На початку повномасштабної війни Євген Олійник, якого глядачі люблять за ролі у серіалах «Козаки. Абсолютно брехлива історія», «Дитячий охоронець», «Ангели», змінив амплуа та став театральним продюсером. Першою його виставою були «Емігранти», потім – «Основний інстинкт» та «Наші Кайдаші». У вересні «Наші Кайдаші» також побачать у Нідерландах, Чехії та Польщі.
В інтерв'ю Коротко про Євген Олійник розповів, яких зусиль варто організувати тур в Європі та Україні, чому став продюсувати вистави, в які вклав усі свої гроші, як зібрати біля себе зірковий склад акторів, чому зараз не знімається в кіно, про зміни у собі та віру в Бога.
Європа працює через e-mail і любить вести переговори не поспішаючи
- Євгене, ви писали, що довго домовлялися про гастролі вистави «Наші Кайдаші» в Європі, оскільки там більше бюрократії, зовсім інша ментальність. У чому складнощі?
– Найскладніше – це виходи на майданчики. Якщо у нас можна просто приїхати до директора театру на консультацію, дізнатися про умови та швидко прийняти рішення, коли можна зіграти виставу, то в Європі так не працює. По-перше, вас до театру навіть не пустять, контактний телефон не дадуть. Уся Європа працює через e-mail. Спочатку ви повинні написати листа, представитися, розповісти про себе, що ви хочете. До речі, сам e-mail ще треба якимось чином роздобути. Відповідь приходить протягом трьох тижнів, і відповідь не є остаточною.
Наприклад, ви пишете листа, що хочете провести виставу, питаєте про оренду, вартість, а вам надходить відповідь з уточнюючими запитаннями. Навіть листування про те, щоб приїхати до театру, може тривати кілька місяців. І на момент, коли ви вже про щось почнете домовлятися, може виявитися, що немає вільних дат.
Європа любить вести переговори не поспішаючи, поступово, крок за кроком. Найідеальніше – домовлятися цього року на наступний. У такому разі ви нікого не напружуєте. Те, що у нас зазвичай вирішується за пів години, у Європі може вирішуватись кілька місяців.
До того ж, у кожній країні різна ментальність, і це потрібно враховувати. Наприклад, у Польщі дуже не люблять говорити «ні». Тому вони можуть тебе лише підводити до того, що вам не вдасться поспівпрацювати, не відповідаючи на смс, дзвінки. Або сказати: давайте, може, пізніше, колись. У них це означає «ні». А ми-то цього не розуміємо! Я це все дізнавався у ході справи.
– Ви вже показували «Наші Кайдаші» у Празі. Хто ваша аудиторія – українці, які там проживають?
- Звичайно. Вистава українською мовою, у Чехії українську не зрозуміють. Тому приходять винятково українці.
- Як зараз із дозволами навиїзд за кордон ? Це все лягає на ваші плечі?
– Не зовсім на мої. Я працюю у кооперації з європейськими прокатниками. Із цим дуже складно. Запит подається заздалегідь, і ви не знаєте до кінця, схвалять його чи не схвалять, чи схвалять його вчасно. Поки що нам двічі щастило з виїздом до Праги. Нам схвалювали його в останній день. Був момент, коли ми не знали, сідати нам на потяг чи не сідати.
- Поки дозволу у вас ще немає? Потрібно чекати ближче до виїзду?
- Так. Це і моя зона ризику, і сторони, що приймає. Сподіваємося, все буде гаразд до моменту виїзду.
Вклав у спектаклі все, що в мене було
- Складно було зібрати такий зірковий каст для європейського туру? У вас грають Ольга Сумська, Володимир Горянський, Тарас Цимбалюк, Дмитро Вівчарюк, Наталка Денисенко, Олена Світлицька, Ірина Кудашова.
- У моїй першій виставі «Основний інстинкт» теж був зірковий склад. Ще тоді я зібрав гарний кістяк спектаклю. Далі підбирати вже було простіше, бо були хороші відгуки акторів, які на мене працювали. Відповідно, інші зірки консультувалися і вже простіше заходили в «Наші Кайдаші». Сарафанне радіо спрацювало.
- І в «Основному інстинкті», і в «Наших Кайдашах» склад трохи змінюється. З чим це пов'язано? У акторів не збігаються графіки?
- Так, насамперед через графіки. Я завжди намагаюся зібрати початковий склад, але оскільки актори у нас зіркові, всі мають ще й інші проєкти. Наприклад, в «Основному інстинкті» грає Злата Огнєвіч, яка має свої концерти. Вона може поїхати на два місяці в тур та займатися своєю основною діяльністю. Відповідно, мені доводиться думати, ким її замінювати. У когось із артистів настільки божевільні графіки зйомок, що найближчі дати для вистави у них можуть бути десь у грудні-січні, та й то не факт. Медійність артистів впливає позитивно на їхню кар'єру та негативно на участь у моїх виставах (сміється).
- Мені здається, коли змінюється склад, це як заново створити виставу, це ж репетиції, акторам треба зігратися разом. Це складно.
- Так, але саме у репетиціях особливої складності я не бачу, бо всі професіонали дуже високого рівня. Вони не просто так стали зірками. Тому виїжджаємо на їхньому професіоналізмі. Їм не потрібно, умовно кажучи, пів року репетицій, вони відчувають сцену, вони круті, і все відточується досить швидко. Я тому й намагаюся брати дуже досвідчених, зіркових акторів.
- Ви почали створювати вистави після повномасштабної війни, а це самі по собі вже дуже складні умови. Вкладали свої гроші чи шукали спонсорів?
- Я вкладаю тільки свої, жодних спонсорів не маю. Я не люблю спонсорування, бо ти собі не хазяїн. Я щільно знімався в кіно останні два роки до повномасштабного вторгнення. Відповідно, якісь запаси грошей у мене були. Це був величезний ризик на початку війни. Першу виставу «Емігранти» ми з Тарасом Цимбалюком грали вдвох. Були повністю вкладені мої гроші. Якби не вийшло, не знаю, що б я робив далі.
- Дуже дорого зробити виставу з нуля?
- Дуже дорого - поняття розтяжне. Скажімо так: я вклав усе, що мав.
- Це була мрія чи необхідність, бо кіно не знімалося, треба було щось робити?
- Це була необхідність.
- Я бачу, як ви цією справою живете. Нині це вже справа життя?
- Я зарікаюся говорити, що буде справою мого життя. На різних життєвих етапах я займався різними професіями, в тому числі й взагалі не пов'язаними з мистецтвом. Тому не хочу говорити «справа життя».
До повномасштабної війни мені здавалося, що головні ролі в кіно – це справа мого життя, що все в мене чудово, кар'єра йде вгору. За день до вторгнення я саме святкував справу свого життя. Ми з другом, продюсером, пили віскі та будували плани. У мене зйомки були розписані практично на рік вперед. І моя справа життя накрилася. На даному етапі - це гарні проєкти, які дають і глядачеві насолодитися виставами, і акторам попрацювати у гарних проєктах. І мені, відповідно, заробити.
- Рік тому ви говорили в інтерв'ю, що вас запрошували на зйомки, але ви не погоджувалися, бо психологічно було важко виходити на сцену, посміхатися. Це не змінилося? До речі, ви грали в «Емігрантах», і це було на початку повномасштабної війни.
– Там якраз була актуальна тема – тема еміграції. Ми адаптували «Емігрантів» під реалії війни. В цьому випадку було простіше, бо все було по живому. А якісь комедії мені було важко грати.
Насправді мені постійно кілька разів на місяць пропонують якісь проєкти для зйомок, але я відмовляюся, бо продюсування займає багато часу. Якщо ми беремо навіть не головну роль, це все рівно дуже щільний графік, реально дуже важка робота. А в мене паралельно з організацією європейського туру йдуть українські тури, не уявляю, як знайти час ще й для зйомок. Поки що у мене не настільки налагоджена вся система прокату вистав, щоб я міг дозволити собі на місяць випасти і піти у зйомки. Мене ніхто не замінить.
Часи, коли працювали безкоштовно за їжу, вже скінчилися
– Наскільки складно зараз організувати прокат вистави в Україні?
- Найбільша складність – ризики. Це один із найбільш ризикованих бізнесів. Будь-яка тривога, ракетна атака, навіть загроза ракетної атаки – це висока ймовірність скасування вистави. Хоча нам поки що щастить.
Відключення світла та відсутність генератора – це скасування вистави, вже треба переносити на інші дати. Будь-які потрясіння впливають на роботу. Припустимо, ухвалили закон про посилення мобілізації – квитки люди перестали купувати. Настала спека, немає кондиціонерів – квитки люди перестали купувати.
Вимкнули світло – і 70% моєї реклами не працює, тому що я даю рекламу через Facebook, Instagram і так далі. Це зони ризику, і вони дуже високі.
Організаційний процес також складний. Оскільки ситуація в країні досить напружена, більшість, з ким тобі доводиться взаємодіяти з приводу оренди майданчиків, реклами, насамперед намагаються не заробити з тобою на виставі через місяць, а кинути тебе на гроші одразу.
- Така система й надалі процвітає?
- Так. Умовно кажучи, дай нам сто тисяч мільйонів, ми зробимо тобі рекламу. А якщо ні, то ти до нас не приїдеш. Сьогодні атмосфера бізнесу, конкретно цього, нагадує 1990-ті. Ніхто особливо не вірить у швидке та світле майбутнє завтра, через місяць чи через два.
Прилетіли ракети, скасували виставу, відповідно, не заробили. А людина вже взяла гроші на рекламу, відправила за них дружину до Туреччини відпочити і не думає, що буде за тиждень, як відповідати за ці гроші. Це дуже ускладнює бізнес.
- З маленькими містами, мабуть, ще важче працювати?
– Великі міста звикли робити бізнес. Не всі тебе намагаються обдурити, всі намагаються заробити. Вони мають якусь віру, може, за рахунок великого запасу міцності економіки великого міста. З ними простіше домовлятися.
Маленькі міста - це набагато менші гроші і значимість цих грошей набагато вища. Умовно кажучи, якщо у Києві платиш за рекламу, тобі її повісять із високою ймовірністю, бо рекламу часто замовляють у певних компаній, вони мають оборот, прибуток, вони працюють.
У маленькі міста, села ніхто не приїжджає, і коли я вперше за рік приїхав у місцевий театр і дав комусь грошей, яких людина дуже давно не бачила, чи має він спокусу забрати гроші і кудись поїхати на Закарпаття? Є, звичайно. Чи вірить вона, що можна заробити і працювати постійно? Ні, не дуже. Бо ми перші, хто за рік приїхали до них. І чи приїде ще хтось, невідомо. Відповідно, спокуса вкрасти, обдурити та поставити цінник п'ятірний дуже велика. У мене були маленькі міста, які просили бюджет на зовнішню рекламу втричі вищий, ніж це обходилося в Києві.
Там думають: ага, приїхав один лох, зараз ми його кинемо. Це перша проблема. Друга проблема – у багатьох керівників майданчиків у маленьких містах, з якими я спілкувався, є якийсь комплекс меншовартості. Вони ніби вперше у житті відчувають, що від них щось залежить, і максимально починають ускладнювати переговори. Починається: «А що ви за театр? Розповідайте мені, будь ласка, конкретно, пане Євгене. А хто така Сумська? А що вона – зірка? А Цимбалюк – це хто?» Починає лізти оця сільська рагульність, і вона також дуже заважає.
- Поки що вам вдавалося такого уникати?
- Десь домовлятися вдавалося, десь – ні. У Броварах якомусь місцевому депутату не подобається Сумська і він заборонив давати нам приміщення для «Наших Кайдашів». Що тут поробиш? Щось йому не сподобалося – і він заборонив. Коли є такі маленькі сільські царьки, по-різному буває. Десь у селах домовляєшся нормально, десь не витримуєш, посилаєш нахер, і на цьому співпраця закінчується.
- Зірковий склад коштує недешево. Гонорари великі просять? Домовляєтесь?
- Звичайно. Часи, коли працювали безкоштовно за їжу, вже скінчилися. Причому давно. Гонорари хороші.
Не буває такого, що актори завжди задоволені всім. Коли актор домовляється про гонорар, це властиво цій професії. Я про це знаю, як ніхто інший. В результаті ти завжди думаєш, що треба було поторгуватися і більше запросити. Але ми завжди на березі чітко домовляємося про гонорари з усіма і далі пливемо. Якщо когось щось не влаштовує, він будь-якої миті може покинути цей корабель. Зрозуміло, що нікого не підставляючи в останній момент. Якщо люди працюють, значить, усіх усе влаштовує. Хто не працює, тих, мабуть, щось не влаштувало.
- Вам вдається виходити на окупність?
– Це складний бізнес. У турах вдається виходити на окупність та на прибуток, але це не мільйони. Образно кажучи, в турі з п'яти міст два можуть піти в мінус, зазвичай це малесенькі міста, а трьома великими перекриваєш цей мінус і сумарно виходиш у плюс. Навіть якщо йдемо в мінус, я завжди намагаюся не скасовувати виставу та відіграти її. Адже люди хочуть подивитися, і прекрасно, коли вони подивилися і пораділи у ці важкі часи. Це, до речі, дуже важливо.
- Мінус, я так розумію, залишається саме на вас?
- Звичайно. Зрозуміло, що в акторів я не забираю.
Я не хочу мріяти про те, що, можливо, мені не судилося
- Ви з Тарасом Цимбалюком весь цей час ще й віддавали частину своїх гонорарів на допомогу військовим.
- Ми і продовжуємо це робити. Це була одна з умов. Щоразу ми купуємо щось необхідне на певний підрозділ. Наприклад, потрібні гроші на ремонт машини чи закупити аптечки. І ми це робимо.
- Це адресна допомога, безпосередньо з рук в руки?
- Звичайно. Різні чутки ходять про масову допомогу, були й корупційні скандали щодо допомоги, волонтерства, тому передаємо з рук в руки.
І в Тараса, і в мене воюють наші близькі знайомі, хлопці перебувають «на нулі», тож у нас є кому передавати точково, на які підрозділи. І особисто у нас немає жодних сумнівів. Ми чітко знаємо, що це пішло туди, це - туди. Ми не заробляємо мільйони, але чесно робимо, що в наших силах. Жодних донатів я не збираю. Заробили та з особисто заробленого віддали свої гроші на те, що необхідно хлопцям.
- Як вас змінили вже майже два з половиною роки повномасштабної війни?
- Жорсткішим став. Жорсткішим в домовленостях, до себе, у досягненні цілей. У жорсткості багато своїх граней, мабуть, вони в мене з'явилися всі.
Життя більше люблю. У якихось моментах став принциповішим. Якщо перші пів року взагалі не розумів, як далі жити, то зараз став більш цілеспрямованим. Менше усміхаюся.
- Такі трансформації вам в плюс чи в мінус?
- Я не знаю. Це ми зараз перейдемо до дуже розмитих понять – добре чи погано. У будь-якого стану, будь-якої життєвої позиції є свої плюси та мінуси. На даному етапі мого життя ця позиція зробила мене ефективнішим.
Може, швидко прийде перемога, мир, і я знову посміхатимуся, буду творчо трішечки ледарем і радітиму життю. Не знаю.
- А мрієте про щось?
– За цю війну я сильно повірив у Бога. Були ситуації, які інакше як божественне спасіння я пояснити не зможу.
Мрія – це має бути щось таке, щоби всі здивувалися. Наприклад, він захотів отримати «Оскар», або по всьому світу катати свої вистави і щоб йому всі аплодували, або щоб у його виставі грав Джейсон Стейтем...
А я якось внутрішньо відчуваю, що моя мрія – пройти той шлях, який мені приготував Господь, і виконати за Божим планом те, що Господь мені приготував. Що це буде, я не знаю.
- Ви кажете, що мрія – це щось таке велике. Але хтось мріє й про звичайні речі у нашому житті – народити дитину, збудувати будинок для сім'ї…
- У мене немає такого. З війною я зрозумів, що кожна людина має свій шлях. Як кажуть, на кожного з нас Бог має свій план. І мені хотілося б цей план виконати. А що це буде, час покаже. Я не хочу мріяти про те, що, можливо, не моє, чи, можливо, це мені не судилося.
Я хочу жити, прокидатися у мирний час у мирній країні, займатися по можливості улюбленою справою і робити це добре. А оскільки у мене по життю робота часто змінювалася, не знаю, яка у мене буде улюблена справа через кілька років, яким я взагалі буду років через п'ять і про що мріятиму.
Як казав Мухаммед Алі, якщо ти у 30 років такий же, як і у 20, значить, 10 років ти прожив даремно. Людина змінюється, а значить, її бажання та мрії теж змінюватимуться. Це в дитинстві ти мріяв про велику, радіокеровану, швидкісну машинку. А якщо ти про це і в 20 років мрієш, то вже якась біда в тобі є.