• Головна
• Суспільство

Фото: особиста сторінка Ігоря Бєлякова у ФБ facebook.com/zmeybelyakov

Напередодні 100-річчя одного з найулюбленіших одеситами та туристами місць «КП в Україні» поговорила з Ігорем Бєляковим. Людиною, яка ніколи не хотіла бути директором зоопарку, але завжди знала, що її життя буде пов'язане з тваринами, і цьому зв'язку та любові вже майже 40 років.

Свято буде, але без «розмаху»

Тепер можна тільки уявляти, яке б це було свято на честь такого поважного ювілею, якби не війна. Але 24 вересня все-таки щось буде, хоч секретів і не розкривають. Натомість ми всі запрошені.

Спеціалізація Ігоря Бєлякова – герпетологія. Фото: facebook.com/zmeybelyakov

– Звичайно, планувати щось у воєнний час – справа невдячна, – каже директор зоопарку. - Ми ще рік тому розробили сценарій святкування, але зрозуміло, що зараз такий розмах уже неможливий. І реконструкцію, розпочату ще 2020 року, яку планували закінчити до сторіччя, війна призупинила. Зроблено її невелику частину – нова вхідна площадка з озером, ведмежатник, тигренятник. Проєкт, зроблений нашими одеськими архітекторами, справді масштабний. І коли він буде завершеним, у нас, напевно, буде найкрасивіший зоопарк в Україні.

Проте ювілей ніхто не скасовував, і, незважаючи на нинішні труднощі із фінансуванням та власним заробітком, зоопарк до нього готується.

Вже два місяці волонтери та городяни допомагають «руками», наводять лад і красу, а одна із будівельних компаній зголосилася подарувати новий лев'ятник. Поштовхом, до речі, послужила евакуація до Одеси пари білих левів із зруйнованого російськими окупантами харківського «Фельдман Екопарку». За словами директора, власниця компанії сама звернулася до зоопарку з пропозицією зробити для постраждалих від війни хижаків комфортний новий будинок, який буде готовий до кінця літа.

На свято будуть запрошені усі українські зоопарки, хтось із європейських колег. Шкода, що неможливий звичний одеський «розмах», зізнається Ігор Бєляков, але зробити сторіччя максимально видовищним, представницьким та цікавим і для вчених, і для відвідувачів обіцяють.

Зовнішня реклама Одеського зоопарку – діє. Фото: особиста сторінка Ігоря Бєлякова у ФБ facebook.com/zmeybelyakov

Як зубробізон не дістався окупантам

Нинішня війна – друга в історії зоопарку, і, як і зараз, 80 років тому його мешканці та співробітники не були евакуйовані. Більш того, 1941 року його директор Генріх Бейзерт отримав від обкому наказ зберегти тварин за будь-яку ціну, а від окупаційних румунських властей – відмову на свою пропозицію прийняти тварин на утримання.

Усі роки окупації працівники зоопарку викручувалися як могли, намагаючись прогодувати своє немаленьке «господарство», а це близько 500 тварин – 30 видів ссавців, серед яких було дев'ять левів, та 21 вид птахів.

- Щоб заробити на годівлю звірів, Бейзерт відкрив у зоопарку швейну майстерню, де шили одяг і там його продавали – на ці гроші купували корми, - розповідає Ігор Бєляков. - 10 квітня 1944 року Одесу звільнили від румунів та німців, а 12 квітня зоопарк уже відкрився для відвідувачів.

Всі тварини були збережені, і на останню хитрість у цій нелегкій справі 70-річному Бейзерту довелося пуститись вже перед відходом румунських військ із міста. Відступаючи, окупанти хотіли прихопити найцінніших мешканців зоопарку, серед яких особливо сподобався їм зубробізон – величезний бик, гібрид бізона та зубра.

- Директору загрожували розстрілом, вимагали зібрати для евакуації до Бухареста всіх відібраних звірів. Він у відповідь імітував бурхливу діяльність, спочатку грузив, а потім цілий день возив тварин по всій Одесі, доки не відступили румуни та не ввійшла радянська армія.

Під опікою зоопарку одесити, що виїжджали з міста, залишили близько 700 найрізноманітніших тварин. Фото: особиста сторінка Ігоря Бєлякова у ФБ facebook.com/zmeybelyakov

Сирени боялися тільки леви-«переселенці»

У сьогоднішню війну Одеса, на щастя, не в окупації, і поки що зоопарк був закритий лише на місяць – з 24 лютого до 25 березня. У перші дні робили запаси кормів, води, «зміцнювалися», спостерігали за вмить поскучнілими без публіки тваринами. А потім вирішили відкриватися і, як каже директор, правильно зробили.

- На вході грав духовий оркестр, народу було просто тьма, аншлаг! - згадує Ігор Володимирович. - Одесити дуже жваво відреагували, і це зрозуміло: людям під час війни потрібна якась віддушина, позитивні емоції, а хто краще за тварин може це дати? Крім того, ми цим показали, що треба бути спокійними та впевненими у нашій перемозі, що наше життя не можна скасувати, і зоопарк має працювати, і діти до нього мають приходити.

Порівняно з іншими українськими зоопарками, одеський виглядає острівцем благополуччя. Так, відвідувачів цього літа менше, тому що багато одеситів поїхали з міста, багато з тих, що залишилися, або втратили роботу, або живуть у режимі жорсткої економії. Зате не бомбили, не було жодних «прильотів», тварини не налякані, ситі та цілі. Запасів зроблено надмірно: і городяни приносили, і волонтери привозили, і європейські зоопарки передавали.

- Наші тварини не знають, що у нас війна, вони навіть сирен не бояться. Я з перших днів оселився у своєму кабінеті, щоб у разі "прильотів" бути на місці, адже вночі з дому не приїдеш через комендантську годину. Спостерігав за тваринами, особливо ночами, коли сирену добре чути, тим більше, що у нас поруч виє, біля Привозу. І зрозумів, що вони не реагують, бо ні з чим цей звук не асоціюють.

А ось харківські білі леви спочатку дуже панікували від сирени – вони знають, що за цим звуком може бути. Пройшло це у них лише тижнів за три, а зараз в них взагалі не впізнати тих нещасних побитих звірів із кровоточивими мордами – такі стали гладкі, красиві, а головне, спокійні, - каже Ігор Бєляков.

Пару білих левів, врятованих із «Фельдмана Екопарку», тепер не впізнати. Фото: особиста сторінка Ігоря Бєлякова у ФБ facebook.com/zmeybelyakov

А кому пітона із доброї родини?

За чотири місяці війни, окрім харківських львів-«переселенців», зоопарк прийняв близько 700 тварин від городян. Побоюючись, що на вулицях або в порожніх квартирах опиняться сотні домашніх вихованців, дали оголошення з пропозицією приносити. І одесити понесли: черепах, хамелеонів, змій, папуг, шиншил, кроликів, щурів, морських свинок. Багатьох уже розібрали городяни, які не збираються нікуди їхати, а хтось почав з недавнього часу повертатися до «рідних» господарів, які приїхали з евакуації додому. Таких щасливчиків уже кілька десятків.

За словами директора зоопарку, найактивніше розбирали папуг, кроликів, піщаних білок та морських свинок. А ось охочих забрати когось із трьох пітонів, зданих «на зберігання», поки що не знайшлося. Наразі потік нових постояльців нарешті зупинився. Але, якщо ви одесит і у пошуках друга, ще можна взяти додому шиншилу, щура, і морські свинки теж залишилися.

Свій внесок у розширення зоопаркової колекції зробив і весняний бебі-бум, який війна не змогла скасувати. Дитинчата з'явилися у оленів, косуль, ланей, муфлонів, лам, батьками стали різні птахи. Дехто «підгадав» прямо до відкриття зоопарку.

- Коли ми 26 березня відкрилися, одна з наших сірих величезних африканських корів почала народжувати прямо перед натовпом відвідувачів, - згадує Ігор Бєляков. - З півгодини тривала ця "вистава", теля вивалилося під оплески публіки, і тут же люди придумали йому ім'я - назвали Джавеліном.

Дитинча благородного оленя, що народилося цієї весни. Фото: особиста сторінка Ігоря Бєлякова у ФБ facebook.com/zmeybelyakov

До речі

Самотня слониха з житловими перспективами шукає компаньйона

Одеський зоопарк – один із небагатьох в Україні, де індійські слони спромоглися вивести потомство. За 12 років, з 1992-го по 2004-й, у пари одеситів Венді та Таруна народилося троє слонят. До речі, серед них була знаменита слониха Тенді, яка прожила все життя у Харківському зоопарку та загинула від хвороби минулого року. Багатодітного батька вже немає в живих, а ось Венді жива, але тепер проводить дні на самоті. І це проблема, яку зоопарк мріє вирішити.

- В останні кілька років ми намагалися знайти їй слона, але тепер війна відсунула наші плани, - журиться директор. – Хоча шанс є: якщо ми зробимо реконструкцію слоновника, який і фізично, і морально застарів, ми можемо отримати слона з Європи безплатно.

Венді зараз 43 роки, якщо перевести на людський вік - це приблизно 50 років. Народжувати вже, звичайно, пізно, але самотність шкодить слонисі, і життя, що залишилося, їй краще прожити в компанії і спілкуванні, оскільки слони - дуже соціальні істоти.

Треті у світі за величиною шпороносні черепахи вже перебралися у «відкритий доступ». Фото: особиста сторінка Ігоря Бєлякова у ФБ facebook.com/zmeybelyakov

На тему

Соціопати тут не працюють

Зоопарк – це не лише тварини, а й люди, які працюють із ними. В одеській команді їх 150, і з війною нічого не змінилося: поїхали лише три співробітниці, і дві вже повернулися. Звичайно, як і скрізь, є своя плинність, особливо серед робочих спеціальностей, де праця важка, брудна, а зарплата – маленька. Тому тут треба бути фанатом і любити не лише тварин.

– За ті 40 років, що я тут, точно можу сказати: не було часів, тяжких для тварин, коли б їм було голодно, холодно, – каже Бєляков. – Для людей – так, були, це кінець 80-х – початок 90-х, коли просто зовсім не платили зарплату. Але працівники зоопарку якось завжди спочатку думали про них, а потім уже про себе, інакше тут не виходить.

Ми маємо кістяк, ту «стару гвардію», яка тут все життя. Багато і молодих – божевільних у певному розумінні цього слова. Але я на співбесіді, коли людина розповідає, як вона любить тварин, завжди запитую: «А людей?». І якщо людей "не дуже", я ніколи не візьму на роботу. Тут не можна без цього, адже постійний контакт з великою кількістю людей, тому в зоопарку не можна бути соціопатом. Потрібно любити тварин і з великою повагою ставитись до людей.

Розведення хижих птахів та сов – один із напрямків роботи зоопарку. Фото: особиста сторінка Ігоря Бєлякова у ФБ facebook.com/zmeybelyakov

Був ще випадок

«Попереду бігли чоловіки, за ними – жінки, потім жінки з дітьми»

Історія Одеського зоопарку налічує кілька випадків втеч. На волю намагалися вирватися і змії, і бізони, і гекони, і навіть крокодил і пітон – добре, що окремо один від одного. Але для Ігоря Бєлякова найвражаючою стала втеча гімалайської ведмедиці – внаслідок безпосередньої участі в її організації - і його зламана рука при спробі врятуватися.

- Це був 1984 рік, я на той час уже рік працював кіпером – робітником з догляду за тваринами, – згадує директор. - Нам потрібно було з клітки із ведмедицею та її двома ведмежатами забрати одного малюка, щоб передати його до іншого зоопарку. Клітки тоді були старі, маленькі, зачинялися на ґратчасті дверцята – шибер, що піднімався вгору-вниз. Ведмедицю діти нікуди, все дуже незручно та непродумано.

Придумали так: дівчина з відром молока підсовує його в кутку ведмедиці, поки та ним ласує, я піднімаю шибер, другий хлопець вихоплює з клітки ведмежа, а я закриваю шибер. Що сталося насправді: ведмедиця п'є, ведмежа підійшло, я підняв ґрати, напарник схопив малюка, але не встиг я закрити шибер, як ведмедиця кидається і підсовує під нього голову. Я спробував натиснути на шибер, але вона так мотнула головою, що він просто полетів угору, де його й заклинило.

І, як кажуть в Одесі, «картина маслом»: розлючена ведмедиця вискакує з відкритої клітки в натовп відвідувачів, які дивилися, як дістають ведмежа. В одну мить хтось опинився на деревах, хтось на дахах вольєрів, хтось просто побіг. Як згадує Ігор Володимирович, попереду бігли чоловіки, за ними – жінки, останніми тікали жінки з дітьми.

- Я «рибкою» перелетів через паркан, щоправда, невдало приземлився і зламав руку, але тоді нічого не відчував, - усміхається директор. - Ще встиг схопити чиюсь дитину, яка відчайдушно пищала, і цей звук привернув увагу ведмедиці - вона, мабуть, вирішила, що в мене її дитинча. І вона гналася за нами, поки не почула, як пищить її ведмежа, яке залізло в порожню клітку. Вона повернулася назад, і це просто диво, що ніхто не постраждав.

Коли мати полізла в клітку до свого дитинчати, один із працівників ударив ломом по шиберу і зачинив її. Відпоювали валеріанкою всіх - співробітників, відвідувачів, які не добігли до виходу, і навіть ведмедицю. З тих пір ведмедів я боюся і відчуваю холод у їхній присутності.