16 квітня на ICTV2 виходить детективний серіал «Рубан», де головні ролі виконали Влад Никитюк та В’ячеслав Довженко. Згодом в ефірі - кримінальна драма «Подвійні ставки», де у Влада теж головна роль.
В інтерв’ю Коротко про Влад Никитюк розповів, як з початку повномасштабної війни повернувся у професію, чи є конкуренція серед українських акторів, про одруження з акторкою Анною Гуляєвою, кіно, яке треба знімати, та як свого часу не зважився поїхати до Москви.
Близько року жив на заощадження
- Владе, певний час ви були без роботи, як і багато інших акторів. «Подвійні ставки» знімали ще до повномасштабної війни. Коли з’явилася робота?
- Минулого літа, тоді ми якраз знімали «Рубана». У мене була своя фінансова подушечка. Займався волонтерством, але на волонтерстві гроші не заробляєш. Намагався займатися своїм розвитком.
- Чи мали якісь підробітки? Наталія Бабенко на початку 2023 року тестила різні професії, навіть знімала про це блог, за що можна було б прожити.
- Я теж думав, приміром, про таксі, але розумів, що можу ще себе протримати. Десь близько року жив на заощадження, а потім пощастило - з’явився проєкт «Рубан». Це моя перша головна роль за період повномасштабної війни.
- Велика зараз конкуренція в кіно? Бо у нас багато класних акторів, яких наші кіношники недооцінювали до великої війни, віддаючи багато головних ролей росіянам.
- Ви праві, конкуренція зараз дійсно велика. Бо, на жаль, нині людині необов'язково закінчувати якісь спеціальні вузи, щоб стати актором. Це така професія, яка більшою мірою залежить від удачі і таланту. А що таке талант? От скільки ти працюєш над собою, стільки потім і отримуєш.
- Талант – це безперечно. Але багато хто каже, що акторській професії все ж треба вчитися.
- Підтримую! На мою думку, акторська освіта важлива в театральній сфері. Кіно – це все-таки типажність. Є люди, які взагалі не володіють професією, але типажно підходять під якогось персонажа і через це можуть отримати роль. Їм не треба бути суперталановитими, тим паче в наших реаліях, коли кожен другий має сторінку в соціальних мережах чи на платформах, де може зняти ігрове кіно, що не потребує великих зусиль.
Театр же має свої закони, які постійно змінюються, удосконалюються. Для роботи в театрі актор має пройти школу, яку дає вуз.
- Ви про який зі своїх фільмів можете сказати, що це була удача?
- «Тіні незабутих предків» Любомира Левицького - це була реальна удача (у стрічці Влад зіграв демона Захара. – Авт.). Вони тоді зробили масштабну рекламу і організували вільний кастинг, на який міг потрапити будь-хто. Актор – не актор, треба було просто записати проби, і все. Я записав, на мене звернули увагу і затвердили на роль. І хоча на той час я вже був студентом акторського факультету, удача точно зіграла свою роль.
Постріляти з автомата чи пістолета – не кожному по кишені
- У «Подвійних ставках» ви граєте Ігоря Шведова, який пішов добровольцем на фронт, а потім повертається до цивільного життя. Як гадаєте, зараз би цю роль грали інакше?
- Думаю, так, це було б інакше. Але загалом тут історія не про війну. Військовий повертається додому, а далі його життя вже не дуже пов'язане з тим, що у нього відбувалося на фронті, ми про це не говоримо.
- У «Рубані» ваш герой володіє навичками рукопашного бою, чудово стріляє та безпомилково вичислює сховища снайперів. Принаймні, так написано у синопсисі. Думаю, навички рукопашного бою у вас залишилися після фільму «Правило бою». А стріляти вчилися? Зараз особливо видно ляпи, адже багатьом доводиться тримати зброю в руках.
- Була відповідальність, що я маю бути в кадрі професійним в цьому плані. Справді, зараз кожен другий може сказати: а він неправильно тримає зброю. Але кіно не про те, як ми стріляємо. Звісно, ми звертали увагу на такі моменти. Якщо не помиляюся, за увесь серіал я стріляю тільки один раз.
- А проходите якісь навчання для себе, щоб бути готовим, бо, як кажуть військові, повоюємо всі?
- Ще до повномасштабної війни у мене був якийсь наче страх перед зброєю. Був такий період, що я грав бойових героїв, які вміють тримати і пістолет, і автомат. І у мене з цим були проблеми, я постійно закривав очі, коли стріляв, або ж боявся навіть натиснути на гачок. Я до того зі зброєю ніколи не зіштовхувався, тому, напевно, якийсь страх і з'являвся.
Вирішив для себе побороти цей страх і близько двох років ходив займатися у тир. Ходив туди більш-менш стабільно, а ще - наскільки вистачало грошей. Насправді це дуже дорого. І це хороше питання, особливо зараз. Я розумію, коли всі кажуть, що треба йти вчитися, набиратися навичок. Але люди, у яких немає грошей, не можуть це зробити. Постріляти з автомата чи пістолета - це дорого. І зараз, мені здається, це не кожному по кишені. А в наших реаліях мало б бути обов'язковим. Це, напевно, питання до влади – як зробити доступними для людей такі навчання.
Медичні курси бувають безкоштовні. І я такі проходив. А безкоштовних курсів зі стрільби не бачив. Розумію, що може бути велика черга, бо багато хто хоче повчитися, але цього немає. Вважаю, це дуже велика прогалина нашої влади.
- Ви з Анною одружилися вже під час війни?
- Це було дуже складно. Я досі це називаю не одружилися, а розписалися, бо весілля у нас не було. Не було з декількох причин. По-перше, дуже довго на нас давив синдром «не на часі». По-друге, на нормальне весілля треба кошти, з якими зараз не дуже легко. Тому ми розписалися, але весілля ще на нас чекає.
- На початку війни ваші батьки виїхали з Києва у село під Бородянкою і опинилися в окупації. Чи справилися вони морально з пережитим?
- Я ними пишаюся, слава богу, все у них нормально. Але зараз згадалися мої знайомі, які виїхали з Маріуполя. Вони розказували про смерті, які бачили у себе в під'їзді, про людей, яких вони хоронили прямо біля будинку… І розказували вони про це не зі сльозами, не як жах, трагедію, а з якоюсь простотою і навіть гумором. Вони втратили свій будинок, бізнес… Вони багато чого втратили. Не знаю, можливо, з часом дійде до ПТРС, не дай боже. Я сидів у такому шоці, слухаючи, що мені розказують, а вони говорили дуже спокійно про пережите. Це не означає, що їм не болить. Звичайно, що їм болить, але от так вони себе поводили.
Якби у нас розвивалося своє кіно, нікому та Росія не була б і треба
- Йде багато дискусій про те, яке кіно на часі. Найбільше обговорюють кіно на воєнні теми, бо це болить. З іншого боку, росіяни знімають своє лайно, яке пробивається у наші тренди. Яке кіно сьогодні потрібне?
- Росіяни знімають своє російське лайно, а наші його дивляться, і це жахливо. Ми нещодавно говорили про це з моєю дружиною. І розбирали це питання: а що означає «на часі»? Якби ви мене спитали, чи на часі знімати комедії, коли почалася повномасштабна війна й навіть через рік, я б вам тоді відповів, що не на часі. Бо я сам був не готовий до того, щоб сприймати комедії в той період.
Час іде. Для кожного з нас треба свій період часу, щоб переосмислити і зрозуміти, як зараз іде життя, як війна трансформувалася і куди вона йде. І ти маєш розуміти, що закопати своє життя – це неправильно, його треба продовжувати жити. Тому для когось, наприклад, важливі комедії. Як би дивно це не звучало, але комусь це треба. І якщо людина не знайде нашого продукту, якого вона потребує, вона буде дивитися зарубіжний продукт. Найгірше, коли це буде ще й російський продукт.
Я, наприклад, люблю дивитися закордонні фільми в оригіналі. Мені так цікаво дивитися. Але не всі наші люди знають, наприклад, англійську. Чому я про це згадую? Бо наші люди дивляться російські серіали ще й тому, що це, по-перше, наближено до нашого менталітету, по-друге, розуміння мови. Людині не треба напрягатися, як з англійською, приміром, бо не всім легко дивитися англомовні стрічки в оригіналі, читаючи субтитри. І коли немає чим замінити російський шлак, до якого наш глядач уже звик, на жаль, за ці довгі роки, люди будуть дивитися цей шлак, бо він для них ближче.
Що нам заважає зняти щось своє, щоб вони не дивилися той шлак? Чого ми цього не робимо? Це питання для мене.
Мені здається, зараз найцінніше і найдієвіше - це документальне кіно, яке розказує правду і підкреслює всі російські злочини. Як «20 днів у Маріуполі», який отримав «Оскар». Такі фільми треба показувати за кордоном, і слава богу, що наші налагоджують цей процес. Люди за кордоном мають бачити правду.
А щодо інших жанрів… Ті ж комедії все одно нікуди не зникли, комедії люди чекають. Тому комедії мають бути. Патріотичне кіно має бути. Драми. Мелодрами. Та різне кіно має бути. І що більше, то краще.
- Натрапляла в пресі на добірки про українських акторів, яких помилково вважали російськими, і там є ви. Розумію, коли, наприклад, в такій добірці є Катя Кузнецова, бо вона жила в Москві. Ви самі з таким стикалися у житті – що вас вважали російським актором?
- Так, я стикався з таким. І, чесно кажучи, колись навіть думав, що це не погано, якщо люди так думають. Значить, я роблю свою роботу настільки добре, що люди вважають, що я не звідси.
Пам'ятаю, колись приходив на проби до російського режисера, і він мені каже: у вас чутно український акцент. Якби він це мені сказав зараз, я б послав його далеко-далеко. Але тоді це мене засмутило, це був десь 2015-й рік, я був студентом, і ці слова змусили мене дуже багато працювати над собою. Багато працював саме над російською вимовою. І, до речі, я ніколи в житті не був на Росії. Тому інколи було приємно, бо я розумів, що вивчив мову так, що мені не треба було їхати туди, щоб вчити. Дуже часто бувало таке, що люди дивувалися, коли дізнавалися, що я з Києва, що я свій.
Це насправді доволі глибоке питання. Якби розвиток українського кіно, взагалі культури, був на високому рівні, нікому та Росія не була б і треба. І не вчив би я ніколи тієї мови, і не хотів би заробляти саме там гроші, бо там гроші були більші. Якби у нас розвивалося своє, мені це все було б не потрібно. Але, на жаль, і це факт, в Україні свого не було. Щось знімалося свого раз на п'ять років, але, вибачте, одна патріотична роль на все життя – це не серйозно.
Тому хтось поїхав в Москву і заробляв там. Я знайшов для себе шлях, щоб зніматися тут, хоча стрічки знімалися з росіянами.
Я, до речі, теж думав їхати в Москву. Я тоді навчався десь на третьому курсі. Але після того, як Росія окупувала Крим у 2014 році, передумав. Чесно скажу, я ще не зовсім розумів це головою, не зовсім розумів, що сталося, бо жив поза політикою, але відчував серцем, що так не має бути.
Якби тоді поїхав, у мене, скоріше за все, був би такий шлях, як у Каті Кузнєцової. Я теж думав, що тут мало розвитку для мене, якого б мені хотілося. Мені здавалося, що там його більше. Але склалося як склалося, і зараз я тут.
- І добре, що не поїхали, а то хтозна, куди б вас завів такий шлях.
- Так, це точно. Я й так отримав цікавий досвід. У мене не було друзів з Росії. Колег, з якими ми знімалися, я друзями назвати не міг. Не всі мені подобалися, але все ж таки було двоє людей, з якими я спілкувався. І коли почалася війна, я був шокований, як вони реагували і заспокоювали мене, мовляв, потерпіть два-три дні - і все буде нормально. Я їм розповідаю, що у мене батьки в окупації, що Бородянку зносять, а вони мені кажуть, потерпіть два-три дні, і все буде нормально. Я був шокований поведінкою цих двох персонажів, яким я більш-менш довіряв.
Беремо військові артефакти і перероблюємо їх на творчі експонати
- У вас є благодійний проєкт «Українська галерея Перемоги», де можна купити експонати українських художників і митців, які використовують воєнні артефакти у своїх роботах. Як це все працює?
- У нас є сайт, через який ми продаємо експонати за кордон. Ми називаємо їх artworks. Цей проєкт заснували волонтери з Америки, Канади і Європи. Будемо чесними, збирати донати в Україні вже важко, тому донати треба збирати за кордоном.
Суть проєкту: ми беремо військові артефакти і перероблюємо їх на якісь творчі експонати. Проєкт вийшов доволі успішним, ми зібрали вже чимало коштів, але коли починали, не думали, що так піде. Людям за кордоном цікаві наші експонати. Особливо ті, які містять в собі російський військовий артефакт.
Як я вже казав, ми їх називаємо artworks. Наприклад, є розмальовані гільзи, ящики БК, шматки збитого російського літака. У нас є команда своїх художників, вони це створюють. А волонтери, які знаходяться за кордоном, одержують і розсилають по всьому світу. Замовлення є від Канади до Японії. Я був дуже здивований, що Японія теж зацікавлена.
- Товар можна обрати на сайті і замовити?
- Це волонтерський проєкт, і він підв'язаний до благодійної організації Ukraine Aid Opеrations, якій ми допомагаємо. У цієї організації є свій сайт. На цьому сайті є вкладка нашого волонтерського проєкту. І якщо ти хочеш задонатити, але при цьому ще й щось за це отримати, а люди, зазвичай, саме так і хочуть, то вони переходять за цією вкладкою на сайті і дивляться, що ми їм пропонуємо. Замовляють, а ми вже це замовлення обробляємо і відсилаємо.
- А як розподіляєте кошти? У когось є друзі, і вони в першу чергу намагаються допомогти їм, є запити від військових… Треба всього і багато всім.
- Я цим не займаюся, Ukraine Aid Opеrations займається цим напрямом. Наскільки мені відомо, це працює дуже-дуже просто. Робиться офіційний запит від військової частини, з підписами командирів, з печаткою військової частини, де написано, що вони потребують - починаючи з медикаментів і закінчуючи пікапами, дронами, мавіками. Запитів дуже багато. Найважливіший критерій відбору – місцезнаходження військової частини. В пріоритеті зараз Східний напрямок.
Мої друзі, наприклад, були на Луганському напрямку і просили три мавіки. Хлопці зробили офіційний запит, я звернуся до організації, бо там гаряче і їм це треба просто зараз. І Ukraine Aid Opеrations допомогли. Дали не три мавіки, а один, бо черга із запитів велика, але все-таки допомогли.
- А які у вас на сьогодні бажання? Чим ви живете?
- До війни я хотів купити квартиру, щоб облаштовувати свій сімейний затишок. Але цього не сталося. Та це не означає, що ця мрія у мене пропала, вона є.
Поки триває війна, дуже важко щось планувати. Важко взагалі думати про далекоглядне майбутнє. Все зараз таке хитке.
У мене, напевно, як і у всіх – звичайні бажання. Я хочу мати свою сім’ю, дітей, хочу мати свій затишок. Мир в країні. Хочу бути дійсно хорошим актором, затребуваним у своїй професії. Хочу бути корисним для нас. Але якоїсь конкретики нині немає.
- От ви кажете про свій дім – це вже конкретика. Чим старшими ми стаємо, тим більше хочеться мати свою опору.
- Це правда. Це все приходить з досвідом, звичайно. Бо раніше в пріоритетах стояли зовсім інші питання. А з досвідом я розумію, що це важливо.