«Вдома ж краще!» Тільки за кордоном українці оцінили переваги життя на батьківщині
Війна триває нестерпно довго – ось уже 100 нескінченних днів. За цей час близько 6 млн українців знайшли дах над головою в інших країнах.
Незважаючи на те, що Європа прихистила наших співгромадян, а також дає карт-бланш на роботу та навчання, далеко не всі українці планують будувати своє «світле майбутнє» у чужій країні. Так, здалеку багатьом здавалося, що в Європі все краще, здоровіше та багатше, але сьогодні, коли мільйони українців оцінили європейське життя «зсередини», виявилося, що бажання повернутися додому переважує всі інші.
"Я щасливчик"
Більшість біженців з України – понад 2,5 млн – поїхали до Польщі. І це цілком зрозуміло.
По-перше, Польща приймає українців дуже тепло.
По-друге, мовний бар'єр для нас у цій країні є мінімальним.
По-третє, оскільки багато хто впевнений, що виїхав ненадовго, вони хочуть бути ближче до кордону.
42-річна киянка Світлана, за нинішніми мірками, «щасливчик». І такий щасливчик, яких ще пошукати. По-перше, її чоловік-програміст вже понад п'ять років працює у компанії з головним офісом у Варшаві. По-друге, у них троє неповнолітніх дітей, тому Світлана - єдина зі всього свого великого кола друзів, родичів, знайомих, сусідів, кому вдалося покинути Україну разом із чоловіком.
– Компанія чоловіка зустріла нас дуже добре, – розповідає Світлана. – Йому допомогли з оформленням усіх документів та сплатили нам місяць проживання у заміському готелі із триразовим харчуванням. Щоправда, чоловікові було далеко діставатися до роботи, і ми знайшли квартиру у Варшаві. Компанія сплатила і це житло за два місяці, а вже з третього - платитимемо самі.
Світлана дуже вдячна полякам за теплий прийом, але зізнається, що багато проблем з вирішенням побутових питань. Наприклад, вона не розібралася, як знайти спеціалізовану клініку для старшої доньки – можливо, клініки за потрібним профілем немає взагалі. Ліки, які виписані українськими лікарями, тут не продаються, аналоги сімейний лікар підібрати не може. У Києві питання пошуку лікаря, басейну, гуртка для дитини вирішувалося дуже швидко, а у Польщі все це перетворюється на проблему.
Крім того, її середня дочка професійно займається спортивною гімнастикою, але виявилося, що у Варшаві школи потрібного рівня просто немає.
Окрема розмова – індустрія краси, яка в Україні розвинена дуже добре, а от у Європі не дуже. Знайомство моєї співрозмовниці з місцевими салонами почалося з того, що їй спалили волосся непридатною фарбою та поранили пальці на педикюрі.
Втім, Світлана визнає, що все це дрібниці порівняно з тим, що Польща дала їй та сім'ї: головне – спокій та мирне небо над головою. Та й плюсів у польській столиці чимало – розвинена інфраструктура, чисті вулиці, гарні парки. Проте щодня Світлана прокидається і засинає з єдиною думкою: хочу додому! Каже, що за останній місяць до Києва повернулися всі її подруги – ті, що поїхали на захід України, і ті, що виїжджали за кордон. До того ж у Києві у Свєти залишилися батьки. Але чоловік непохитний і сказав, що в Україну вони повернуться лише після закінчення війни – ще одну евакуацію в переповненому потязі з трьома дітьми він не готовий переживати.
«Немає сил вирішувати побутові питання»
Катерина приїхала до Польщі з Дніпра з двома дітьми – 8-річним Олегом та 4-річною Оксаною. Говорить, що виїхати з міста її попросив син, якому було дуже страшно. Удома залишилися чоловік, мама та два коти.
- Чим зароблятиму на життя, поки не знаю, - каже Катя. – У центрі зайнятості мені запропонували роботу у пральні та в супермаркеті. Якщо піду працювати, вивчення мови не потягну. А це означає, що жодної більш кваліфікованої роботи мені не бачити. Зараз ми живемо у хостелі, і треба вирішувати безліч побутових питань: шукати житло, влаштувати доньку у садок, записати сина до школи. Але я не маю сил навіть думати про це. Тим більше, що за першої нагоди ми плануємо повернутися додому, тому всі мої зусилля з облаштуванням на новому місці цілком можуть виявитися марними.
У 30-річної Жені, яка з чоловіком та 5-річним сином Сєвою зараз живе у селищі Бечичі в Чорногорії, інші проблеми. 20 лютого вони з чоловіком поїхали відпочивати до Іспанії, там їх і застала війна. Як Женя пережила звістку про те, що Сєва із її батьками тиждень жив у підвалі будинку у передмісті Києва, вона сама не знає. На початку березня батькам вдалося виїхати з онуком на захід України, звідки Женя забрала сина та поїхала до Бечичі.
– У наших знайомих тут є квартира, – розповідає Женя. – Вони приїхати не можуть, тож запропонували нам пожити. Спочатку мені здалося це гарною ідеєю – я кілька років тому відпочивала у цьому селищі, і мені сподобалося. До того ж морське повітря піде синові на користь. Але виявилося, що одна річ – відпочивати, і зовсім інша – жити тут третій місяць.
Вони живуть у квартирі-студії, і поки чоловік працює, Женя відволікає сина, щоб він не шумів і не заважав татові. Розваг у цьому курортному селищі практично немає, магазини – лише із сувенірами. Проблемою стає навіть купити альбом для малювання та фарби. У Києві Сєва ходив на заняття з логопедом – тут про це можна забути.
– Два тижні тому мені знадобився стоматолог, а чоловікові – консультація офтальмолога, – каже Женя. – Стоматолога ми знайшли в Будві, але такого, що, як це м'якше сказати, я вирішила, що спробую дотерпіти до Києва. Офтальмолога не знайшли й досі.
«Довелося роз'єднати батьків»
Олена, яка приїхала до Німеччини із сином із Харкова, зізнається: єдине, чим вона живе весь цей час – це надією, що в Україні ось-ось стане безпечно і вони поїдуть додому.
– У нас із чоловіком був невеликий салон краси, його більше немає, – каже Альона. - Але це не важливо. Дивом уціліла квартира, у Харкові на мене чекають чоловік і собака.
Поки надія на швидке повернення не справджується, Олена викликала до себе маму. З дитячим садком виникли проблеми, тому вона вирішила, що без мами їй не обійтися: поки вона сидітиме з дитиною, Альона планує працювати. Але початком «нового життя» Альона це не вважає.
- Який початок нового життя? – каже вона. - Скоріше б усе це вже скінчилося! Мало того що ми з чоловіком живемо в різних країнах, так мені довелося ще й батьків розділити: татові - 58, він невиїзний. Почуваюся дуже винною перед батьками, але поки що це найкращий варіант, це було наше спільне рішення.
На відміну від більшості українських біженців, Альоні вчити мову не треба – у неї чудова німецька. Щоправда, за її словами, німецька допоможе лише влаштуватися на роботу, але для досягнення порозуміння, щоб бути з оточуючими «на одній хвилі», знання мови мало.
– Тут все інше: вони виросли на інших книгах та фільмах, вони не розуміють наш гумор, – пояснює Альона. – Звичайно, це можна пережити, тим паче й жартувати жодного бажання немає. Але я дуже часто відчуваю, наскільки німці, при всьому їхньому прекрасному ставленні до нас, не в змозі нас зрозуміти. Важко очікувати на співпереживання від людей, які не розуміють, що ми пережили. Вони можуть нас жаліти, але жалість – це останнє, що мені зараз потрібне. Я втомилася бути віч-на-віч зі своїми почуттями та емоціями. Я втомилася від німецької бюрократії. Я втомилася бути чужою. Я хочу додому.
"Міф, що десь живеться дуже добре, розсіюється"
За минулі три місяці мільйони українців отримали нагоду порівняти життя вдома і за кордоном. Враження наших співвітчизників, що виїхали, знайшли відображення в опитуванні Gradus Research, яке було проведено 23 травня 2022 року.
Зрозуміло, що оцінювали українці насамперед побутові питання. Виявилося, що найбільшу різницю наші співгромадяни відзначили у роботі магазинів (54%). Якщо українські ТЦ працюють з ранку до ночі, включаючи вихідні, а багато супермаркетів до війни працювали взагалі цілодобово, у Європі у вихідні, буває, навіть хліба нема де купити.
Крім того, згадуючи український сервіс, опитані оцінили співвідношення ціна-якість у сфері краси (44%), а також діджиталізацію фінансових та інших послуг (37%).
Також респонденти зазначили, що їм подобається «менталітет, устрій життя» у рідній країні (36%) та «люди, їхні взаємини» вдома (32%).
Водночас за кордоном українцям подобаються облаштування міст (42%), громадський транспорт (48%), створення спеціальних умов для людей з інвалідністю (50%), якість питної води з-під крана (38%), система сортування сміття (46%). Дуже добре українцями оцінюється робота європейської соціальної сфери (36%) та низький рівень корупції (37%).
– Довгі десятиліття наше суспільство відчувало те, що називали «комплекс неповноцінності», – прокоментувала результати опитування директор Gradus Research Євгенія Близнюк. - Вчитися та працювати в інші країни їздила невелика частина людей, а більшість наших земляків ніколи не покидали межі батьківщини. В результаті сформувався міф, що десь там живеться добре, бо там «нормальні люди», а в нас погано, «бо ми такі». Ще минулого року наші дослідження показували, що кожен другий хотів би емігрувати.
Все це створювало певне психологічне тло, шкідливе для соціального розвитку, продовжує експерт. Але зіткнувшись із повсякденною реальністю закордону, українці по-новому подивилися на своє життя вдома, відчули його переваги. Не виключено, що це стане вагомим інгредієнтом у рецепті стрибка вперед, який наша країна зробить після закінчення війни.
