#Історії із соцмереж. Люди повернулися до Харкова та о**їли
«Історії із соцмереж» - рубрика, яка виникла після прочитання постів українців, які переживають війну. У ній ми збираємо історії, які зачепили нас. Напевно, вони не залишать байдужими і вас. Тексти публікуємо без змін.
Ганна Гін:
Мені вчора довелося заспокоювати кілька істерик телефоном. Люди повернулися до Харкова та охуїли, вибачте.
– Скрізь кажуть, що область звільнили, що орків відігнали, – схлипує Іра, а у трубці чути залпи гармат. – Сказали ж, що тихо у місті.
Іра надивилася по телевізору прекрасного: у Харкові садять квіти, включають фонтани, Терехов посміхається у щойно запущеному метро.
Взяла у оберемок двох дітей і рвонула до рідного міста на затишну колись вулицю Краснодарську. Це Салтівка.
Ні, вона, звичайно, заздалегідь підготувалася - попросила знайомих подивитися, як там її будинок. Будинок цілий. "Ура-ура!" - вигукнула Іра, із захопленням захлопуючи чемодан десь під Ужгородом.
- Ань, тут все гуркотить, магазин напівпорожній, школа розбита, садок закритий, бензину немає, я не розумію, що мені робити, - ридає Іра. - Я ж читала стрічки, і харків'яни писали, що місто відроджується.
Замість міста, що відроджується, Іра приїхала в руїни. Так вона бачить, так вона чує, так вона відчуває.
Я кажу не про ситуацію у Харкові, а про сприйняття, яке суб'єктивне.
Поняття "тихо" та "гучно" відносні. Для тих, хто не виїжджав із міста, останнім часом стало справді тихіше, а для тих, хто відвик від постійних обстрілів, це саме місто звучить нестерпною канонадою.
До речі, ані Іра, ані її діти війни не чули. Чоловік вивіз їх із Харкова 24 лютого вранці. Так, вони дивилися новини. Так, вони бачили фотографії руйнувань. Але це лише елементи пазлу, з яких неможливо скласти реальну композицію.
Наприклад, у сюжеті новин навряд чи розкажуть про усипані дрібним склом доріжки майже у всіх салтівських дворах. Начебто дрібниця, так. Але якщо ви собачник, то це важливо.
Олені, наприклад, не цікава ситуація з бензином, але треба знати, що ходить маршрутка №45. А для Сашка можливість заправитися важлива, йому до офісу через усе місто мотатися.
Алла повернулася на свій перший поверх і гадки не має, що там з ліфтами. А для Фіми, жителя хмарочоса, це питання номер один, щоб ухвалити рішення про повернення, бо йому 55, у нього задишка.
Віті кров із носа потрібен інтернет для роботи, інакше немає сенсу повертатися. Світлані важливо розуміти, чи перевірили сапери дитячий майданчик біля будинку, чи працює дільничний педіатр і чи відкрилася секція з гімнастики.
Мишко повернувся до центрального району міста і із задоволенням описує смак капучіно з улюбленої кав'ярні, тоді як Оксана на околиці Харкова каву може випити лише вдома, якщо включать електрику.
Я це до чого. Повертатися чи ні? Немає універсальної відповіді для харків'ян. Як, зрештою, і для мешканців інших міст, які рвуться додому з евакуації.
Важливо зрозуміти ось що.
Іра, яка сьогодні ридає у телефонну трубку на Краснодарській, проїхала понад тисячу кілометрів, і увесь цей час поверталася вона не до Харкова, а до двадцять третього лютого.
У результаті замість щастя здобула нові тривоги, образи, розчарування. Не будь як Іра.
23 лютого 2022 року ніколи не настане. Все буде по-іншому. Спочатку складно, потім легше, а колись краще.
Щоб не плакати вдома, постарайтеся з'ясувати дрібні подробиці ДО того, як їхати. Все, що важливо саме для вас: чи працює консьєржка, чи завезли інсулін, чи повернувся перукар, ветеринар, тренер, чи відкрився спортзал, дитячий садок, магазин. Чим ви займатиметеся, чим зможете бути корисні місту.
Сил нам. Миру. Перемоги. До зустрічі.
