• Головна
• Шоу-біз

Минуло понад десять років відтоді, як Олексій Кузнєцов переміг у першому сезоні «Х-Фактора». Замість кар’єри телевізійної зірки в Україні він обрав інший шлях - переїзд до США та навчання оперному мистецтву.

В інтерв’ю Коротко про Кузнєцов розповів, як поєднує кар’єру оперного співака та тренера з боксу і чи планує повернутися на українську сцену. А також про переїзд до Америки, навчання в Нью-Йорку, виклики батьківства та волонтерство під час війни.

"Слава не робить людину щасливою"

- Ви стали першою зіркою шоу «Х-Фактора», коли перемогли у 2010 році у першому сезоні. Чому на піку популярності вирішили переїхати до США?

- Після перемоги в «Х-Факторі» моє життя змінилося буквально за одну ніч. З’явилася популярність, концерти, телеефіри, впізнаваність. Для 19-річного хлопця з міста Макіївка Донецької області це було щось неймовірне. Але з часом я зрозумів, що слава сама по собі не робить людину щасливою.

Ще до участі в шоу я навчався академічному вокалу і міркував про оперну сцену. Мене завжди захоплювала музика Верді, Чайковського, Пуччіні. У якийсь момент я відчув, що хочу не просто бути популярним артистом, а стати справжнім професіоналом світового рівня. Треба було знайти кращих вчителів, тому що я вважаю, якщо хочеш чогось досягти на світовій арені, треба навчатися у найкращих.

Саме тому, коли я отримав запрошення з Америки, ми з моєю дружиною Катериною ухвалили непросте рішення залишити комфортну зону, фактично залишити все, що вже було побудовано в Україні, і поїхати до Нью-Йорка, США. Починати довелося фактично з нуля. Без зв’язків, без гарантій успіху, але з величезною вірою в свою мрію.

- Які уроки винесли з досвіду участі в талант-шоу?

- Найголовніше - талант відкриває двері, але утриматися всередині допомагає лише важка праця. 

Шоу подарувало мені неймовірний старт, але також навчило не залежати від зовнішнього схвалення. Коли ти потрапляєш на телебачення, здається, що весь світ тебе любить. Але дуже швидко розумієш, що справжня цінність артиста визначається не кількістю лайків чи рейтингами, а його професіоналізмом та здатністю розвиватися. Рухатися вперед, створювати нове та не цуратися пробувати щось нове. Експериментувати. Це дуже важливо.

Також я навчився витримувати тиск, працювати під камерами та не боятися великих сцен. Це досвід, який не можливо придбати за гроші чи навчитися з підручника. Це інший рівень. Інша ліга. Це треба прожити. 

- Озираючись назад, що б ви порадили 19-річному Олексію?

- Я б сказав: “Не поспішай. Менше кажи, більше слухай. Слухай уважно. Твоя перемога - це лише початок шляху.”

У 19 років здається, що все має статися негайно. Але справжня кар’єра будується десятиліттями. Я б порадив собі менше переживати через помилки, більше довіряти процесу та не боятися змінювати напрямок, якщо серце підказує інший шлях. І ще - цінувати час з близькими. Бо кар’єра важлива, але сім’я залишається назавжди. І це найголовніше і найцінніше!

- Сьогодні ви і оперний співак, і викладач вокалу, і тренер з боксу. Як вдається поєднувати такі різні професії?

- Для багатьох це звучить дивно, але для мене між ними набагато більше спільного, ніж здається.

І опера, і бокс вимагають дисципліни, контролю над тілом, концентрації та вміння працювати під тиском. Коли я виходжу на ринг або на сцену, принципи однакові - бути готовим, контролювати емоції та показати максимум своїх можливостей.

Викладання також стало важливою частиною мого життя. Мені подобається допомагати людям розкривати свій потенціал - чи то через музику, чи через спорт. Та ще, коли ти живеш в одному з найдорожчих міст світу, тобі треба багато працювати, якщо ти хочеш добре жити у цій чи іншій країні. 

- Розкажіть про свій сольний проєкт. 

- Після багатьох років у класичній музиці, яку я люблю та продовжую працювати в цій дуже нелегкій формі творчої діяльності, я відчув бажання знову повернутися до авторської творчості.

Мій новий проєкт - це історія про людину, яка пройшла через славу, переїзд в іншу країну, професійні трансформації, війну (дай Боже скорішої перемоги нам всім), батьківство, втрату близьких. Це вже не музика 19-річного хлопця з телевізійного шоу. Це вже інше. Це треба слухати.

Нещодавно я випустив свій перший англомовний сингл Butterflies. Ця пісня про надію, внутрішні зміни та віру в себе навіть тоді, коли життя змушує починати все заново.

Українські пісні також вже готові та чекають своєї черги. Тому маленькій спойлер: вже дуже скоро. Це буде круто!

Фізична форма є важливою складовою моєї вокальної кар’єри

- Чим відрізняється американський шоу-бізнес від українського?

- Америка - це країна можливостей, але тут ніхто нічого не дарує. У США не має значення, ким ти був раніше. Можна бути переможцем великого шоу у своїй країні, але тут усе одно доведеться доводити свою цінність знову.

Водночас тут є величезна повага до професіоналізму. Якщо ти дійсно сильний спеціаліст і готовий працювати, двері можуть відкритися незалежно від твого походження. Взагалы рівень підготовки артистів та виконавців дуже високий, а рівень маркетингу недосяжний для багатьох країн. Це, на мою думку, найбільша різниця.

- Де саме зараз ви працюєте як оперний співак і які постановки або концерти є у вашому репертуарі?

- Опера залишається моєю найбільшою професійною пристрастю. Я продовжую розвиватися як оперний співак. Сьогодні я беру участь у концертних та оперних проєктах, співпрацюю з музикантами й диригентами у США та готуюся до нових прослуховувань і постановок.

Останніми роками мій голос пройшов серйозну трансформацію. Це був непростий, але дуже важливий творчий етап. Сьогодні в моєму репертуарі є арії та сцени з опер Верді, Чайковського, Моцарта, Пуччіні, Бізе, Джордано та інших композиторів. Особливо близькі мені партії Єлецького з «Пікової дами», Жермона з «Травіати», Валентина з «Фауста», Родріго з «Дона Карлоса» та Фігаро з «Севільського цирульника».

Для мене опера - це не просто професія. Це спосіб розповідати історії через музику та торкатися сердець людей незалежно від мови чи країни.

- Чим відрізняється робота оперного співака в США від роботи в Україні?

- Робота оперного співака в США та Україні суттєво відрізняється насамперед масштабом конкуренції. У США на одне прослуховування можуть приїхати десятки, а інколи й сотні співаків з усього світу. Тут дуже висока планка вимог, і ти постійно маєш підтверджувати свій рівень. Незалежно від попередніх досягнень, кожне нове прослуховування - це новий екзамен.

Водночас американська система досить прозора. Якщо ти добре підготовлений, маєш сильний голос, професійну етику та готовий багато працювати, у тебе є шанс побудувати кар’єру незалежно від країни походження. Саме це мені завжди подобалося в американському підході.

Щодо України, то наша вокальна школа традиційно є однією з найсильніших у світі. Українські співаки завжди відзначалися високим рівнем музичної освіти, красивими голосами та глибоким розумінням музичного матеріалу. Але, на жаль, багато талановитих артистів роками не мали достатньо можливостей для міжнародного розвитку.

Після початку повномасштабної війни ситуація певною мірою змінилася. Світ почав більше звертати увагу на українських артистів, на українську культуру та на саму Україну. Для багатьох українських співаків це стало можливістю вийти на міжнародний рівень і бути почутими на великих сценах Європи та Америки.

Водночас війна поставила перед мистецьким середовищем багато складних моральних питань. Часто можна почути думку, що культура і політика не повинні перетинатися. Особисто я не поділяю такої позиції. Історія показує, що культура завжди була частиною державної політики, національної ідентичності та міжнародного впливу.

Саме тому мені складно сприймати ситуації, коли українські артисти, чия країна і народ щодня переживають наслідки війни, опиняються на одній сцені з представниками країни-агресора так, ніби нічого не відбувається. Я розумію, що кожна людина має власну позицію і власні обставини, але для багатьох українців це залишається дуже болючим питанням.

Мені здається, що сьогодні українські митці мають не лише можливість представляти свою країну у світі, а й певну відповідальність - розповідати правду про Україну через свою творчість, свої виступи та свою присутність на міжнародній сцені. Саме тому я вважаю, що культура і суспільні процеси нерозривно пов’язані, особливо в часи, коли йде боротьба не лише за територію, а й за ідентичність, пам’ять та майбутнє нації.

- Підтримуєте зв’язок з українською аудиторією та чи плануєте виступи в Україні?

- Безумовно. Незважаючи на те, що вже багато років живу за кордоном, я завжди відчував і відчуваю себе українцем. Мені дуже приємно, що люди досі пам’ятають мене ще з часів «Х-Фактора», стежать за моїм творчим шляхом і підтримують нові проєкти.

Я регулярно спілкуюся з українською аудиторією через соціальні мережі та завжди намагаюся розповідати світу про Україну. Після завершення війни я із великим задоволенням хотів би виступити в Україні як з концертною програмою, так і з благодійними проєктами. Для мене буде великою честю повернутися на українську сцену в мирній і вільній країні.

- Ви є майстром спорту з боксу. Чи допомагає спортивна підготовка у вашій вокальній кар’єрі?

- Дуже допомагає. Багато хто думає, що опера і бокс не мають нічого спільного, але насправді це не так.

Бокс навчив мене дисципліні, витривалості, концентрації та контролю над власним тілом. Усе це критично важливо і для співака. Коли ти стоїш на сцені перед великою аудиторією, ти маєш контролювати дихання, нервову систему та емоції так само, як спортсмен перед виходом на ринг.

Я переконаний, що фізична форма є важливою складовою успішної вокальної кар’єри. Саме тому навіть сьогодні спорт залишається невід’ємною частиною мого життя.

- На початку повномасштабної війни ви активно займалися волонтерством і допомогою Україні через фонд HelpUkraine. Чим фонд займається зараз?

- Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми не могли залишатися осторонь. Разом із друзями та однодумцями ми долучилися до збору гуманітарної допомоги, підтримки українських родин та вимушених переселенців, медичної допомоги та підтримки наших воїнів.

Сьогодні діяльність фонду продовжується, хоча й у дещо іншому форматі. Ми відкрили інший фонд, який має назву «Асоціація Розвитку та реконструкції України», ми працюємо з міжнародними партнерами та організаціями. Ми підтримуємо окремі гуманітарні ініціативи, беремо участь у благодійних заходах та інформаційних кампаніях.

Для мене це не просто громадянська позиція. Я родом із Донбасу, і війна торкнулася моєї родини та багатьох близьких людей. Тому допомога Україні залишається для мене особистою справою.

Хочу, щоб син пишався своїм корінням

- Як народження сина змінило ваше життя та життєві пріоритети?

- Народження сина стало однією з найважливіших подій у моєму житті. До цього я багато думав про кар’єру, цілі, професійні досягнення. З появою дитини починаєш дивитися на світ зовсім по-іншому.

Тепер будь-яке рішення я оцінюю не лише через призму власних амбіцій, а й через те, як воно вплине на мою сім’ю. Син навчив мене ще більше цінувати час, бути терплячим і вдячним за прості моменти життя.

- Яким батьком ви намагаєтеся бути для своєї дитини?

- Я хочу бути батьком, який не лише говорить правильні речі, а й подає особистий приклад.

Мені важливо, щоб син бачив, що його батьки багато працюють, поважають інших людей, не здаються перед труднощами та залишаються вірними своїм принципам. Я хочу виховати його впевненою, доброю та самостійною людиною.

- Що для вас було найскладнішим у перші місяці батьківства?

- Напевно, усвідомлення того, що тепер твоє життя вже ніколи не буде належати лише тобі. З’являється маленька людина, яка повністю залежить від тебе.

Безсонні ночі, постійна відповідальність, хвилювання за здоров’я дитини - усе це новий досвід. Але водночас це й неймовірне відчуття любові, яке складно описати словами.

- Чи допоміг вам спортивний досвід і дисципліна в новій ролі батька?

- Так, абсолютно. Спорт навчив мене працювати на довгу дистанцію, не шукати легких шляхів і залишатися дисциплінованим навіть тоді, коли втомлений.

Батьківство багато в чому нагадує марафон, а не спринт. Тут також важливі терпіння, послідовність і готовність ставити потреби іншої людини вище за власні.

- Як ви з дружиною розподіляєте обов’язки щодо виховання сина?

- Ми намагаємося бути справжньою командою. І я дуже вдячний Катерині за її мудрість, терпіння та любов.

У нас обох досить насичені професійні графіки, тому ми підтримуємо одне одного та разом беремо участь у вихованні сина. Для нас важливо, щоб він відчував любов і увагу обох батьків.

- Через насичений графік роботи як знаходите баланс між кар’єрою та родиною?

- Чесно кажучи, це один із найбільших викликів у моєму житті. Я поєдную кілька професій, багато працюю, але з роками зрозумів, що найцінніше - це час із сім’єю.

Тому сьогодні я свідомо намагаюся знаходити моменти для дружини та сина незалежно від робочого графіка. Баланс не виникає сам по собі - його потрібно створювати щодня.

- Чи важливо для вас зберегти українську ідентичність сина?

- Так, це дуже важливо для мене. Я хочу, щоб він знав, звідки походить його родина, розумів історію України та пишався своїм корінням.

Незалежно від того, в якій країні він житиме в майбутньому, я хочу, щоб Україна завжди залишалася частиною його особистості.

- А розмовляєте з дитиною українською мовою вдома?

- Так, звичайно. Ми намагаємося спілкуватися українською мовою вдома, читаємо українські книжки та знайомимо сина з українською культурою.

Для мене мова - це не лише засіб спілкування, а й важлива частина національної ідентичності. Ми спілкуємося багатьма різними мовами.

- Колись ви сказали, що приїхали підкорювати Америку. Наскільки сьогодні ця мрія реалізована?

- Я не приїхав підкорювати саме Америку. Але я мав конкретні цілі в Америці як артист, співак. Сьогодні я дивлюся на це інакше. Коли мені було двадцять років, я думав, що “підкорити Америку” означає стати знаменитим. Зараз я розумію, що справжня перемога - це побудувати життя, яким ти можеш пишатися.

Я закінчив одну з найкращих музичних шкіл Нью-Йорка, працюю у професіях, які люблю, виховую сина, підтримую свою родину та продовжую розвиватися як артист. 

Чи досяг я всіх цілей? Так і ні. Але я точно став ближче до людини, якою хотів бути. Та головне - я продовжую робити те, що хочу і що люблю.

- Які свої професійні досягнення вважаєте найбільшими?

- Безумовно, перемога в «Х-Факторі» стала важливою частиною моєї історії. Але сьогодні я дивлюся на успіх ширше.

Навчання в Нью-Йорку, дебют в оперних постановках, Lincoln Center, робота з майстрами, легендами своєї епохи, повернення до авторської музики - усе це вимагало та вимагає величезної роботи над собою.

Проте найбільшим досягненням я вважаю не конкретний концерт чи сцену. Найбільше досягнення - це не втратити себе, попри всі зміни, та продовжувати рухатися вперед, незалежно від обставин.