«Старий» у «Кіборгах», Омелько Кайдаш у «Спіймати Кайдаша», дядя Вася у «Додому», Хорун у «Захарі Беркуті», Свирид Івасюта в «І будуть люди», Петрович у «Я працюю на цвинтарі», Сергій Сергійович у «Сірих бджолах»… Це лише частинка стрічок, які прикрасив своєю грою Віктор Жданов.
12 грудня в прокат виходить комедія «Збори ОСББ», де у актора також одна із головних ролей. За сюжетом, напередодні новорічних свят мешканці багатоквартирного будинку збираються, щоб обговорити купівлю спільного генератора. Однак сусіди, які місяць не могли узгодити колір фарби для лавок, у цьому питанні не можуть порозумітися й поготів.
В інтерв'ю Коротко про Віктор Жданов розповів про важливі для себе ролі, чому завжди погоджується зніматися у Ахтема Сеітаблаєва, про гру разом з дружиною Оленою Хохлаткіною, що допомогло не зневіритися, коли 2014-го вони родиною переїхали з Донецька до Києва, чи став Київ його домівкою та якими мріями живе сьогодні.
Мій Кайдаш - це мої споглядання із життя
- Вікторе, коли ви граєте, умієте лише одним поглядом передати всі емоції, в вас хочеться вдивлятися і вдивлятися. Це вроджена риса чи акторська майстерність?
- Це, мабуть, вже надбання досвіду. І - віку. Раніше, звичайно, так не було. Молодшим був зовсім інакший. Та й час такий, диктує якісь свої умови.
- У вас в кіно що не роль – і вона прекрасно зіграна. Здається, що саме під вас і писали персонажа. І стрічки за вашою участю подобаються глядачеві. Як обираєте для себе, де грати? Бо, буває, актори кажуть, що грають якісь ролі, бо треба за щось жити, а ці ролі – так собі.
- Я так само кажу. Я теж трішки займаюся самоїдством. І мені, буває, дещо не подобається. Якщо людям подобається, якщо вони виносять щось для себе з того, що вони подивилися, то я їм дякую.
Ролі я не вибираю. Зараз не той час, щоб їх вибирати. Хоча, мабуть, трішки лукавлю, бо все ж таки дещо вибираю. Найбільше мені подобається грати простих людей. Я дуже багато таких людей бачу у житті. Можливо, це спрацьовує.
Беру все з життя. Намагаюся, принаймні. Намагаюся споглядати, дивитися, як, хто і що робить, підмічати. Це і професія моя диктує. Десь родичів своїх показую. Мій Кайдаш, наприклад, - це мої якісь споглядання із життя. Мені навіть казали, що побачили в ньому і те, і се, як у житті.
- Це ж круто, коли люди пізнають у ваших персонажах себе, значить, це не відірвано від реальності.
- Намагаюся так робити. Я ж так само дивлюся фільми, і щось мене захоплює, щось мені не цікаво. Як це виходить, то вже глядач скаже. От ви говорите добрі слова, дякую. А буває, і не попадаєш.
- Не знаю такого з вашої фільмографії. Мій чоловік, він військовий, наприклад, говорячи про «Кіборгів», сказав, що вам вірить.
- У «Кіборгах» було особисте. А коли воно й написано добре, коли написано про життя, то й грати… Не сказав би, що легше, але приємніше. Ти відчуваєш насолоду від того, що робиш.
Коли молоді люди роблять щось для країни, це класно
- Стрічка «Збори ОСББ» - це легка комедія. Здається, з комедій ви грали хіба що у «Я працюю на цвинтарі». Але ж це трохи інше. Ця історія чим вас зацікавила?
- Тут мене поставили в якісь трішки інші рамки. Для мене цей персонаж ще не розгаданий. Просто по часу були стислі терміни, треба було дуже швидко все робити. І я не дуже задоволений своєю роботою.
- Саме своєю грою чи сценарій не дуже сподобався?
- Сценарій чудовий. Просто я не зміг повною мірою зробити те, що можна було б зробити. Не було можливості через щільні зйомки. Вважаю, що недоробив дуже багато. У мене й простору здебільшого там не було. Дядько в мене скований і в словах, він тільки відстрілює поглядами.
- Але ж якраз погляд – це ваша фішка.
- Не знаю, чи спрацює ця фішка.
- Ви сказали, що іноді займаєтеся самоїдством. Може, це воно?
- Коли знімається кіно, ти виконуєш волю режисера. Якщо тобі запропонують певні рамки, ти не можеш щось від себе робити, додавати. Це було трішки для мене незвично і іноді навіть неприємно.
- З власного досвіду що скажете: зробити повнометражний фільм за півтора місяця реально?
- На мою думку, це дуже замало. Але, познайомившись з людьми, які робили цей фільм, я побачив їхні великі прагнення. Вони написали чудовий сценарій, мені дуже сподобався сценарій, вони працюють для людей і про людей.
Може, це буде звучати під час війни не дуже коректно, але вони не знімали суто про війну, хоча війна там і присутня. І це класно, що вони зробили такий хід. Бо стрілянина вже трішки набридла і в житті.
Я дуже радий, що є перспектива росту і в них, і в нашого кінематографу. Коли такі люди беруться за справу, дай бог, щоб все вийшло. Я тільки за це. Я і їм це говорив. Коли молоді люди роблять щось для країни, це класно.
- За сюжетом, мешканці будинку збираються разом, щоб обговорити купівлю генератора. Ви підготувалися до можливих блекаутів?
- Звичайно. Ми ж це вже переживали. Є генератор. Робимо все для того, щоб захистити себе і своїх близьких. Навіть сусідів.
Знову ж таки, це саме та тема, яка зараз потрібна. Знайти свій баланс у житті, гармонію дуже важко. Цим мені ця історія і подобається.
Я не зраджував професії
- У багатьох стрічках ви граєте разом з дружиною Оленою Хохлаткіною. Як так випадає? Між вами одразу виникає якась спорідненість на майданчику?
- Щиро кажучи, важко відповісти на це запитання. Ми виконуємо свою роботу. Так, ми рідні люди. Але у кожного своя роль і кожен робить її по-своєму. Навіть непорозуміння легенькі виникають. Комусь хотілось би так, а комусь - так. Ми ставимося одне до одного по-доброму, але є сценарій, режисер - це робота.
- Коли ви переїхали з Донецька до Києва у 2014-му, були певний час без роботи, жили на допомогу для переселенців. Нині у вас прекрасні роботи в кіно, ви актор Театру Франка, одного з найпопулярніших театрів країни. Це наполегливість до цього привела? Не лише ж доля так складається.
- Мені здається, ви самі відповіли на це запитання. Я це говорю і своїм знайомим, і дітям: мабуть, так склалося тому, що я не зраджував професії. Я робив свою роботу, добився якихось результатів. Дякую богу, що так склалося, що мене побачили, чимось я приглянувся, що я потрібний. Навіть не знаю, як сказати. Іншими словами це вже буде звучати якось не дуже приємно. Мовляв, я такий крутий. Ні. Я так не вважаю. Ти займаєш те місце, яке займаєш. Я прийшов у кіно у 2014 році завдяки Саші Кобзарю, я це не перестаю повторювати. Він мене взяв за руку і привів на майданчик. Це факт.
- Що це було за кіно?
- «Останній яничар». Я дивився на тих акторів, які були поруч, а поруч були дуже класні артисти, слідкував за тим, як вони працюють, що вони роблять. Підкрадав, а що поробиш! Якщо є що вкрасти, то це дуже класно. Така в нас робота.
- Та вкрасти щось і зробити це своїм - це теж треба зуміти.
- Так, ми користуємося акторськими прийомами, але все одно, як то кажуть, очі не брешуть про те, що в тебе всередині.
- Ваша життєва історія ще й про те, як не опускати руки, не зневіритися.
- Звісно, був якийсь розпач, якісь незрозумілі ситуації. Але щоб припинити роботу, припинити продовжувати життя, то такого не було. Я нікому нічого не хотів доказувати, просто розумів, що треба щось робити. І робити якомога краще. Що в театрі, що в кіно. Ти ж увесь час складаєш екзамен. На кастингу - складаєш екзамен, в театрі – знову складаєш екзамен. Ти вчиш ролі, щось собі доказуєш, щось - людям. Мабуть, сама професія тебе підштовхує до того, щоб ти щось робив, а не сидів склавши руки. Якщо сидіти, то нічого й не буде.
- Щоб не впасти в депресію, напевно, має бути й якесь світле ставлення до життя.
- Була й депресія. Але від цього нас, багатьох акторів, рятує робота. Якщо ти в неї занурюєшся, то забуваєш про всі депресії, думаєш над образом, як його краще зробити, і все інше відлітає на другий, третій, четвертий план. Я вже потім переймався – що їсти, якимось побутом. А на роботі я займався і займаюся роботою. І це рятувало.
Не сказав би, що став киянином, але мені тут комфортно
- Ваша дружина розповідала, що, коли їхала з Донецька, гладила стіни, просила їх дочекатися. Втрата дому чи почуття втрати – це дуже важко. Ви це відпустили?
- У мене не було таких передчуттів і таких відчуттів. Коли вступив навчатися на режисуру до університету у Києві, вже тоді як би прощався з Донецьком. У дружини свої відчуття, у мене - свої. Я ще тоді говорив усім, що треба їхати в Київ.
- Які це роки?
- Це, напевно, 2007-2008 рік. Насправді ми дому ніколи й не мали. Отримавши - втратили через 2-3 роки. Я б не сказав, що це був розпач. Просто порожнеча. Люди цього не розуміли, посміхалися навколо, у них життя продовжувалося. Це зараз, коли жахнуло всіх, всі зрозуміли.
Нам набагато легше було все знову переживати, бо ми вже це переживали. І втрату домівки, і безробіття, і безгрошів’я. Багато хто мені говорив: «тепер я тебе розумію». Тепер! Бо раніше війна була десь там, всі жили своїм життям.
Радує те, що зараз люди не забувають про війну, донатять, роблять все для того, щоб вона закінчилася і закінчилася перемогою України.
- Боляче, думаю, було, коли люди не розуміли, через що ви пройшли у 2014-му. Бо в тому ж Києві було все прекрасно.
- Так було не лише в Києві. Так було і в Херсоні. Так було всюди. Ми ж були і там, і там, поки не зрозуміли, де нам зупинитися, де, так би мовити, починати знову щось робити. Було нелегко.
Приємно бачити, що зараз народ об’єднується. Трапляються, звичайно, випадки дуже неприємні, але я все одно вірю, що добро переможе.
- Неприємні – це які?
- І те, що відбувається на фронтах, і військові говорять, і ми самі бачимо багато чого. І страшна корупція. Хтось багатіє, а хтось життя втрачає. З цим треба боротися.
Я все одно вірю і впевнений, я з цим живу, що культура – це ідеологія країни. Людину, її думку, світогляд формує культура. Інакше нічого не буде. Інакше нащо все? Для того, щоб гроші заробляти?
Спорт - так само, це ж не лише про гроші. Той же Усик на які щаблі підняв Україну!
Я не все відкидаю від Радянського Союзу, чому нас вчили. Дечому варто слідувати. Життя – як сито, воно проціджує увесь непотріб, а те, що потрібно – залишається.
- Київ став для вас домом?
- У мене це відчуття з’явилося десь у 2019-2020 році. Коли виїжджав з Києва до Львова чи на Херсонщину, тиждень там висидіти не міг. Мені хотілося назад. І я зробив для себе висновок, що це якийсь значущий момент у моєму житті, якщо тобі хочеться повернутися у Київ. Я б не сказав, що став киянином, але мені тут комфортно, мені тут подобається.
Ти займаєш свою нішу – «старичок». Хоча себе таким не вважаю
- Насичений у вас зараз графік по зйомках?
- Ні, зйомок немає. Я розумію, що пішла вперед молодь, зараз вони працюють, вони більш затребувані. Ти займаєш свою нішу – «старичок». Хоча я себе таким не вважаю. Та все одно, вікова категорія така штука, яку ти нікуди не подінеш. Як немає – то немає.
- Не всі ж ролі молодь може зіграти!
- Зараз пишеться молодіжне. Пишеться воєнне. Стариків там переважно немає. У мене немає претензій ні до кого, що мене десь не беруть. Ну не на часі ти. Ну не випадає, як кажуть мої знайомі (сміється).
- Нагадаємо зараз режисерам, що Віктор Жданов вільний.
- Звісно, хотілося б ще десь попрацювати. Від чогось я і відмовлявся. Я віддавав пріоритет театру зараз. Бо те, що мені пропонували, не дуже подобалося. А в театрі була велика робота. І театр – це моя основна робота.
З’їздив у Польщу. Мені дуже приємно, що випала така нагода. Перший раз виїхав туди, знявся з поляками. Побачив, як вони працюють. Напевно, фільм вийде влітку. Це копродукція України і Польщі, але це польська історія. Не можу поки все розповідати, але мені сподобалося усе – ставлення, сам процес, як вони працюють. Це класно для себе, для досвіду, для обізнаності.
- Відмовляєтеся, щоб не псувати хорошу біографію?
- Не хочеться робити гірше, ніж було. Хтось мені нещодавно сказав, що вперше побачив мене в негативній ролі. Всі звикли, що я - такий позитивний дядько, такий увесь хороший. А тут трішки інакший, і все – люди дивляться на тебе зовсім по-іншому.
Не хочеться бути лише Кайдашем, звичайно, але й гірше не хочеться, щоб було. Оце найголовніше.
- До речі, в «Мирному-21» у вас негативний герой.
- У «Мирному-21» - Ахтем Сеітаблаєв. Я Ахтему сказав: у тебе буду грати навіть собаку (сміється). Я серйозно кажу. Мені просто приємно спілкуватися з такими людьми. І коли тебе кличуть навіть на епізод, це дуже класно.
- Але ж цікаво грати не лише позитивних героїв, а й негативних, як кажуть актори, там завжди є де розгулятися.
- Та звичайно! Вони й набагато цікавіші. Мені подобаються шкодні, неоднозначні люди. Вони цікаві.
А ще цікаво, коли в тобі бачать щось інше. Навіть ти сам від себе можеш цього не очікувати, коли тобі пропонують певні обставини. Це дуже цікаво.
У нас є поговірка, що актор повинен бути адвокатом своєї ролі, тобто має виправдати свого персонажа. А в мене були такі моменти, що я не міг виправдати персонажа. І я відмовлявся, бо таку сволоту зіграти не міг. Я можу грати сволоту, але в мене повинно бути залізобетонне алібі, чому я це граю, що герой вчиняє так, бо такі обставини, і чому він так діє. А таку скотину я виправдати не зміг.
Треба просто любити тих, хто з тобою поруч
- У вашій родині дуже тепле ставлення одне до одного. Олена з вашою донькою, акторкою Оксаною Ждановою, розповідали, як ви любите всі одне одного дуже сильно. У багатьох родинах, буває, навіть не розмовляють одне з одним. Як вам вдається вибудовувати оцей зв’язок?
- Треба просто любити тих, хто тебе оточує, хто з тобою поруч. А як інакше? По-іншому не вийде. У мене одне тільки слово – любити. І сприймати їх такими, якими вони є.
Це заслуга більше Олени. Оксана, слава богу, в неї вдалася, вона така сама: щось організувати, щось цікаве придумати, кудись піти. Я зовсім не такий. У мене все по-іншому. А я вже ведуся на те, що вони говорять, і з задоволенням підтримую, підхоплюю, відвезти, привезти. Але всі ідеї йдуть від них.
Жінки, мені здається, завжди шось витворяють. А ми десь поряд допомагаємо, перенести важкі речі, так би мовити.
- Оксана - успішна акторка, сподіваюся, все, чого вона хоче, у неї в професії є. Павло вивчився на кінооператора. Йому є де працювати? Бо ринок невеличкий.
- Син працює художником по світлу в Театрі Франка. Він знає, як працювати зі світлом, професія кінооператора дуже допомогла. Він ввійшов у цей колектив. Його прийняли. І дай бог.
Мені дуже приємно, що він працював помічником оператора у фільмі «Сірі бджоли», який ми дознімали вже в Києві, бо починали знімали у Сєвєродонецьку. Дякую Іванці Дядюрі (продюсерка фільму. – Авт.), що взяла його.
Зараз набагато складніше і важче, мабуть. І себе треба сформувати, і думки зібрати докупи, і знайти сили. Але одразу тільки згадуєш про хлопців, які на передовій, все стає на свої місця.
- Про що сьогодні мріє Віктор Жданов? Звісно, окрім перемоги, бо ми всі заради цього живемо і боремося.
- Взагалі я мрію тільки про це. Якщо буде перемога, все інше налаштується, відбудується, і життя піде нормальним руслом.
Хочеться, щоб було здоров’я. Мрію, звичайно, мати свій будиночок чи квартирку. Бо бігати по зйомних вже трішки набридло. Це прямо мрія. Хочеться, щоб діти були забезпечені.
Але зараз приходиш до висновку, що головне все ж таки – це мир, порядок і нормальні позитивні люди в країні, які правлять країною, будують країну, відстоюють інтереси. У мене зараз лише такі думки.
- Сподіваюся, на хатинку собі відкладаєте. Бажаю вам мати свій дім.
- Відкладали (сміється). Намагаємося щось робити. Але це дуже смішне питання нині. Головне, щоб була змога рухатися до своєї мети. А все інше буде. Мені здається, треба не втрачати віру, надію - і все буде добре.