Реальні злочини, що надихали Достоєвського
Страшна загибель кухарки та прачки
Дослідники вважають, що Достоєвський зацікавився кримінальними історіями та психологією злочинців, коли перебував на каторзі (він провів там кілька років у справі петрашевців). З того часу письменник уважно вивчав кримінальну хроніку в газетах, і один із гучних злочинів 1865 року став прямою основою « Злочину та покарання ».
У січні прикажчик Герасим Чистов, що походив з розкольників (!), зарубав сокирою двох літніх жінок - 62-річну куховарку і 65-річну прачку, що гостювала у неї. Звичайно, самі по собі вони Чистова не цікавили: просто куховарка працювала в будинку у його багатих родичів, і ввечері вбивства, крім неї (і її гості, на появу якої Чистов не розраховував), у будинку нікого більше не було.
Газети смакували подробиці злочину, детально розписуючи всі поранення, які Чистов сокирою завдав двом старим, а особливо чомусь напирали на те, що на місці злочину були розкидані солоні огірки (перед вбивством Чистов зі своїми жертвами пив горілку і напав на першу жінку, коли друга пішла у льох за закускою). Герасим обчистив будинок, винісши з нього цінностей у сумі понад 11 000 рублів (колосальна сума у тодішній час). Його заарештували за добу, причому провину довелося доводити дуже довго: підсудний всіляко відпирався і складав собі алібі.
Достоєвського, швидше за все, зацікавив психологічний стан убивці після злочину: знайомі говорили, що Чистов тієї ночі буквально не знаходив собі місця, «тремтів весь», «тричі виходив у двір, не міг нічого сказати». Обвинувач саме в цьому побачив один із ключових доказів його вини.
*У 1849 році Достоєвський був засуджений до розстрілу за участь у політичному гуртку Буташевича-Петрашевського. Після інсценування страти йому пом'якшили покарання, письменника було засуджено до чотирьох років каторги.
«Куля вийшла в ліве око»
21 листопада 1869 року в Тимірязівському парку розігралася драма, що сколихнула всю країну. Сергій Геннадійович Нечаєв, 22-річний революціонер, нігіліст та психопат, засновник «Товариства народної розправи», вирішив вбити 23-річного студента Івана Іванова. Він теж був у «Народній розправі», але сваволів, не підкорявся нечаївським наказам і не вважав його лідером, погрожував створити свою, окрему організацію - загалом, бісив.
Іванова підвело те, що він недооцінив безжалісність Нечаєва (руйнувати було його головним талантом і покликанням). Недовго думаючи, Нечаєв виніс колишньому приятелю вирок, пояснивши іншим це необхідністю «спільної справи» (інші теж мали брати участь у вбивстві). Місцем злочину став грот у парку Землеробської академії: Нечаєв заманив туди Іванова, сказавши, що у гроті зарито верстат, необхідний для друкування прокламацій. У гроті зав'язалося огидне звалище: Нечаєв у напівтемряві кинувся не на Іванова, а на іншого вбивцю, Миколаєва, тоді як нещасний Іванов намагався втекти… Його намагалися задушити, в результаті в нього вистрілили, а труп абияк скинули в сусідній ставок - розрахунок був на те, що той ось-ось замерзне і тіло не знайдуть до весни). Але вже за чотири дні труп виявили двоє селян: від гроту до ставка тягнувся кривавий слід. У рапорті значилося: «Голова розбита і, крім того, прострілена ззаду кулею, що вийшла в ліве око; шия затягнута шарфом, до якого прив'язана цегла, ноги в колінах і біля ступнів пов'язані бичевою, до якої також прив'язана цегла. Пограбування немає».
Сьогодні грот показують як пам'ятку парку, навколо нього ходять зловісні легенди – хоча насправді вбивство сталося не там, а в іншому гроті, який ще у ХІХ столітті зрівняли із землею.
Коли розпочався процес у справі про вбивство, перші глави «Бісів» були вже опубліковані. Нечаєв на лаві підсудних не був присутнім - він кулею втік за кордон, лише через два з лишком роки Швейцарія видала його правосуддю.
«Провів розпусним чином»
Історія недолугого Дмитра Карамазова, хибно звинуваченого у вбивстві батька, була запозичена Достоєвським не з газет, а з особистого спілкування з людиною, яку звали Дмитро Іллінський. Письменник зустрівся з ним в Омському острозі і спочатку був переконаний, що той дійсно вбив батька.
Цю історію Достоєвський сам розповів у «Записках з мертвого дому»: «Він був із дворян, служив і був у свого шістдесятирічного батька чимось на кшталт блудного сина. Поводження він був зовсім безпутного, вплутався в борги. Батько обмежував його, умовляв; але в батька був будинок, був хутір, підозрювалися гроші, і син убив його, жадаючи спадщини. Злочин було виявлено лише за місяць. Сам убивця подав оголошення до поліції, що батько його зник невідомо куди. Весь цей місяць він провів найрозпуснішим чином. Нарешті, за його відсутності, поліція знайшла тіло. Надворі, на всю його довжину, йшла канавка для стоку нечистот, прикрита дошками. Тіло лежало у цій канавці. Воно було одягнене і прибране, сива голова була відрізана геть, приставлена до тулуба, а під голову вбивця підклав подушку. Він не зізнався; був позбавлений дворянства, чину та засланий на каторгу на двадцять років. Весь час, як я жив з ним, він був у чудовому, веселому настрої. Це була навіжена, легковажна, нерозважлива дуже людина, хоча зовсім не дурень. Я ніколи не помічав у ньому якоїсь особливої жорстокості. Арештанти зневажали його не за злочин, про який не було й помину, а за дур, за те, що не вмів поводитися»… Звичайно, вийшов конфуз: незабаром Достоєвський з'ясував, що «батькогубець» не скоїв того злочину, в якому його звинувачували. Суд не знайшов жодних доказів. Іллінський міг би відбутися розжалуванням у рядові. Його долю вирішив імператор Микола I, який вникати в цю історію не став, а, тільки-но побачивши слово «батькогубець», написав на постанові військового суду: «У каторжні роботи на двадцять років».
