Гробар із Бучі: Найстрашніше – ховати дітей. Не вірю в бога - він би цього не допустив
Дорослі мужики відмовлялися працювати
Ігор Середа – той самий хлопець у захисному медичному комбінезоні на побаченому багатьма знімку з Бучі: на обличчі молодика, який збирав тіла та ховав убитих та закатованих людей у містечку, назва якого стала синонімом жорстокості, знущань, тортур та смерті, застиг вираз жаху, розпачу та болю.
Ігор, як сьогодні, пам'ятає перший дзвінок від влади Бучі із запитанням: «Будеш працювати?» І першу могилу там. Доглянута галявина з газоном та посадженими деревами біля п'ятиповерхівки, і посеред цієї весняної картинки з минулого мирного життя – яма з трупом. Тіло жителі, які стали могильниками мимоволі, накрили ролетами з крамниці.
- Того дня ми працювали до 12-ї ночі, - розповідає «КП в Україні» про перші дні після окупації у Бучі 24-річний Ігор Середа. - Це були перші числа квітня. З того часу раніше не закінчували – працювали не те що без вихідних, а з раннього ранку і до глибокої ночі. Дорослі мужики з наших бригад по 40-50 років, відпрацювавши до п'яти днів у Бучі, далі відмовлялися. Там такого надивишся.
З перших днів квітня страшні картинки із, здавалося б, фільму жахів і якимось чином утілені в реальності – такого просто не може бути! – замигтіли перед очима Ігоря чорним калейдоскопом смерті. Тіла вбитих, закатованих у різних станах та з різними травмами... Деяких вже не можна було впізнати. Деякі були без частини тіла, голови. Розум відмовлявся це сприймати.
Розбудять серед ночі
На побачення та посиденьки з друзями у Ігоря часу немає і досі – графік той самий. Підйом – ні світ ні зоря, відбій – далеко за північ. А якщо пощастило повернутися раніше – все одно можуть розбудити о другій ночі з проханням: треба забрати до моргу тіло.
– Без експертизи, встановлення причини смерті родичі не можуть отримати всі потрібні довідки, – знімає гумові рукавички втомлений могильник. – Ми чи інша бригада ексгумували тіла, поховані під час окупації у дворах, збирали їх на вулиці – взагалі скрізь, де тільки можна уявити, відвозили їх на експертизу. Потім ховали по-людськи. Але набагато швидше - часу на процесію, як раніше, у нас не було, інакше не встигнеш, адже чекають інші...
Запах латексних рукавичок із тальком Ігор відчуває постійно – це його персональний «кошмар». Його не перебиває навіть сморід солярки під час заправки. Стерильний медичний аромат асоціюється із небіжчиками.
- Нічних жахів у мене немає - я майже не сплю, тож шансів у сновидінь небагато, - стомлено усміхається Ігор. – Буває, звичайно, що вже зроблена «робота» постає перед очима…
Ігор згадує – було морально тяжко ховати молодих знайомих, убитих під час окупації. Перед очима стоїть обличчя однокласника Максима, якого зарізали на вулиці на самому початку після приходу російських військ.
У мирний час Ігор брав участь у мітингах та патріотичних акціях. Фото: ФБ сторінка Ігоря Середи https://t.me/uniannet/47336
«Після похорону дитини не міг сісти за кермо»
Ігор Середа живе в Немішаєвому – селище між Бучею та Бородянкою. Російські війська влаштувалися тут із перших днів війни. Одного місцевого мешканця застрелили – куля пройшла навиліт через грудну клітку. Волонтер Сергій загинув під час обстрілу біля школи, куди він привіз гуманітарну допомогу. Хлопець із паралельного класу Ігоря, волонтер Максим, ще з двома хлопцями підірвався на міні у полі за селом. Везли дрон.
– Ще вчора я бачив однокласника Максима на вулиці, а вже сьогодні мені дзвонять: «Убили. Потрібно ховати», - хмурніє Ігор. -Дивишся на його бездиханне тіло... і немає слів.
Але є й дещо гірше – похорон дітей.
- Це найстрашніше, - голос Ігоря починає тремтіти. – Коли ховаєш бабусю - бачиш скорботу родичів, але м'якше до цього ставишся, а коли береш таку маленьку дитинку на руки… Не потрібна бригада з трьох-чотирьох людей, щоб винести тіло, а сам виносиш у цьому маленькому покривальці на своїх руках… Заносиш до моргу, руки трясуться, за кермо потім не можеш сісти і машину завести... Це дуже важко.
Похорони дітей трапляються рідко, але їх Ігор Середа пам'ятає щохвилини від початку до кінця. У Бучі йому не довелося ховати малюків чи школярів, але такі похорони він у цей час спостерігав. На ці випадки за обставинами виїжджали інші бригади.
- Востаннє я ховав дитину минулої осені, - зітхає Ігор. - Це була дівчинка років двох-трьох - вона тільки навчилася ходити... Втопилася в озері за Бородянкою. Якщо говорити про віру… Ось узяти Біблію – дитина до трьох років вважається святою. Але чому ми ховаємо дітей? Чому ми ховаємо молодих хлопців із війни? Дівчина із паралельного класу тільки-но вийшла заміж, народила дитину – їй року немає. А її чоловіка застрелили у машині, коли він вивозив із окупації сестру. Ось чому таке трапляється? Бог би таке не допускав... У Бога я не вірю. Ніхто із нас не вірить. Але ми не сперечаємося і нічого не доводимо на цю тему.
Труни крали
Бригади Ігоря Середи працюють у Бучанському та Бородянському районах. Він директор ритуальної агенції. З темою смерті він стикався з дитинства – раніше агентством керував його батько, тож розмови про похорон були буденністю. Потім батько почав залучати до роботи – і розмови набули реальних обрисів.
- Але такого, як у Бучі, звичайно, я ніколи не бачив, - неохоче згадує Ігор. - Це шок, жах. Потім звикли.
За день до початку війни Ігор замовив та привіз близько 50 трун. Був спокійний – вистачить надовго. У мирний час похорон був навіть не кожен день. Але всі ящики пішли майже одразу після закінчення окупації. Більшість із них Ігор віддавав безкоштовно.
- Я відкрив агентство - там висів замок, і люди знали, що двері відчинені, - каже Ігор. - Зробив це, щоб, якщо комусь щось треба, він міг узяти. Це не той товар, без якого можна було б обійтися. Але я не думав, що труни крадуть... Просто взяв чоловік труну, притяг додому і поставив у себе на горищі. Навіщо? Брали все безкоштовно – гроші мені повернули, може, за десяток трун.
У Бучі та інших постраждалих селах бригади могильників працювали теж безкоштовно. Ніхто не забезпечував навіть дизелем – витратили увесь свій запас.
- Якісь гроші були в запасі, і вже на початку квітня ми знову поїхали за трунами, - продовжує Ігор. – Варшавською трасою підірвали всі мости, довелося їхати Житомирською – а це великий гачок, і витратили на це цілий день. У цей час люди обривали телефон – продовжували шукати тіла.
Загалом таких бригад на Бучанський та Бородянський райони – п'ять-шість. У кожній – по дві-три особи.
«Побачили Бородянку, Ірпінь та Бучу і зрозуміли – нам пощастило»
Селище Немішаєве несильно постраждало – розбили пару будинків у приватному секторі, прилетіло до п'ятиповерхівки.
- Все пізнається у порівнянні – поки сиділи в окупації, думали, що нас сильно обстрілюють, але коли виїхали та побачили Бородянку, Бучу, Ірпінь, то зрозуміли – відбулися легким переляком, – продовжує Ігор Середа. – У селищі загинуло п'ять-сім чоловік, у сусідніх Микуличах – шість-вісім, у Клавдієві вбили жінку та троє волонтерів підірвалися на міні. Ці села належать до нашої ОТГ.
У дитинстві, звісно, Ігор не планував таке своє майбутнє – могильника. Спочатку мріяв стати юристом, здобув освіту у сфері правоохоронної діяльності. Хотів піти до СБУ чи поліції, але розпочинати довелося з податкової. Кіпи папірців не надихали – пішов звідти. Поки що бачить себе там, де працює.
Смерті Ігор, стикаючись із нею щодня, не боїться, якщо каже про свою. Боїться тільки за рідних – маму та сестру – і що коли з ним щось трапиться, вони переживатимуть. Хвилювання у нього є і щодо можливого повторного нападу на Київ.
– Не хочемо цього, але ми готові, – зітхає Ігор. - Мама з сестрою точно поїдуть, якщо вони знову на нас підуть. Але це буде вже інша війна, бо наші вже у повній бойовій готовності – на кордоні, скрізь. Не буде такого, що росіяни просто їздять вулицями, будуть бойові дії.
