29 червня
Завантажити ще

Дуже особисте про випускні-2022: Святкування скасували до закінчення війни

Дуже особисте про випускні-2022: Святкування скасували до закінчення війни
Фото: Артем Маслаков

Готувалися заздалегідь. Як завжди. Хтось за півроку, хтось за два. Школярі вже репетирували прощальний вальс і готували сюрприз під пісню якогось зовсім молодіжного гурту. Батьки збирали гроші на фотоальбоми, з піною біля рота сперечаючись і обговорюючи можливі місця святкування. Головна теза - в ідеалі в ресторані мають бути два зали: один для дітей, другий - для самих «предків» та вчителів. І обов'язково дрес-код. Тільки суворі костюми та вечірні сукні. Ніяких джинсів та футболок. Жодних пінних і піжамних вечірок – справа серйозна, раз у житті таке буває (як казав один із батьків – це одружуватися в житті можна кілька разів, а школу закінчують лише раз)! А ось караоке дуже навіть бажано!

Фотографи вже підраховували можливий виторг, а ресторатори за кілька місяців розписували графік роботи своїх закладів. Повторюся - як завжди. Війна відмінила і караоке, і свято.

Стою, чекаючи на прийом до директора школи. Потрібно забрати підсумкове свідоцтво про закінчення дочкою школи. У самому навчальному закладі – тиша, два-три педагоги бігають туди-сюди, бабуся-прибиральниця драїть ідеально чисті підлоги, безлюдно. Хоча ще рік тому все було б сповнене передсвяткової метушні. На вході мирно дрімає охоронець, спершись на навчальний автомат. Напевно, взятий у місці, званому у мій час «кабінетом ПВП» (початкова військова підготовка»). Починають накривати спогади – якось уже у 10-му класі у мирні 80-ті роки ми з однокласниками (після польового уроку) з такими муляжами навіщось пішли до центру. Ну як навіщо, за морозивом! Нас дуже швидко затримали. Скандал був ого-го який і у школі, і вдома: «Ти вже дорослий – повинен думати!» Дорослий, у 16-то років...

Стою собі далі, спогади продовжують мелькати живою картинкою перед очима, тільки вже свіжіші, пов'язані з навчанням дочки.

…Липень, 2014 рік. Донецьк, вокзал, один із останніх поїздів, що йдуть у світ широкий. Бахкає зовсім поруч, і людей буквально за шкірку закидають у вагони. Даші (дочці) 9 років. Вона їде з бабусями у спокійний тоді Святогірськ. Потяг йшов повз обстрілюваний авдіївський «коксохім». Дорослі тремтіли від страху. Вже зараз запитував у Даші: «Пам'ятаєш?» Відповідає – «ні».

Возз'єднуємось напередодні осені у Бердянську. Знову ж таки – не всі: мама у Запоріжжі, ми з дочкою - на курорті. 1 вересня вранці йдемо на пляж, дочка сумує – мимо дітки у святковому одязі з квітами в руках поспішають на перший дзвоник. "Ау, кажу, перестань, встигнеш ще - сходи краще скупайся".

Наступний життєвий епізод – кінець вересня, вже Київ. 2-3 школи нам відмовляють у зарахуванні, офіційно – «немає місць», за кадром – «Донецькі? Повертайтеся додому...». Було прикро. Дуже. Даші намагалися цього не показувати.

…Від спогадів відволікає директор. Отримую не лише свідоцтво про закінчення школи, золоту медаль, а й купу компліментів – нам би таких дітей більше. Пишаюся. Іду...

У коридорі на мене чекає класний керівник Даші: «А покажете медаль? Я ще їх у руках не тримала. Цього року у нас чотири медалісти, ніколи такого не було... Дуже талановиті діти!»

Відповідаю: «Їм просто дуже рано та швидко довелося стати дорослими. А діти у нас завжди були талановитими...»

А випускний... Домовилися відгуляти одразу після війни. Фотограф і ресторатори «заряджені», та й караоке чекає.