Мешканці Маріуполя: Замість зруйнованого житла нам пропонують забрати вціліле чуже
Розбитий російськими бомбами та снарядами Маріуполь окупанти намагаються видати за «майбутнє місто-сад». Проте городяни не вірять загарбникам і кажуть, що не знають усього того, що насправді сталося із містом. Окупанти приховують інформацію від городян, щедро вливаючи до голови інформацію з пропагандистських телеканалів.
«Хто завгодно мізками поїде»
- Те, що викладають в інтернет, усі ці фото та відео, не передає й десятої частки того, що зараз у Маріуполі. Місто вбито абсолютно. Будинки, які залишилися цілими, тільки підкреслюють загибель всього іншого. І всі спроби розповісти, що Марік повертається до життя, - це підла маніпуляція. Тут є існування та виживання, але не життя, – так каже мешканка міста Маргарита Голубєва (ім'я змінено). Жінка мала свій невеличкий бізнес – магазинчик з торгівлі косметикою та побутовою хімією у центрі міста. Наразі вона не має нічого.
- Магазин розграбували ще на самому початку, забрали все, навіть вітрини, лампочки та оздоблювальну плитку зі стін. До мого будинку було потрапляння авіабомби, половини будівлі немає, один під'їзд вцілів, але сказали, що будинок зноситимуть. Пропонують знайти будь-яку покинуту квартиру у вцілілому будинку і жити там. У мене починають тремтіти руки, тільки-но я подумаю про це. Стати мародером, злодієм, який незаконно проник у чуже житло? Перетрусити шафи з чужими сукнями та костюмами? Викинути дитячі іграшки, якщо там жила дитина? На це я не піду. Краще нехай вивозять кудись у тайгу, - емоційно ділиться жінка, ледь стримуючи сльози.
Вона єдина, хто погодився поговорити з нами. Решта, за її словами, або мовчатиме, або голосно вихвалятиме «визволителів». Навіть якщо думають інакше.
- Щоб їх зрозуміти, треба стати на їхнє місце. Втратити дім, роботу, сусідів, друзів, когось із сім'ї… Прожити без води та світла кілька місяців. Радіти дощу, тому що можна наповнити відро і помитися. Розгрібати завали будинку, молячись, щоб не знайти тіла когось із знайомих. У кого завгодно мізки поїдуть від такого, - каже маріупольчанка.
І додає: у місті справді багато тих, чия психіка не витримала жаху бомбардувань та смертей. Це не лише старі, а й молоді люди, які блукають містом у чому мати народила, розмовляють самі з собою, виють, плачуть. Мало кому є до них діло – усі співчутливо відводять очі та йдуть далі – виживати.
Оголошення про знесення зруйнованого снарядами будинку. Фото: tg@mariupolnow
Прапори у руїнах будинків
«Маріуполь повертається до життя» - так окупанти називають стихійну торгівлю, рідкісні точки wi-fi по місту, відсутність води у кранах, зате бурхливі потоки її вулицями. Стояння цілодобово у черзі по гуманітарну допомогу від окупантів (усі продукти українського виробництва, до речі), постійний бубніж «зомбі-мобілів» - так городяни називають пересувні телеекрани, на яких транслюються російські державні телеканали, - це теж вважається «відродженням».
- «Зомбі-мобілі» дуже нагадали мені Донецьк у 2014 році, коли на барикадах біля ДонОДА стояли екрани, що цілодобово транслювали «Росію-24». На лавах сиділи люди похилого віку, які, розкривши рота, слухали новини про те, як їх, виявляється, увесь час утискали і змушували вчити українську мову. Потім з порожніми очима переказували все це марення вдома. У Маріуполі приблизно те саме зараз, - каже наша співрозмовниця.
Так само, як і в Донецьку, Маріуполь накачують російським псевдопатріотизмом - встромляють прапори в руїни будинків, пишуть гасла і вербують дітей, що залишилися, до лав юних патріотів.
- Дітям би поїсти нормально і виспатися, вітамінів їм і свіжого повітря, а не ігри зі рушницями, - нарікає Маргарита. Каже, що окупанти спробували відкрити школу у Маріуполі, але бажаючих піти туди працювати мало – не набирається штат вчителів, а дітей і поготів. Та ж ситуація у лікарнях: працюють кілька вузьких спеціалістів, та й то не щодня і лише кілька годин.
Магазини працюють, продукти в них є, але не всі городяни мають гроші, щоб їх купити. Та й російський асортимент маріупольці не шанують – кажуть, несмачно. І купувати у «віджатих» торгових точках не поспішають, воліючи закуповуватися «у своїх».
- Хтось пиріжки пече, хтось свою консервацію розпродає, так потихеньку продаємо-купуємо. У магазинах є питна вода по 100 грн за пару літрів, от іноді за нею заходимо, – зізнається мешканка міста.
Купа сміття у центрі міста на вулиці Бахчиванджі. Фото: tg@mariupolnow
Про холеру мовчать
За ширмою «мирного життя» окупанти ховають непривабливу правду. Досі тривають пошуки тіл загиблих під завалами. Після виявлення тіла вивозять у місця масового поховання, а місце їх загибелі та перебування (протягом майже чотирьох місяців!) не обробляється та не дезінфікується. Про випадки холери у Маріуполі вже повідомлялося, але окупанти припиняють будь-який витік інформації з цього приводу. Достеменно невідомо, скільки людей у місті захворіло.
- Думаю, що багато, бо щодо санітарії та гігієни у нас погано. Є громадські душові, куди не кожен дійде. Вода - та, що з-під землі йде, а питна на вагу золота. Перукарень немає, щоб голову привести у порядок. Яка гігієна? Ще й сміттєзвалища горять у Приморському районі, а запах – на усе місто. Але ми не знаємо, яка наразі ситуація з холерою, нам ніхто не говорить, - зазначає Маргарита.
Ніхто не знає, що буде з Маріуполем далі. Окупанти представляють плани забудови міста новими будинками, обіцяють зводити лікарні та дитячі садки. Але звідки візьмуться величезні суми на відновлення міста – не кажуть. Тому їм ніхто й не вірить.
- Може, і збудують три будиночки, щоб показувати по своєму телевізору, а решті запропонують, як і мені, зайняти порожні квартири. Відбудувати наново таке місто, як наше, неможливо. Вони не можуть людей знайти на розбір завалів, що вже говорити про якесь будівництво. Начебто завезли до Сєдова (курортне селище на кордоні з РФ) якихось будівельників з Росії на відновлення Маріуполя, але поки що ми їх не бачимо. Ми не знаємо, що ще зроблять із нашим містом. Але залишаємось тут.
Стихійна торгівля біля колишнього ПК "Пентагон". Фото: tg@mariupolnow
Не поїхали, тому що…
На запитання, чому Маргарита з чоловіком не покинули Маріуполь, вона одразу відповідає: «Їхати нікуди і нема за що». Родичів на підконтрольній території вони не мають. Є автомобіль, злегка подряпаний уламками, але цілком справний, і він міг би вивезти сім'ю, але…
- Хоча у нас зруйновано будинок і бізнес, ми не можемо покинути місто, просто не уявляємо, як це. Ну, поїхали б ми – а далі що? Пенсій та допомоги у нас немає, жити нема на що. Квартиру не зняти, знову ж таки - немає грошей. Жити у шкільних спортзалах, як у Донецьку люди з Маріуполя жили? Теж не хочемо. От якщо насильно заберуть, то що ж… А самі – ні.
Такої ж думки дотримуються багато інших городян. Кілька місяців без зв'язку із зовнішнім світом – і окупанти, які вже увійшли до міста, розповідають їм, що «України більше немає», що тепер тут «Росія назавжди». Обіцяють надхмарні пенсії змученим старим і гідні зарплати виснаженим людям, які вибралися з підвалів. Багато хто починає схилятися до того, що не стріляє – значить, жити можна. Хтось згадує минулі образи, завдані державою, комусь абсолютно байдуже, який прапор стоятиме в адміністрації. Українські патріоти, що залишилися в місті, розсудливо тримають язика за зубами. Сотні, тисячі причин залишитись – і у кожного вони вагомі.
- Знайомі живуть у напівзруйнованій квартирі на Лівому березі, бо у дворі поховані їхні діти, які загинули під бомбою. Вони сказали, доки не дістануть і не поховають по-людськи – не зрушать з місця, - згадує Маргарита.
За приблизними даними, у Маріуполі залишилася чи не п'ята частина мешканців. Хтось повертається з евакуації, не знайшовши можливості залишитись на підконтрольній Україні території чи виїхати за кордон. Когось вивозять до Донецька і далі – на північні околиці Росії. Говорити про «відродження життя» у приморському місті не доводиться – мешканці надто зайняті банальним виживанням під контролем окупаційних військ.
