Євген Синельников відвідав понад сотню країн, але зізнається: рідна Україна не менш дивовижна, ніж якісь екзотичні місця. І найцікавіше у таких подорожах домівкою – наші люди.
Саме вони й надихнули Євгена зняти тревел-шоу «Крафтові мандри», яке у будні дні виходить на каналі К1. В ньому ведучий розкриває цікаві локації для тих, хто цінує крафт. Наприклад, де на Київщині можна продегустувати каву з ковбасних бочок та пивні десерти? Де в Черкасах можна знайти унікальне виробництво дубових меблів та поласувати солодким фаджем? Де на Івано-Франківщині роблять дубові бочки для вина та віскі, які французи - як свої - продають втричі дорожче?
В інтерв’ю Коротко про Євген Синельников розповів, що його вражає в подорожах нашою країною, як знаходить людей для своїх програм, чи з’являється конкуренція в українському ютубі, що почав цінувати після повномасштабної війни, про другу річницю шлюбу з дружиною Наталкою, спілкування з сином та про мрію зняти повнометражне кіно.
Чим більше занурюєшся в український світ, тим цікавіше стає
- Євгене, вас, як людину, яка об’ їздила чималу частину світу із «Орлом і решкою», що найбільше вразило в Україні? Бо ж часто своє здається звичним, від свого ми не так у захваті чомусь, як від якихось закордонних мандрів.
- Мабуть, не буду відокремлювати щось одне, бо коли я почав активно мандрувати Україною, найбільше мене вразила бездонність кайфових дрібничок або локацій, які ти відкриваєш.
Коли ми тільки починали знімати, мені здавалось: «Ну що я ще в Україні не бачив, я ж поїздив і там, і там, все знаю. Це ж не Мексика, не Еквадор, не якісь далекі невідомі країни». Але чим більше занурювався в український світ, тим цікавіше ставало. І стає все цікавіше. Виявляється, ми майже нічого не знаємо про свою країну. І дуже даремно.
Ми дуже різноманітні, цікаві, колоритні. А як багато в нас людей, які справді здатні здивувати! І це дуже прикольно.
Мені дуже подобається спостерігати, як ми, навіть під час війни, розвиваємось, як з'являються нові готелі або туристичні місця. Раніше до них треба було пішки йти, бо не було дороги. А зараз приїжджаєш - і парковку зробили, і сувенірний магазинчик, і кав'ярню відкрили.
- Як ви знаходили своїх героїв?
- Спрацьовує сарафанне радіо. Приїжджаємо до одних героїв, спілкуємося, розпитуємо, що ще цікавого є поруч. Крафтярі – це унікальний прошарок людей, які роблять свою справу, не зважаючи ні на перешкоди, ні на складності. І щодня намагаються робити якомога краще.
А коли ти щось робиш круто, тобі хочеться, щоб про тебе дізнались, показати свій товар, показати, як ти це робиш. У крафтярів є своє ком'юніті. Вони всі одне одного знають і всі одне одним пишаються.
Тому ти приїжджаєш знімати про крафтове пиво, а тобі розповідають, що є людина, яка створює якісь унікальні штуки, які, окрім неї, ніхто більше не робить. Ти береш контакти і їдеш знайомитися. А та людина, у свою чергу, розповідає про бандуриста, який приїхав в Україну з Америки і зараз виготовляє бандури, лютні за старовинними українськими кресленнями. І це вже виходить історія не просто про виробництво бандур, а про людину, яка під час війни обрала Україну, не побоялася приїхати і вважає цю справу, як би банально це не звучало, своїм фронтом - відновлювати українські старовинні музичні інструменти і зберігати нашу культуру.
Мені цікаво розповідати саме про людей. Чому ця людина приїхала відновлювати українські інструменти? Що її надихнуло на це? Чому вона не зупиняється? Найцікавіше – це люди.
- Декому з ваших героїв довелося починати справу спочатку. Як, приміром, власникам крафтової броварні Ten Men, яка була у Вовчанську. Або - виробництво в’ялених томатів, яке було розташовано під Херсоном. Такі люди, що не опустили руки, втративши бізнеси, неймовірно надихають. Чи ви самі стримували сльози, слухаючи їхні історії?
- Сльози не стримував. Звісно, були жахливі історії, як руйнувався бізнес. Але все одно, історії людей, які, незважаючи ні на що, відновлюються і починають все з нуля, це, скоріше, історії сили, а не історії страждань.
Такі люди майже завжди досягають успіху, тому що всередині в них дуже сильний стрижень. Вони знають, що вони роблять і навіщо. Навіть до своїх втрат вони ставляться як до можливості щось переосмислити, зробити своє виробництво сучаснішим і не робити тих помилок, які були зроблені раніше.
У мене гордість за таких людей.
Мені завжди хотілося надихати людей
- «Крафтові мандри» спочатку виходили на вашому УкрЮтубПроєкті. Це була суто ваша ідея створити таке тревел-шоу?
- Ні, це не була суто моя ідея. Кілька років тому ми з партнером Сергієм Гулейковим робили проєкт «Вдома краще». Ми їздили туристичними місцями України, і я, як турист, розповідав про власні враження. Але вже тоді ми зрозуміли, що найцікавіше – це люди, їхні історії.
Тому у «Крафтових мандрах» ми розповідаємо про крафтярів. Люди, які щось роблять своїми руками, завжди цікаві.
Чому саме цей продукт? Як вони його роблять? Як вкладають свою душу? Бо в крафті неможливо зробити щось якісно без душі, без акценту на покупця. Інакше ти одразу програєш.
Якщо крафтовий бізнес, умовно, процвітає два роки, то сто відсотків це якісний і креативний крафт. А все це неможливо без цікавої людини на чолі цього бізнесу. Тому ми вирішили переформатуватися на крафтярів.
І пішло-поїхало - стільки цікавих історій, стільки цікавих думок, поглядів на цей світ! Це кайф. Бо, повторюсь, найцікавіше – це люди.
- Чи є конкуренція в українському ютубі на такі проєкти? Як не повторюватися? Наприклад, той же Дмитро Комаров знімає випуски про Україну.
- Звісно, конкуренція є. Я не боюся повторюватися, бо ми ніколи ні на кого не дивимось, ми робимо те, що нам цікаво. Відшуковуємо тих героїв, які нам цікаві. Якщо хтось про якусь людину вже знімав, чудово, значить герой вже досяг такого рівня майстерності, що він цікавить багатьох.
Якщо ніхто ще не знімав – клас, ми будемо перші. Але все одно не треба боятися конкуренції. Ми всі робимо різні проєкти про різні напрямки, про різні грані життя.
Дмитро Комаров, наприклад, не знімає про те, як відновити виробництво або як відкрити першу трав'ярню в Україні. Цікаво ж! Придумати, що це буде не чайна, не кав'ярня, а саме трав'ярня, де будуть заварювати різноманітні трави. Традиції пити трав’яні чаї у нас дуже давні.
Але мова навіть не про трав'ярню, не про традиції, мова про те - як наважитись, як спробувати зробити те, що ніхто до тебе не робив, довести справу до ладу, щоб вона давала прибуток, працювала. І все знову впирається в людей.
- До речі, «Орел і решка» - це вже пройдений етап? Чи може це реаліті колись відродитися?
- Я вийшов з керівництва TeenSpirit (продакшн-студія належить Нателлі Крапівіній. Євген був режисером, співавтором шоу та одним із ведучих. – Авт.). Це більше не мій проєкт, я не займаюся «Орлом і решкою». Може, колись відновиться. Може, ні. Нічого не знаю, тому сказати не можу.
- Що зараз цікаве глядачеві в ютубі? Ви знімали, приміром, проєкти «Як звучить Україна» з Євгеном Філатовим, «Країна Героїв», ви робите проєкти про освіту, культуру, щойно вийшов випуск «Відбудова України». Це цікаві, пізнавальні, але й серйозні проєкти. Є запит на це?
- Звісно, запит на серйозні теми дуже великий. Ми з вами знаходимось на дуже цікавому етапі становлення українського контенту.
Був час, коли робити українською було не модно. Всі робили російською. Після повномасштабного вторгнення дуже багато людей перейшло на українську, розуміючи, що робити контент російською - це, як то кажуть, зашквар.
Але було дуже багато контенту, який глядач споживав, аби лише розважитись. А зараз глядач вже трішечки виріс і хоче й серйозних тем. Тому потроху з'являється конкуренція не просто в розважальному контенті, а й в змістовному.
Як на мене, зараз набирає обертів пізнавальний контент. Той самий «Клятий раціоналіст» цікаві речі розповідає. Віталій Гордієнко робить пізнавально-розважальний проєкт «Загін Кіноманів».
Я часто кажу цю фразу, вона мені дуже подобається: «Ми позбулися комплексу меншовартості, ми вже розуміємо, що ми велика класна країна, але українцям треба усвідомити, чим саме ми круті». І ми надихаємо людей рухатися вперед. Ті ж «Крафтові мандри» доводять: не сидіть, робіть!
Навіть маленький бізнес - це і є основа економіки нашої держави. І що більше людей скажуть, що я теж так можу, теж так вмію, спробують побудувати власний бізнес, то краще буде почуватись наша держава.
Мені завжди хотілося надихати людей. По-перше, щоб вони надихалися тим, що в Україні робляться круті речі. По-друге - купувати українське і тим самим підтримувати державу. По-третє - спробувати власний бізнес. Чому б і ні?
А «Як звучить Україна» - це взагалі мій найулюбленіший проєкт. Це наша з дружиною ідея. Мені дуже хотілося зробити максимально якісний контент з фільмування, монтажу, подачі, змісту. Це топчик.
Почав дуже цінувати час
- Як ви змінилися за ці два з половиною роки повномасштабної війни?
- Дуже, дуже змінився. Не хочеться повторюватись про мову, сенси, патріотизм… Я почав дуже цінувати час. Час, який проводжу з дітьми, дружиною, батьками. Я усвідомив, що гроші - це далеко не головне. Звісно, треба працювати, заробляти, але коли в тебе на душі приємно - це важливіше, ніж гроші.
Почав цінувати, чесно вам скажу, маленькі виробництва. Наприклад, овочі у бабусі з ринку, а не з супермаркету. Почав цінувати найменші дрібнички.
Коли ми жили в окупації, я відчував, що життя може закінчитись (на початку повномасштабної війни Євген Синельников з родиною перебували у своєму будинку у Бучі. – Авт.). І що? Ну, заробив ти грошей. Ну, працював завжди. І що? Чи задоволений ти? Тому відчуття того, що кожен день може бути останнім і не треба відкладати життя на потім, що треба жити в мирі з собою всередині – оце, мабуть, найголовніша зміна.
- 12 серпня у вас з Наталкою була річниця весілля. Чи дозволили ви собі за ці два роки медовий місяць?
- Медового місяця у нас ще не було. Все ж таки ми плануємо, як і хотілося колись, поїхати в Перу, відпочити, втекти від усіх, щоб це був саме медовий місяць, а не просто вихідні або відпустка. Тому все ще попереду.
А річницю відсвяткували удвох. Зняли номер і втекли від дітей, батьків (сміється).
- Ваша дружина також автор і продюсер проєкту «Як звучить Україна». Вона співавторка у всіх ваших проєктах?
- Ні, не у всіх. Я роблю доволі багато проєктів. Наприклад, «Як звучить Україна» ми робили з нею вдвох – два автори, два продюсери. Зараз ми розпочинаємо проєкт «482. Зроблено в Україні». І тут ми так само з нею два автори.
Моя дружина дуже класна шоуранерка. А шоуранер – це більше, ніж просто продюсер, режисер чи сценарист. Вона запускає проєкт і слідкує, щоб цей проєкт став таким, яким він і має бути.
З нею водночас і дуже легко працювати, і важко, бо в неї величезний досвід. Причому в іншому направленні. У мене більше досвіду в телевізійних тревел-шоу, а в неї - в кіно, музичних кліпах, рекламі.
Наприклад, «Як звучить Україна» – це, з одного боку, телевізійне шоу, а з іншого - справжнє документальне кіно, де все ритмічно змонтовано, акцент на музиці, на динаміці, на звуках. Вона крута у мене.
- На початку війни ви писали у соцмережах, як вам бракує сина. Минулого року Олексій приїжджав до вас. Цього року бачилися?
- Так, він приїхав знову. Півтора місяця максимально намагався не працювати, бо він тут, хотілося з ним, родиною провести якомога більше часу. Хоча все одно якісь зйомки заходять, підготовки, зуми.
Він дуже любить мандрувати Україною, ми їздили в Карпати до батьків, в Закарпаття до друзів. Багато мандрували, йому дуже подобається.
Понакуповував собі вишиванок, барток, шляп... Кайфує. Та ми всі кайфуємо, бо найголовніше - коли родина поруч, коли ти засинаєш і прокидаєшся поруч зі своєю дитиною, поруч зі своєю коханою, коли поруч батьки, сестра, брат. Це дуже цінно.
- А чим він захоплюється?
- Він дуже гарно малює, грає в шахи, вчить мови. А ще – він справжній вигадник. Придумав свою власну країну. Зараз малює на контурних картах, як ця країна розвивалась, які люди там живуть, які реформи там відбуваються, які революції вони проходять. Будує якусь свою паралельну реальність.
Пише свою книгу. Не впевнений, що ми колись її видамо, але хай пише, йому подобається. Та й нам всім подобається! І це кайфово.
- Ви швидко відремонтували свій будинок у Бучі, який був понівечений, обкрадений. Зрештою, ви там святкували і своє весілля. Важко було психологічно повертатися у будинок, де багато важких спогадів?
- Так, повернутись в будинок було важко. Але ми цілеспрямовано це зробили. І зараз це будинок нашого кохання. Там ми відсвяткували весілля, переробили терасу, купили новий телевізор, новий диван, посадили квіти…
Якби ми тікали від цих спогадів, думаю, вони б могли укоренитися і було б важче їх пережити. А ми, як хірурги, які спочатку роблять людям боляче, щоб після того було легше.
І наше весілля ми вирішили зробити саме в цьому будинку, щоб перекрити ті жахливі спогади.
- Дозволяєте собі мріяти? В професійному житті, в особистому?
- Звісно. Я ж творча людина! У мене в голові, як мінімум, чотири нових проєкти. Один із них - «482. Зроблено в Україні», про який я вже сказав. Це продовження «Крафтових мандрів», але вже про великі виробництва в Україні. У нас так багато того, чим ми маємо пишатися, але навіть не знаємо про це. Ті самі українські ліфти «Євроформат», які ми експортуємо в Європу. Як так сталося? Як власники вирішили вкластися в такий незвичний бізнес? Як вони вийшли на світовий ринок? Про таких людей і буде наш новий проєкт. Він вже скоро буде в ефірі.
Про інші поки не буду розповідати, бо один – на стадії пілоту, в інших прописую ідеї.
Звісно, як в будь-якого режисера, в мене є ідея, якою я хворію вже декілька років. Хочу нарешті дописати сценарій повнометражного фільму і зняти кіно. Так що ідей і планів купа.