• Головна
• Суспільство

«Історії із соцмереж» - рубрика, яка виникла після прочитання постів українців, що переживають війну. У ній ми збираємо історії, які зачепили нас. Напевно, вони не залишать байдужими і вас. Тексти публікуємо без змін.

Ольга Котрус, письменниця, авторка текстів:

Джерело.

Небо сьогодні безхмарне, але сіре. У повітрі пахне багаттям. Я іду вулицею в одязі, який нагадує мені про мирне життя. Це не кросівки і не зимова куртка, в яких я жила чотири тижні. Це замшеві черевики і коротке вовняне пальто-жакет - речі, в яких незручно кудись бігти, і недостатньо тепло, щоб сидіти у підвалі. Але вони дають відчуття нормальності.
⠀
Подруга зранку віддала мені свою спідницю. Бо я, збираючи речі іще 24 лютого, взяла поспіхом пару колготок, та не взяла нічого під них.
⠀
Вдома залишились мої сукні, весняний одяг, моє улюблене взуття із відкритими п’ятами. Напередодні війни я купила красивий чорний костюм із широкими брюками й кімоно - уявляла, як легка тканина майорітиме на травневому вітерці, поки я йтиму по Саксаганського чи Льва, чи вгору по Гончара…
⠀
Вдома залишились мої парфуми. Спершу я сумувала за ними, а зараз радію, що не взяла жодного, бо не хочу карбувати ними у пам‘яті війну. Хоча там, де я знаходжусь, її майже не відчуваєш. Доволі часто звучать сирени, на будівлях тривожні стрілки вказують на укриття, наші військові курсують вулицями, напівпусті полиці супермаркетів виглядають завмерло. Та загалом - звичайнісіньке життя маленького міста.
⠀
Знаєте, куди я йду?

В кав’ярню. Пити чай із шоколадним кексом. І працювати собі тихенько із ноутбуком, як колись (далеким відлунням звучить це «колись») у Києві. Наразі багато кому з українців, хто може дозволити собі розкіш ось так ходити, спостерігати, пити каву, спати в ліжку, вдягати нормальний одяг без відтінку війни, - багато кому з нас за це страшенно соромно. І мені так само. І страшенно прикро за цю болючу безпорадність перед тими, хто застряг у підвалах, бомбосховищах, або гірше - під завалами зруйнованих будівель.
⠀
Та я нагадую собі - соромно має бути не нам. Не тим, хто має можливість працювати, доглядати за близькими, допомагати друзям, не тим, хто донатить на тепловізори, термобілизну, і не тим, хто її шиє, і не тим, хто іще може пити каву і носити непрактичне взуття. Соромно має бути лише тим, хто приніс у нашу країну війну. Тим, хто довів нас до взаємних звинувачень, до чвар і гризні за те, кому зараз гірше.
⠀
Найгірше тим, хто не має доступу до інтернету, світла, води, тепла. Найгірше тим, хто прямо зараз думає, що країни вже немає. Що розвалено не тільки їхнє місто, а й столиця, кожне пгт, кожен аеродром, дорога й міст через річку. Та нікому з цих дорослих і дітей, які рівно в цю секунду живуть у найжахливішому страху за своє життя, нікому з них не стане легше, якщо ми перестанемо пити каву чи спати у теплому ліжку.
⠀
Кожна людина, яку я знаю, сьогодні робить усе можливе для того, щоб наша країна вижила. Хтось може жертвувати гроші, хтось - ні. Та допомога сьогодні - це не тільки про фінанси і волонтерство. Дбати про себе, щоб це не довелось робити іншим, це теж допомога. Бути у безпечному місці, щоб нкому не довелось вас рятувати, ризикуючи своїм життям, це так само допомога. Пити каву і платити за неї - це підтримувати локальний бізнес. Писати текст, у якому немає звинувачень своїх, - це теж допомога, це підтримка. Репост посту - теж поміч. Навіть змовчати, коли хочеться із кимось посваритись, це теж добра справа.
⠀
Хто чим може - допомагайте. Бо таким чином через шість, сто шість рукостискань визволяються кинуті напризволяще діти, у яких загинули батьки; рятуються тварини; купуються броніки і машини; знаходяться ліки; доставляються продукти. Якщо у вас немає нічого, окрім телефону в руках, він і є ваша зброя - робіть хоча б одну добру справу на день. Байдуже, який на вас при цьому одяг і взуття.
⠀
Зрештою, коли війна скінчиться, прийти до тями буде легше тим, хто хоч якось зараз може зберегти відчуття нормальності, володіння собою і своїм життям. І вони ж будуть допомагати тим, хто всього цього зараз позбавлений.
⠀
Пам’ятаймо про це.