#Історії із соцмереж. Поясніть мені, що зробить собака з вашою "двійкою" у хрущовці?
"Історії із соцмереж" - рубрика, яка виникла після прочитання постів українців, що переживають війну. У ній ми збираємо історії, які зачепили нас. Напевно, вони не залишать байдужими і вас. Тексти публікуємо без змін.
Ганна Гін:
Женька пише: "Не можу знайти квартиру у Кропивницькому, не здають біженцям із собакою". Оббігала усе місто, благає, плаче.
Ірка ночує в машині десь під Вінницею, бо три кішки та шиншила.
Маринка виводить свого мопса лише у темний час, щоб нові львівські сусіди не побачили і не розповіли господині.
У мене таких історій десятки, якщо не сотні.
Скажіть, люди, що з вами не так?
Поясніть мені, ЩО зробить собака з вашою "двійкою" у хрущовці? Є*ане по кухні з "Граду"? Запустить крилату ракету до душової? Що? Болонка насипле шерсті на килим? О жах! Питання одного вологого прибирання.
Кішка зачепить лапкою бабусину гардину? Викиньте цю гардину нахрін. Вона не варта сліз хлопця, який, стоячи на колінах, вчепився в руду кішку і ридає під мамино: "Микито, синочку, відпусти, вона буде мишок тут ловити, ми не можемо її взяти, нас не пустять з нею".
Що ще? Бульдог погризе ніжку стільця! Це просто нереальні масштаби катастрофи. У рейтингу пиздеця йдуть одразу після Бучі.
Люди, зупиніться. Кидайте цю свою улюблену приписку в оголошеннях "Тільки без тварин".
Собаки, кішки, папуги, навіть хом'ячки, мати їх – це історія про тепло, про кохання та про хорошу сім'ю. Я серйозно.
Безвідповідальні не рятуватимуть з-під бомбардувань і не тягатимуть через всю країну дванадцятирічного лабрадора. Розумієте? Здайте їм житло, будь ласка.
Коли ви кажете: "Діти - ще хай, але собака - точно ні".
Це як ви б сказали матері, яка стоїть у вас на порозі з двома малюками: "Ну, дівчинку заводьте, а от хлопчика не візьмемо, стрьомний він якийсь, ще стіни помалює".
Тварини у сім'ї – це завжди діти. Повірте мені, людині, яка так і не спустилася у бомбосховище. Ані при ракетних обстрілах, ані при винищувачах, що літають над будинком. Чому? Бо в мене доберман. З ним туди не можна, а без нього неможливо. Ви ці очі бачили? )
У сімдесяті роки, у третю хвилю еміграції, батько проводжав в аеропорту родичів. Він багато розповідав про те, як митники та інші чекісти знущалися із "зрадників батьківщини", відбирали і рвали книги (а виїжджала в основному інтелігенція), обзивали, принижували. І він досі не може забути історію двох левреток, яких прив'язали до стійки реєстрації, тому що не вистачало якоїсь коми у документі.
І господиня, каже, плакала так, і собаки, каже, вили так, що всі люди в залі очікування плакали, навіть чоловіки. Благали чиновників зглянутись над цією сім'єю. Але ні.
Прошу вас, люди, не будьте як ті чекісти.
П.С. Мені неймовірно пощастило, і я дякуватиму колезі до кінця своїх днів. Він просто віддав мені ключі від своєї квартири в Дніпрі, не спитавши ані про розмір собаки, ані про розмах крил птаха. Спасибі, Руслане!
