28 грудня в ефірі 1+1 Україна - спеціальний благодійний випуск «Танці з зірками. Рух до життя». Кожен глядацький голос за пари - це донат на прицільну евакуацію військових. Лінії для голосування відкриються 28 грудня о 20:00, а закриються 30 грудня о 00:00.
Всі кошти з голосування будуть передані у благодійний збір Superhumans Center. Задонатити на збір можна і зараз. Однією з учасниць проєкту стала ведуча «Сніданку з 1+1» Неля Шовкопляс, яка в парі з Максом Леоновим станцює на паркеті квікстеп.
В інтерв’ю Коротко про Неля Шовкопляс розповіла, чому пішла на «Танці з зірками», як проєкт став для неї терапевтичним, про момент, коли за всі ці роки відчула себе щасливою, проживання втрати близьких їй людей, підтримку чоловіка, про бажання просто жити, а не ставити собі мільйон цілей на наступний рік.
Дуже рада, що танцюю саме з Максом, це ідеальне співпадіння
- Нелю, коли в тебе з’явилася мрія вийти на паркет «Танців з зірками»? У 2020 році, коли я запитала, чи не хотіла б ти взяти участь у проєкті, ти казала: «І хотіла б, і не хотіла б. З одного боку, хотіла б, бо це прикольно, класно. З іншого - не хотіла б, бо це дуже важко, це божевільний графік». Коли прийшло усвідомлення, що це тобі потрібно?
- Тут мова навіть не про усвідомлення… Мене запитали, чи не хотіла б я взяти участь в «Танцях з зірками», і власне, багато часу на роздуми не було. Ми всі чудово розуміємо, в яких умовах ми живемо останні чотири роки. Проєкту не було чотири роки. І коли мені розказали нашу мету, заради чого це все, погодилась без роздумів. Це круто. Це навіть не про мрію, а, мабуть, про можливість, яку не можна було втратити.
- До речі, ще тоді ти говорила про мету - а навіщо тобі участь, заради чого, яка кінцева ціль? Тепер це питання точно відпало.
- Так. По-перше, в нас дуже крута і важлива мета. По-друге, у мене таке відчуття, що я потрапила на «Танці з зірками» саме тоді, коли це мало статися. Саме в такому складі, в якому це мало статися. Саме з тим партнером, з яким це мало статися. Відчуття, наче хтось тебе вів невидимо за руку.
Все сталося тоді, коли я не те що про це не мріяла, навіть не думала про це. Ну які зараз танці?! Але це та можливість, яку не можна було втрачати ні в якому разі. Я б собі потім цього не пробачила.
- Тебе одразу поставили в пару з Максом Леоновим чи вас всіх пробували з різними партнерами?
- Ні, не було якихось кастингів чи відборів. Дуже рада, що танцюю саме з Максом. Знаю Макса давно. Ніколи не думала, що ми можемо танцювати в парі, але коли так сталося, у мене з самого початку було стовідсоткове відчуття, що це буде тотальний метч. Це ідеальне співпадіння.
- Ти схудла, що й не дивно, з такими навантаженнями. Навіть в інстаграмі ти писала: «Якщо хочете схуднути за два тижні, як я, пишіть Максу Леонову і приходьте до нього танцювати». Візуально дуже помітно зміни. Багато втратила?
- Дівчата, як завжди, міряють все кілограмами, а досвідчені тренери радять дивитися не на кілограми, а на об'єми. Бо в кілограмах скинула, мені здається, небагато. В мене пішло 7 кілограмів за 3 тижні. Що скажеш – це багато чи ні?
- Як на мене, багато!
- А мені здається, ні. Але в об'ємах в мене пішло дуже багато. Тому дивлюся більше не на кілограми, а саме на об'єми, на сантиметри, які просто почали танути на очах. Ми фігачили з Максом дуже багато. Зараз ходжу на реабілітацію (сміється). Бо все треба робити з головою, а не здуру.
- Скільки часу ви тренувалися до ефіру?
- У нас на підготовку було три тижні.
- До цього ти колись ходила на танці?
- Ніколи в житті не танцювала. Не займалася ні бальними, ні сучасними, ні спортивними танцями…. Взагалі ніякими. Не було в мене такого досвіду, якщо не брати до уваги шкільні дискотеки.
- Ти згадувала в інстаграмі історію знайомства і співпраці з хореографом Віталієм Загоруйком, який також є учасником «Танців….», мовляв, вам є що розповісти. Заінтригувала. Розкажи.
- Моя історія з «Танцями…» почалася 8 років тому. Я закінчила медіашколу 1+1 медіа, пішла стажуватися на проєкт «Модель XL» як персональний адміністратор зірки. А опісля мене одразу забрали на «Танці з зірками». Так само - адміністратором. Тоді моєю зіркою була Наталія Холоденко, а її партнером був Віталік Загоруйко. З Віталіком ми затоваришували ще відтоді. Уяви, 8 років тому я була стажером у цьому проєкті, в цьому ж павільйоні! Це нереальні відчуття!
Потім я стала ведучою «Сніданку з 1+1». Згодом Вова Завадюк покликав мене бути співведучою на балкон. Мої колеги брали участь у проєкті – Руслан Сенічкін, Люда Барбір. У мене з «Танцями…» пов'язана певна частина мого життя.
Тому коли зайшла в павільйон, було враження, наче повернулася додому, бо з цього все починалося. До того, як стала ведучою, я бігала на «Танцях з зірками», як юний падаван (сміється). Для мене це дуже щемка історія. Це настільки щемко, навіть не можу передати словами.
Для мене «Танці з зірками» стали дуже терапевтичними
- Відчуваю по твоїх дописах, що «Танці з зірками» стали для тебе особливою історією. Я б сказала, певною реабілітацією в ці важкі часи. Є таке?
- Так. Для мене «Танці…» стали дуже терапевтичними. Сама цього не очікувала.
На початку у нас був колективний дзвінок з головним продюсером проєкту Володимиром Завадюком – були всі учасники, танцівники. І, слухаючи його промову про нашу мету, посил випуску, я раптом усвідомила, що дуже давно не відчувала себе щасливою. Розплакалась під час цього зуму, як дитина. Як би ти сильно не тримався, події останніх років накладають свій відбиток. А тут в якийсь момент у мене було відчуття, що я знову, на хвилинку, відчула себе щасливою і безтурботною.
«Танці…» підняли величезну кількість моїх внутрішніх блоків, переконань, затисків. За три тижні підготовки у мене було чотири терапії з моїм психотерапевтом!
Наприклад, танцюємо з Максом, і він мені каже: «Зверни увагу, навіщо ти тут себе «мочиш»? Ти ж робиш класно, круто! Чому я тебе хвалю, а ти сама себе починаєш цькувати?» Отакі моменти я підловлювала і - бігом до свого терапевта вирішувати. Тому, правда, для мене танці стали лакмусовим папірцем і терапевтичною штукою.
Чесно, всім щиро раджу піти танцювати. Повірте, з вас полізуть всі ваші патерни поведінки, якась невпевненість, танці це все суперфантастично підсвічують.
До речі, вони не лише для мене супертерапевтичні, бачу це по нашому загальному спільному чату з учасниками. Після зйомки, вже о 2-й годині ночі, у нас у всіх була паніка від усвідомлення того, що все закінчилось.
Це дуже сильно емоційно заряджає. Так, ти втомлюєшся, так, в тебе є травми, ти пахаєш, десь воно виходить сльозами, болем, блоками. Але! Ти отримуєш величезну кількість ендорфінів! Впевнена, під час танців щось змінюється і на гормональному рівні.
Ветерани і військові, які танцювали разом з нами, зізнавалися, що наче заново знайшли сенс життя. Дорослі дядьки казали: «Поверніть нам, будь ласка, танці, бо я нарешті ожив, нарешті в мене з'явився якийсь сенс в житті».
- Недаремно я запитала про терапевтичний ефект. Бо декому з нас важко, наприклад, повеселитися на концерті, поспівати, потанцювати – виплеснути емоції, є такий емоційний затиск. І якби не проєкт, сама б ти, можливо, на танці ніколи б і не пішла.
- Це точно стало шаленою психотерапією, дало натхнення. Зрозуміло, що нам не гоже жалітися, бо нашим хлопцям і дівчатам там набагато гірше. Але психіка теж не залізна. Тут я чітко усвідомила - я забула, коли відчувала себе такою щасливою, бо ти чотири роки не маєш права радіти життю, не маєш права тішитися... Бо такі умови, бо важко. Тому, мабуть, нас так і хитає зараз дуже сильно, адже на якусь мить ми повернулися наче у довоєнне життя, до того моменту, коли не було такої кількості загиблих друзів, близьких, братів, оцього всього жахіття, яке ти вже просто не вивозиш.
Нещодавно зловила себе на думці… Телефонує мені мама і каже, що загинув мій ще один брат. Він мені не рідний, це племінник мого вітчима, але ми з ним виросли. Ми жили в сусідніх хатах, разом ходили в школу, ми прожили все життя разом. Він навіть новонароджену доньку не встиг побачити. І знаєш, яка в мене була реакція на ці слова мами? Я в той момент лише сказала: «Угу, так…». Тобто психіка вже настільки вбита такою величезною кількістю смертей, що коли тобі таке кажуть, ти реагуєш наче на якусь рядову подію. Ця кількість смертей реально стала рядовими подіями, бо тобі по два рази на тиждень хтось телефонує і каже, що той загинув, той загинув, той загинув… Навіть плакати вже немає сил. Коли це проаналізувала і усвідомила, в мене був шок. Але потім все це тебе наздоганяє, до тебе наче як доходить, що Сергія більше немає, і ти просто починаєш вити.
Хтось може сказати, що я суперпозитивна. Але я живу за девізом – «щоб не плакать, я сміялась».
Мабуть, на цих «Танцях…» я вирішила емоційно взяти максимум, бо не знаю, коли наступного разу відчую таку саму хвилю щастя (плаче). Бо чим далі, тим стає гірше. Від тієї кількості втрат близьких людей іноді думаю, що можна в дурку вже скоро попасти. Тому «Танці…» для мене стали просто супертерапевтичними.
- Що тобі допомагає, коли накриває вже дуже сильно?
- Я просто одягаюся і йду на набережну в нас на Оболоні. Обходжу величезне коло, находжую свої 10 тисяч кроків. Дихаю. Можу просто сидіти, мовчати, включити якусь медитацію, щось слухати.
Мене рятує лише терапія і природа. Зараз хочу додати у своє життя і танці. Як тільки реабілітуюсь, хочу танцювати просто для себе, тому що це та штука, яка, мабуть, мою менталочку зможе тримати.
- Тобі комфортніше переживати все наодинці з собою?
- Так. Бо коли в мене трапляється якась істерика або я плачу, діти починають переживати. Вони ж не сліпі, бачать, що зі мною щось відбувається. І їм треба пояснювати. А я не завжди в ресурсі, щоб сказати: синку, я плачу, тому що Лєна померла від онкології, Сергій загинув на війні… Все це наслідки цієї клятої війни. В голові постійно сидить думка: якби цього всього не було, всі ці люди були б живі.
Можу зі своїм терапевтом зідзвонитися. Природа, сон, за можливості - усамітнення. Коли такий шалений потік людей, подій, новин, іноді просто хочеться відключити голову і мовчати. Хочеться тиші і внутрішньої, і зовнішньої.
Чоловік пишається і підтримує
- Чоловік підтримав твоє рішення танцювати? Бо це завжди пристрасно виглядає на паркеті, і багато хто говорить, що обговорювали вдома такі моменти. Ревнощів не було?
- Він мене підтримував. Я не бачила з його боку якихось ревнощів. Більше того, він мені лоточки з їжею готував, щоб я правильно харчувалася, бо не встигала. Він в той момент якраз був на ротації і я відпустила маму додому, чоловік був на підмозі. Підтримував абсолютно в усьому. Пишається, підтримує, все йому подобається.
- Чоловік служить?
- Так, з січня минулого року. Він готувався, навчався, він фундаментально до цього підходив. Він чітко знав, чого хоче, куди він хоче і в якому роду військ хоче служити.
- Тепер розумію, що до всіх переживань додалися ще й переживання за чоловіка, який не поруч.
- Але ми з ним домовилися, що не кіпішуємо зайвий раз, це до добра не приведе. Він і сам каже: «Мені краще, коли ти емоційно стабільна». Він мені зайвого не розповідає. Завжди каже, що все нормально, все окей.
- Ти показувала в сторіз, як ви проводжали на потяг твою маму. Батьки в Барвінковому (Харківська область) лишаються?
- Поки так. Коли почалася підготовка до «Танців…», а Владік ще був на фронті, то мама приїжджала на півтора тижня допомогти. Але як тільки Влад приїхав на ротацію, мама поїхала додому. Вона вдома з самого моменту деокупації Харківської області.
Ми проговорюємо моменти, раптом що станеться. Дуже прошу їх нічого не брати, окрім кота, собаки і документів, і їхати до нас. Але вони все одно до останнього сподіваються, що все буде добре. І намагаються про погане не думати.
- Як там загалом ситуація?
- Зараз почали Харківську область обстрілювати дуже потужно. Наша станція тепер – остання, далі нашої станції потяги вже не йдуть. В Слов'янськ, Краматорськ, які за нами, залізниця вже не працює, тому що росіяни постійно б'ють по інфраструктурі.
Стало над нами більше всякого різного літати, але люди не хочуть виїжджати до останнього. Все одно вірять, що все буде добре.
- Людині взагалі дуже важко покинути дім, бо дім – це ж не лише про помешкання.
- Так, ніхто не хоче нікуди їхати. Для моєї мами перший приїзд був дуже травматичним. Вона не хоче жити ніде, окрім свого рідного міста. Тому, звичайно, нікому не хочеться, щоб довелося виїжджати.
Ніколи не панікую, і діти, мені здається, переймають моє налаштування
- Твоїм хлопцям, Тимофію і Матвію, по 11. Обстріли стали масивнішими. Як вони в цьому світі адаптувалися?
- Вони ж майже увесь час були тут, чули і чують вибухи, вони знають, що відбувається. Мені здається, вони переймають моє налаштування, вони ж все одно зчитують мене. Я ніколи не панікую. У хлопців є чіткий інструктаж, що ми робимо. Якщо є загроза, одразу збираємося і йдемо в укриття. В нашому будинку є укриття, і ми через наш під'їзд можемо туди спускатися.
Єдине – вони не люблять спускатися в укриття у школі. Оце для них гірше за все, бо дітей багато, там такий галас стоїть, що важко. Ми завжди на зв'язку. Якщо ми перебуваємо нарізно, завжди зідзвонюємося, обговорюємо, як діяти.
- Згадала, що незадовго до участі в «Танцях…» ти знялася з синами у кліпі Світлани Тарабарової на пісню Dance, mama! Подумалося, що так тебе доля підводила до того, що мама буде й далі танцювати.
- Я навіть не подумала про це. Реально! Свєтуля запросила нас знятися в кліпі, а малі ж вередливі, не хотіли зніматися. Ледве їх вмовили. Може, й правда, це був один із кроків (сміється).
- Якщо хлопців ти вмовляла, то як сама - з радістю погодилась?
- Я погодилась з радістю. Всі дуже круті дівчата з дітками. А чому б і ні? Я - за любий кіпіш, за любий досвід, як завгодно це можна назвати, аби це було позитивно, не токсично, з гарними людьми.
- Ти сказала, що хлопці не люблять зніматися. А чим вони цікавляться?
- Їм, як і всім дітям, звичайно ж, цікаво сидіти в планшетах, грати в ці дурнуваті ігри. Боротьба з планшетами - це просто жесть. Це боротьба, в якій ми програємо. Але в нас трішки інший підхід.
Матвій вже третій рік займається футболом. Оце єдине, що його цікавить, можна назвати це його хобі, він не пропускає тренувань і поки що, слава Богу, не перегорів. Адже був у нас і паркур, і спортивна акробатика…
Тимофій на плавання ходить. Матвія теж записала на плавання. Мама настільки надихнулась танцями, що мені хочеться їх і на танці віддати (сміється). Вони, звісно, брикаються.
Матвій ще проситься на бокс. Але не розумію, куди це все фізично втиснути. Чотири рази на тиждень - футбол, три рази на тиждень - плавання, школа - до 15:00, є ж ще й домашнє завдання.
Тому зараз акцент на фізичне навантаження, на спорт, щоб вони більше рухались.
Не хочу планів, не хочу цілей, хочу просто відчувати себе наповненою
- Як ти будеш згадувати цей рік? Які твої найважливіші підсумки року – що зробила, що не зробила з того, що хотіла?
- Божечки, можна, я зараз буду максимально банальною? Це як в тих рілсах смішних: 2025-й - просто вже закінчись, заради Бога! Можна без підсумків, без оцих всіх історій, можна просто вижити - і все. Чесно скажу, я ні про які підсумки не думаю. У мене взагалі жодної думки, аналізу того, як пройшов мій рік, немає. Мене вже настільки нудить від «успішного успіху», який лине з усіх соцмереж, що в мене якийсь внутрішній супротив і бунтарство з'являється.
А можна просто собі жити, не ставити мільйон цілей на наступний рік, не аналізувати, чи достатньо успішно я прожила цей рік?! Я зараз більше, мабуть, роблю фокус уваги на себе, що всередині мене відбувається.
Як ми з тобою говорили, цей рік хитає дуже сильно емоційно, йде переоцінка цінностей. Стільки втрат рідних тобі людей… Двоє братів, друзі, однокласники… Це все настільки емоційно вибиває… Навіть немає сил зараз чи бажання щось собі вигадувати, бажати, ставити якісь цілі, плани на новий рік.
Може, я просто не в ресурсі, може, втомлена емоційно. Кінець року, «Танці…», ефіри «Сніданку…» - дуже багато всього. Єдине бажання - дайте дожити грудень, а потім просто лежати, спати, їсти торт з дітьми чи мандарини, дивитися «Гаррі Поттера».
Чим старше стаю, мені хочеться простих, звичайних речей. Не якихось феєрверків і супер чогось, навіть не знаю чого. Не хочу планів, не хочу цілей. Просто хочу відчувати себе наповненою. Хочу, щоб в мене були сили і ресурс, а все інше - це така мішура.
- Тобто мріяти ти собі теж не дозволяєш? От у твого колеги, Єгора Гордєєва, є мрія про ферму з виноградником. Може, це щось нині фантастичне, може, це ніколи й не здійсниться, але це красива візуалізація майбутнього, щось таке, що дає тобі відволіктися, уявити, як це може бути.
- Можливо, в мене не було часу, сил чи бажання, але не замислювалась про такі речі, правда. От зараз ти так запитала, і таких глобальних цілей, як у Єгора, в мене на даний момент точно немає.
Але, отримавши певні травми на танцях, я сьогодні перший раз була на реабілітації, задумалась про те, що треба фокус уваги приділити своєму тілу. Ми дуже багато говоримо про ментальне здоров’я, але тіло теж страждає доволі сильно. Зараз – це мої стопи, які не працюють нормально, я не можу стати на ноги достатньо впевнено, як це було раніше, бо перенапружені м’язи, я дуже сильно травмувалося, були блокади, уколи... І я собі подумала: «Нелю, а якщо просто спростити собі життя і реально зайнятися своїм фізичним відновленням?»
Це не щось суперглобальне. Але твоє тіло тобі сигналізує: звісно, ти можеш хотіти, мріяти, бажати, але якщо ноги не ходять, то далеко ти не заїдеш.
Тому в мене, мабуть, все дуже-дуже просто зараз - допрацювати грудень, піти в Новий рік і просто відпочити, відновити своє тіло як мінімум. А над ментальним відновленням я і так працюю з терапевтом.
- А раптом що, нам знайдеться місце на виноградниках Єгора. Це красива мрія.
- Насправді дуже красива. Так що я не проти (сміється).