Психолог Софія в «Дільничному з ДВРЗ», Катерина в «Козаках. Абсолютно брехливій історії», прокурор у «Морській поліції. Чорноморськ», секретарка Ольга у серіалі «Моя улюблена Страшко»… А колись Тетяна Малкова зізнавалася, що на початку акторської кар’єри на неї повісили ярлик: мовляв, вона може грати лише фатальних красунь.
22 серпня у прокат виходить «Конотопська відьма», де акторка зіграла відьму з Конотопа, яка повертає свої сили, аби відплатити окупантам за вбивство коханого. А восени на каналі ICTV2 вона з‘явиться у новому детективі «Пес Альф» у ролі дотепної слідчої, щоб розслідувати справи зі своїм напарником – німецькою вівчаркою Альфом. І це ще не все.
В інтерв’ю Коротко про Тетяна Малкова розповіла про свої нові ролі, як почала зніматися у польському кіно, не знаючи мови, чому поки що вирішила залишити дітей жити за кордоном, про стосунки з чоловіком та чому має дивне відчуття, наче в неї немає дому.
У «Конотопській відьмі» буде страшно. Питання лише - за кого
- Вже скоро виходить стрічка «Конотопська відьма», де ви граєте головну роль. У вас там складний пластичний грим. Скільки займало часу, щоб зробити з вас відьму?
- Грим накладали 8-9 годин кожного дня, хоча в кадрі я могла бути всього 5 хвилин. Це був важкий проєкт, дуже важка історія.
- Це буде горор в класичному розумінні? Страшно буде?
- Думаю, страшно буде, питання тільки в тому - за кого. Це абсолютно унікальна історія, яка стосується виключно нас і нашої країни. Мені здається, що для людей, які будуть дивитися це кіно в Україні, і людей, які будуть дивитися за кордоном, - це будуть зовсім інші історії. Коли ми будемо дивитися цю історію, ми будемо розуміти, про що йде мова, хто в лісі, чому вона це робить. Ви ж знаєте сюжет? Росіяни вбивають її коханого, і вона вирішує помститися: починає з ними робити все, щоб їм було не дуже добре.
А коли люди будуть дивитися за кордоном, не факт, що вони так само відчують цей фільм, як українці.
- Вам самій цікаво було зніматися?
- Мені було дуже цікаво. Дуже вдячна сценаристу Ярославу Войцешеку. Напевно, це перший сценарій за багато років, який настільки круто написаний. Бо абсолютно незрозуміло, за кого переживати. Звісно, це не стосується росіян, за росіян я не можу переживати.
Справа в тому, що в горорі, в класичному розумінні цього слова, є, умовно кажучи, якась група людей, компанія, яка потрапляє в якусь кімнату, будинок, ліс і так далі, і якийсь маніяк, який полює на цю групу. Ми переживаємо за цю групу і дуже хочемо, щоб в маніяка нічого не вийшло.
А тут - навпаки, ми дуже хочемо, щоб у відьми все вийшло. Але з іншого боку, і не хочемо одночасно. Бо кожна наступна смерть залишає на її тілі сліди, помста руйнує її зсередини.
Чи зможе вона зупинитися вчасно, щоб не померти і не перейти на темну сторону? Кіно саме про це.
- Одна зі сцен, коли ваша героїня входить наче у якусь церкву, горять свічки, вона в білому, дуже мені нагадала сцену з фільму «Вій» 1967 року?
- Ні, це сцена, коли вона входить у своє відьомське лігво. Зустрівши свого коханого, вона вирішила вести людське життя. Вона відмовилася своєї потужної відьомської сили заради сили кохання. Але коли відьма втрачає коханого, вона розпаковує своє лігво і повертає собі силу.
Альф – мій компанійський дружбан
- А от пес Цезарій, який грає Альфа у серіалі «Пес Альф», вас просто обожнює. Як ви з ним так потоваришували?
- Ми вирішили познайомитися з Альфом ще до знімань, адже це собака моєї героїні Аліси, тому у нас мали бути свої особливі ритуали, звички. Спочатку кінолог і власник собаки Віталій привозив його до мене прогулятися, а потім Альф залишився в мене, і ми удвох чотири дні жили разом.
- І як він себе поводив, коли жив з вами? Не сумував за домом?
- Перший вечір, можливо, трішки посумував. Але у нього тут була купа своїх іграшок. Ми з ним гралися, прибирали. Йому одразу «сподобалася» моя швабра. Альф дивувався, чому це я приділяю більше уваги швабрі, ніж йому. Альф всюди розкидав свою шерсть, визначав, так би мовити, свою територію. І не розумів, чому я цю шерсть прибираю, що це за прикол. Тож почав полювання на швабру. Мовляв, нащо тобі та швабра незрозуміла, коли в тебе є я (сміється).
- Але ж ще є й інші собачки, які виконують трюки.
- Звичайно, у нашого Альфа є дублери. У кожного собаки - свій темперамент і характер, хтось більш акторськи може відігравати, хтось конкретно заточений на кусання, на стрибання. Альф не кусається, він не заточений на кусання. Тому є окремо собаки, які роблять всі трюки з кусаннями, а є Альф - компанійський дружбан. З кусючим собакою я не працюю, тому що це дуже важка робота, тим більше – небезпечно.
Внутрішній супротив не вчити польську мову був надзвичайно високий
- У вас виходить майже проєкт за проєктом. Надалі теж є робота?
- Трішечки є. Зараз знімаємо «Пес Альф». У серпні будемо знімати романтичну комедію «Відпустка наосліп». Потім у мене будуть зйомки у польському фільмі «Фуріоза». Це друга частина дуже популярного польського проєкту.
- На початку повномасштабної війни ви виїхали до Польщі і майже одразу ж отримали роль у польському серіалі «На добре і на зле». Як ви підкорили поляків?
- Поляків важко підкорити. Не будемо кривити душею, поляки ніколи не були друзями з українцями. Навіть історично так склалося. Як сказала мені одна моя знайома полячка: «Таню, не сподівайся, що поляки люблять українців. Просто ми ненавидимо росіян більше, ніж українців. Тут про любов складно говорити».
Звісно, так категорично теж не можна казати. Адже є поляки, які дуже допомагають, віддають свої сили, енергію для того, щоб допомагати нашим людям. Але останнім часом досить складно. Зокрема, це помітно по дітях. Наприклад, польські діти не розуміють, чому українським дітям можна користуватися на уроках телефонами, а їм – ні. Вони вже до них зверхньо ставляться. Наші діти з телефонами, щоб можна було користуватися онлайн-перекладачем. Бо мова - дуже складна. А всі предмети викладають польською. То ж щоб розуміти одне одного, українським дітям дозволяли бути з телефонами.
Так само і в роботі. Українці спритні, вони вміють все робити. Тому дуже швидко підкорили польський ринок: відкрили салони краси, ресторани… Українці пропонують класний рівень сервісу. А поляки дивляться на це все і не можуть зрозуміти, що відбувається.
- Ви розповідали, що навіть польської мови не знали. Як вас запросили зніматися у польському кіно?
- Як тільки ми приїхали, одразу заповнила всі анкети на всіх сайтах, що тільки можна. Але й раніше моє портфоліо було в європейських кастинг-агентствах. В Європі не працюють без агента. Це обов'язкові умови. Не знаю, нащо, але так їм хочеться.
Тому маю агента, з яким працюю. З ним ми вже зробили сім проєктів, «Фуріоза» буде восьмим.
- Це були серіали чи повний метр?
- «На добре і на зле» - це серіал, він знімався півтора року, тут у мене була одна з головних ролей. Був повнометражний фільм Game over - тут теж у мене одна з головних ролей. Це історія про 30-річного геймера, де я була його стимулом для дорослішання, так би мовити.
Ще одна зі знакових ролей у серіалі «Будемо жити разом» – це серіал про українських біженців і поляків. До речі, дуже важлива тема, тому що у цій стрічці показано, як насправді приймають поляки українців, з якими труднощами зіштовхується як польська, так і українська сторона. Адже молоді поляки більш відкриті, вони більш прогресивні. А стара гвардія, як то кажуть, консервативна. Тому тут ще й відображається конфлікт молодого покоління і старого. Варто подивитися, хто зараз в Польщі, серіал вже доступний на польських платформах.
Інші кілька серіалів – це ролі в епізодах. У «Фуріозі» - теж епізод, але, як я вже казала, це дуже популярна і знакова стрічка для польського кіно.
- Як, власне, ви так швидко мову опанували? Адже для кіно має бути й вимова правильна, це не просто спілкування на побутовому рівні.
- Мабуть, мені пощастило від природи. Хоча мій чоловік завжди каже, щоб я не применшувала свої можливості. У мене гарний музикальний слух, я співаю і дуже швидко запам'ятовую звуки.
Спочатку, звичайно, польська мова була для мене просто набором шиплячих звуків. Пригадую, як ми пішли з чоловіком на концерт «Хіти кіно» з оркестром. І диригент цього оркестру - він сам родом з Мексики, але вже 20 років живе в Польщі - перед початком концерту розказав історію, яка дуже подібна до моєї. Для музиканта дуже важливо слухати, як звучить країна. І коли він вийшов на вулицю послухати, як звучить Польща, почув: пш-пш-пшшшш-пш-пш-пшшшш. Отак десь і у мене було. Просто набір шиплячих звуків. Я навіть перший час казала: це якась українська мова, тільки після третьої пляшки вина (сміється).
До того ж, у мене був сильний супротив. Попри те, що в мене дуже класний музикальний слух, внутрішній супротив не вчити мову був надзвичайно високий. Я не хотіла, тому що хотіла додому. Я не розуміла, нащо мені вчити складну мову, якщо нею, окрім Польщі, ніде не розмовляють, а в Польщі я точно жити не збиралась. Це не була країна моїх мрій. Я взагалі ніде не збиралась жити, окрім України.
Не хочу, щоб діти росли під тривогами
- Ви повернулися з дітьми чи їздите туди-сюди?
- Ми вирішили на сімейній нараді, що поки не буде піднятий келих за перемогу, діти будуть у Польщі. Вони ж не іграшки, їх не можна туди-сюди тягати. В них там з’явилися якісь друзі, вони ходять до школи.
Я не хочу, щоб діти росли під тривогами. От я чую тривогу, і цей неприємний звук пронизує прямо з середини. Як би ти не усвідомлював, що така наша реальність, це все одно вибиває тебе з життя. Я, доросла людина, з цим важко справляюся. Що говорити про дітей?
З іншого боку, якби не було можливості, то не знаю. Я розумію і поважаю вибір тих людей, які залишилися тут з дітьми. Кожен обирає для себе. Я вирішила, що вони виїдуть, щоб могли жити в плюс-мінус спокійній атмосфері.
Діти дуже просяться, щоб я їх хоча б на тиждень привезла сюди - побачитися з бабусями, дідусями, з друзями. Я розмірковую. Ще не вирішила остаточно.
- Вони ходять в польську чи українську школу?
- В польську. Немає сенсу навчатися там в українській, тому що їм так чи інакше доведеться асимілюватися з тамтешніми людьми і шукати способи комунікувати.
Малий взагалі вже розмовляє польською краще, ніж українською, на жаль. Там у нього мало українських друзів, а ті, які були, або суржиком говорять, або наполовину російською.
Старша, їй 15, потроху вчить, нещодавно склала іспити до коледжу. Польську мову склала на 70 балів, навіть не всі поляки мають такі бали. Вона молодець. Дуже нею пишаюся.
- На кого вона пішла вчитися?
- У них це називається рекрутація. Вони подають свої заявки, куди б вони хотіли, а потім комісія дивиться на бали по екзаменах і розподіляють, куди кому краще.
- А вона ким хоче бути? У вас така творча родина.
- Їй цікава і математика, і акторство, і туризм.
- Який діапазон - математика і акторство.
- У мене, наприклад, вища освіта - економічна, я міжнародний економіст. Я обожнювала вищу математику, це був один з моїх найулюбленіших предметів. Я ненавиділа літературу, мову, молила Бога, щоб заняття скоріше закінчилися. А на математику бігла з радістю.
- Ви сама де хочете жити? Будете повертатися в Польщу?
- Хочу жити вдома. Я не знаю, де мій дім. Як співає «Один в каное» - справа в тому, що в мене немає дому.
Це дуже дивне відчуття. Я й не там, і не тут, і всюди одночасно. Це наче перевірочка на оптимізм: для когось ця склянка напівпорожня, для когось - напівповна.
- Тобто поки що і там, і тут?
- З одного боку, ти наче розумієш, що розширюєш горизонти. Моєю мрією було, що планета – це мій дім, кордони мене вибішували. Я не розуміла, чому маю оформляти якісь візи, якісь документи. Я ж нормальна людина, нікому не бажаю зла, я хочу подорожувати, я народилася на планеті Земля, я хочу бути всюди.
Тому наче дім і є, а наче його й немає. Ми позавчора знімали в будинку, де я жила з родиною до повномасштабної війни. Водій мене привіз, я вийшла з машини і розплакалася. Навіть не знаю чому. Мабуть, тоді відчула себе вдома. Було дуже щемливо.
Мій чоловік - мій найкращий друг
- Минулого року ви їздили на Шрі-Ланку, щоб провести 10 днів без телефону, книг, музики, спілкування… Що це вам дає?
- Тотальне перезавантаження. Це важко. Але це самодисципліна, якої нам всім насправді дуже сильно бракує.
Розмовляю зі своїми деякими колегами, друзями і чую: «Ой, я хочу і те, і се. Я хочу висипатися, я так втомлююсь». Тоді в мене питання: «А що ти для цього зробив»? Можна ж розпланувати свій день так, щоб лягати спати о десятій, а не о першій ночі, і висипатися.
Або хтось з круасаном у роті бідкається, що хоче такі-то джинси, а не влізає у них. Я не проти круасанів, я сама їх дуже люблю, і взагалі дуже люблю смачно поїсти. Просто треба розставляти пріоритети: якщо ти щось хочеш, то щось для цього треба зробити.
Я не кажу про заборони. Я, наприклад, теж люблю себе балувати, і дуже часто це роблю, бо це необхідно. Коли ти вводиш свій організм в стрес, потім починається зворотна реакція. Просто треба балансувати, а для балансу треба дуже класна внутрішня дисципліна. Дисципліна, яка стане стилем твого життя, а не так, що сьогодні в мене одне, завтра – інше, післязавтра ще щось.
- Ви робите так, щоб це було стилем життя?
- Так. Я, наприклад, дуже люблю овочі, салати. Їсти таку їжу – це для мене не тортури. Але я дуже люблю і хліб, і круасани. Із задоволенням зранку можу випити каву з круасанчиком або тортиком. І не картаю себе за це. Але я розумію: якщо мені треба підготуватися, скажімо, до ролі, то трішки закриваю свій їстівний апарат. Але загалом, якщо немає стресів, організм навіть не поправляється.
- Стрес, між іншим, часто впливає і на подружні стосунки. Чи вплинула війна на ваші стосунки з чоловіком?
- У нас з чоловіком дуже цікаві стосунки. Ми така собі італійська парочка, у нас дуже багато різних емоцій в середині родини. Різні бувають моменти. У Дмитра був попередній шлюб, у мене був попередній шлюб. І ми обидва зробили один-єдиний висновок, який допомагає нашій сім'ї знаходитися там, де ми зараз є, – це говорити одне з одним, не відкладаючи розмову ні на секунду. Я, наприклад, йому сказала: «Кожен конфлікт, який залишається відкритим, кожна секунда цього конфлікту віддаляє мене на тисячі кілометрів. І якщо ми не будемо проговорювати все одразу, потім ми просто це не полагодимо». І ми взяли за правило говорити. Як би там не було – чи боляче, чи неприємно.
Інколи ми говоримо одне одному дуже неприємні речі. Але інакше неможливо. У нас є різні сторони - лагідні, м'які, веселі, а є й депресивні, коли хочеться поплакатися, десь позлитися, і це ненормально.
Мій чоловік - мій найкращий друг. Все інше вже проростає від цього.
- Минулої нашої розмови ви казали, що володієте зброєю – гвинтівкою та пістолетом, адже ваш дідусь був військовим й інколи брав вас на стрільби й вчив стріляти. Якщо б довелося захищатися, навики лишилися?
- Вмію, можу. Але я б не змогла натиснути на курок і вбити щось живе. Не знаю і навіть не хочу уявляти обставини, які б змусили мене це зробити. То ж дію на випередження і уникаю таких ситуацій.
- Окрім перемоги, у яку ми всі віримо, яка ваша найголовніша мрія?
- Я хочу займатися своєю улюбленою справою так, як я це бачу. Мрію створити свою кіностудію, де люди будуть дивитися в одному напрямку, створювати проєкти, які будуть піднімати дух людей. Я хочу створювати твори мистецтва, які будуть надихати. Жодних драм або якихось депресивних історій я не хочу.
Навіть «Конотопська відьма», попри те, що це фільм жахів, дуже складна історія, не дозволить глядачу вийти спустошеним.
Тому хочу, щоб все, що я роблю, надихало і мене, й інших людей.