Завантажити ще

82-річний житель Луцька увійшов до Книги рекордів України завдяки словам кохання

82-річний житель Луцька увійшов до Книги рекордів України завдяки словам кохання
Фото: Фото Суспільне Волинь

82-річний кандидат технічних наук та ексдекан Луцького національного технічного університету Євген Філіпчук потрапив до Книги рекордів України завдяки романтичному листуванню з дружиною, яку вони вели понад 60 років тому. А це – 102 листи: 427 сторінок рукописного тексту, в якому 781 раз згадано слово «любов». І це – лише один рік із трирічного листування пари.

Повернувся "молодий" почерк

Свої листи Євген Філіпчук із Луцька використовує у поки що незакінченому автобіографічному романі «Нехай розкажуть листи».

- Слово "любов" - вічне, і моя книга буде написана про це. Ви не повірите - моя дружина Оля пішла з життя три роки тому, але ми знову з нею зустрілися. Тут, за письмовим столом, – каже Євген Олександрович. - Я тримаю в руках листи, написані її рукою. Я бачу, як розпливалися літери, і я цілую на пожовклих сторінках сліди її сліз. Сьогодні роман «Нехай розкажуть листи» ми пишемо вдвох.

Працюючи над книгою, наш співрозмовник наче скинув з плеч десятки років і повернувся до минулого.

- До мене повернувся "молодий" почерк. Він знову такий самий, як тоді, коли я писав листи своїй Оленьці. Адже останніми роками літери так скакали по паперу, що я сам не міг розібрати написане. Все-таки мені вже 83-й рік, – каже Євген Філіпчук.

Євген та Ольга написали один одному сотні слів кохання. Фото: Суспільне Волинь

Євген та Ольга написали один одному сотні слів кохання. Фото: Суспільне Волинь

Шукав свою маленьку"

А розпочався цей роман із танців у місті Нововолинськ.

- У мене зріст був не Аполлона, а Венери Мілоської (164 см. – Прим. ред.) – і, звичайно, до дівчини я придивлявся до такої самої. Оленька була на 10 см нижче за мене, - згадує наш співрозмовник.

Знайомство на танцях переросло у велике почуття, але молоді люди не могли бути весь час разом, заважало навчання у вузі.

– Ми писали один одному 3 роки. 2 роки до весілля та рік після, коли мені потрібно було доучуватися на п'ятому курсі у Харкові, – розповідає Євген Філіпчук. - Я викладав, працював із молоддю. Разом з Олею займалися нашою дачею та виховували дітей. За роки спільного життя ми забули про наші листи.

Про сімейний архів Євген Олександрович згадав лише кілька років тому, коли після смерті дружини минув рік, і він поставив їй на цвинтарі пам'ятник.

- Знайшов листи, почав їх читати десь о четвертій годині дня і вже спати не лягав. Вранці ухвалив рішення: листи мають побачити люди. Тоді й подав заявку до Національного проекту «Книга рекордів України», – згадує Філіпчук. – Я нарахував понад 160 листів. «Ну й що, – скаже хтось, – може, деякі й більше написали». Може. Але я маю листи по 20 сторінок, у які я не вкладався і продовжував закінчувати один лист на наступних 20 сторінках. А у Олі найбільш рекордним був 2-й рік листування. Один лист вона писала мені вісім днів поспіль. Вийшло 42 сторінки рукописного тексту шкільного зошита.

Але до Книги рекордів України листи потрапили не за їхню кількість чи обсяг, а за те, скільки разів там зустрічалося слово «любов». Тільки за другий рік листування воно фігурує 781 раз.

 

Рецепт щастя - взаємна поступливість

Звичайно, ми запитали Євгена Олександровича рецепт щасливих стосунків. Наш співрозмовник порадив нам читати французьких романістів, Тургенєва, Ремарка і, звичайно, його роман «Нехай розкажуть листи». Що ж, сподіваємось, незабаром книга побачить світ!

- Таку людину, як моя дружина, складно зустріти. Вона – мій ангел-охоронець. Там, де навчала, допомагала і молилася за мене моя Оля, жодна моя справа не закінчилася погано. Ми «викохали» себе один для одного і прожили життя в коханні, - пояснює наш співрозмовник. - Мене часто питають: "Невже у вас не було сварок?" Звісно, були. Але ми жили за простою мудрістю – після сварки, навіть якщо ти маєш рацію, все одно попроси вибачення. За нашим листуванням можна відстежити, як ми відстоювали свою позицію. Але про що б ми не сперечалися, моя дружина зрештою говорила: «Я вважаю інакше, але нехай буде по-твоєму. Роби, як вважаєш за потрібне». Чи робив я по-своєму або йшов шляхом, який вона рекомендувала, знає лише історія.

Думку про таку взаємну поступливість наш співрозмовник і намагається донести читачам у своєму романі «Нехай розкажуть листи».

- Наше листування важливе для прочитання в сучасних телевізійно-інтернетних умовах. Про таке кохання ніхто не пише, не покаже. А я хочу, щоб молоді люди навчилися цінувати кохання та розуміли, що це таке, – розмірковує Євген Олександрович. - Моїй правнучці – 13 років. Я їй сказав, що пишу роман для неї. Хочу, щоб вона прочитала про своїх прабабусю і прадіда та дізналася, як любили раніше.

А зараз Євген Олександрович мріє знайти мецената, який сплатить частину тиражу його майбутньої книги.

- Як немає солдата, який не хотів би стати генералом, так немає письменника, який не хоче видати свій твір тисячним тиражем. Прошу молитися за моє здоров'я, щоб я міг завершити цю роботу, знайшов меценатів, спонсорів, - попросив читачів наш співрозмовник.

Ці дбайливо збережені стільки років листи – як пам'ятка сучасної молоді, якою може бути справжнє кохання. Фото: record.org.ua

Ці дбайливо збережені стільки років листи – як пам'ятка сучасної молоді, якою може бути справжнє кохання. Фото: record.org.ua

БУЛО ДІЛО

Як почерк допоміг Олі виїхати з колгоспу

У Євгена Філіпчука дрібний і дуже стислий почерк, а його Оля писала через рядок витонченим почерком із вензелями. За словами Євгена Олександровича, саме завдяки своєму красивому почерку його майбутня дружина «заробила собі право втекти з колгоспу».

– Моя Оля виписувала паспорти у паспортному районному столі. За часів нашої юності молоді у колгоспах не давали документів, щоб утримувати людей у селі. А моїй коханій дозволили виписати собі паспорт як нагороду за те, що вона там працювала, – згадує наш співрозмовник. - Це стало для неї путівкою в життя: раніше дівчата були прив'язані до колгоспу. Що чекало на неї в селі? Тут можна працювати колгоспницею, дояркою – і на цьому кінець. Єдиний порятунок – вийти заміж та виїхати із села з чоловіком. Хлопцям було простіше: після армії вони могли не повертатися до села.

ЦИТАТА

«...і коли я раніше писав не так: боявся, що в тебе хтось закохається, - це теж були мої думки та мої слова. Але то були. А тепер я вірю тобі. Що з того, що хтось зверне на тебе увагу? А ти любиш мене!»