію про свої вміння та знання, пропозиції допомоги. Збір грошей для ЗСУ, поширення правдивої інформації про війну, мітинги на підтримку України, волонтерство – цим можна ефективно займатися і за кордоном.