13 листопада
Завантажити ще

#Історії із соцмереж. Зараз багатьом українцям, хто може пити каву і спати в ліжку, за це жахливо соромно

#Історії із соцмереж. Зараз багатьом українцям, хто може пити каву і спати в ліжку, за це жахливо соромно

«Історії із соцмереж» - рубрика, яка виникла після прочитання постів українців, що переживають війну. У ній ми збираємо історії, які зачепили нас. Напевно, вони не залишать байдужими і вас. Тексти публікуємо без змін.

Ольга Котрус, письменниця, авторка текстів:

Джерело.

Небо сьогодні безхмарне, але сіре. У повітрі пахне багаттям. Я іду вулицею в одязі, який нагадує мені про мирне життя. Це не кросівки і не зимова куртка, в яких я жила чотири тижні. Це замшеві черевики і коротке вовняне пальто-жакет - речі, в яких незручно кудись бігти, і недостатньо тепло, щоб сидіти у підвалі. Але вони дають відчуття нормальності.

Подруга зранку віддала мені свою спідницю. Бо я, збираючи речі іще 24 лютого, взяла поспіхом пару колготок, та не взяла нічого під них.

Вдома залишились мої сукні, весняний одяг, моє улюблене взуття із відкритими п’ятами. Напередодні війни я купила красивий чорний костюм із широкими брюками й кімоно - уявляла, як легка тканина майорітиме на травневому вітерці, поки я йтиму по Саксаганського чи Льва, чи вгору по Гончара…

Вдома залишились мої парфуми. Спершу я сумувала за ними, а зараз радію, що не взяла жодного, бо не хочу карбувати ними у пам‘яті війну. Хоча там, де я знаходжусь, її майже не відчуваєш. Доволі часто звучать сирени, на будівлях тривожні стрілки вказують на укриття, наші військові курсують вулицями, напівпусті полиці супермаркетів виглядають завмерло. Та загалом - звичайнісіньке життя маленького міста.

Знаєте, куди я йду?

В кав’ярню. Пити чай із шоколадним кексом. І працювати собі тихенько із ноутбуком, як колись (далеким відлунням звучить це «колись») у Києві. Наразі багато кому з українців, хто може дозволити собі розкіш ось так ходити, спостерігати, пити каву, спати в ліжку, вдягати нормальний одяг без відтінку війни, - багато кому з нас за це страшенно соромно. І мені так само. І страшенно прикро за цю болючу безпорадність перед тими, хто застряг у підвалах, бомбосховищах, або гірше - під завалами зруйнованих будівель.

Та я нагадую собі - соромно має бути не нам. Не тим, хто має можливість працювати, доглядати за близькими, допомагати друзям, не тим, хто донатить на тепловізори, термобілизну, і не тим, хто її шиє, і не тим, хто іще може пити каву і носити непрактичне взуття. Соромно має бути лише тим, хто приніс у нашу країну війну. Тим, хто довів нас до взаємних звинувачень, до чвар і гризні за те, кому зараз гірше.

Найгірше тим, хто не має доступу до інтернету, світла, води, тепла. Найгірше тим, хто прямо зараз думає, що країни вже немає. Що розвалено не тільки їхнє місто, а й столиця, кожне пгт, кожен аеродром, дорога й міст через річку. Та нікому з цих дорослих і дітей, які рівно в цю секунду живуть у найжахливішому страху за своє життя, нікому з них не стане легше, якщо ми перестанемо пити каву чи спати у теплому ліжку.

Кожна людина, яку я знаю, сьогодні робить усе можливе для того, щоб наша країна вижила. Хтось може жертвувати гроші, хтось - ні. Та допомога сьогодні - це не тільки про фінанси і волонтерство. Дбати про себе, щоб це не довелось робити іншим, це теж допомога. Бути у безпечному місці, щоб нкому не довелось вас рятувати, ризикуючи своїм життям, це так само допомога. Пити каву і платити за неї - це підтримувати локальний бізнес. Писати текст, у якому немає звинувачень своїх, - це теж допомога, це підтримка. Репост посту - теж поміч. Навіть змовчати, коли хочеться із кимось посваритись, це теж добра справа.

Хто чим може - допомагайте. Бо таким чином через шість, сто шість рукостискань визволяються кинуті напризволяще діти, у яких загинули батьки; рятуються тварини; купуються броніки і машини; знаходяться ліки; доставляються продукти. Якщо у вас немає нічого, окрім телефону в руках, він і є ваша зброя - робіть хоча б одну добру справу на день. Байдуже, який на вас при цьому одяг і взуття.

Зрештою, коли війна скінчиться, прийти до тями буде легше тим, хто хоч якось зараз може зберегти відчуття нормальності, володіння собою і своїм життям. І вони ж будуть допомагати тим, хто всього цього зараз позбавлений.

Пам’ятаймо про це.


Новини по темі: Війна України з Росією