Нині Ольгу Гришину можна зустріти в Національному академічному театрі ім. Лесі Українки. Акторка повернулася на театральну сцену після перерви понад 11 років.
А з 27 лютого - о 20:00 з вівторка по четвер - на каналі ICTV2 ми знову побачимо її в ролі судмедекспертки Яни Гончар у третьому сезоні серіалу «Розтин покаже».
Про кіно, театр та наше сьогодення – розмова Коротко про з Ольгою Гришиною.
Я не люблю публічність
- Олю, ви дуже рідко даєте інтерв’ю. Чому? Знаю, що у когось були неприємні випадки з журналістами. Чи вам просто некомфортна публічність?
- Був і неприємний досвід дуже давно, і в мене немає потреби ходити і всім розказувати про себе. Я не люблю публічність. Я люблю займатися своєю справою.
- Бачили, що в медіа вас називають кінодівою?
- Бачила.
- Але серед найпопулярніших запитів про вас: де зараз Ольга Гришина, хто її чоловік, фільми, про війну в Україні. Глядач вас дуже любить, цікавиться вами. Тому, напевно, інколи публічність це й добре, щоб відповідати на запити аудиторії.
- Не можу сказати, добре це чи погано. Мені це некомфортно. Всі ми звичайні люди. У всякому разі я так до цього ставлюся. Ви, продавці, водії, лікарі – всі прості люди. Актори – так само. Просто нас показують по телевізору, ми граємо в театрі, але ми робимо свою роботу, як і всі інші.
- Велика телевпізнаваність до вас прийшла після «Гречанки»? Наскільки я пам’ятаю, це було просто цунамі народної любові до вас.
- Я почала зніматися на постійній основі десь з 2000 року. «Гречанка» знімалася у 2014-му. Ви ж самі розумієте, як працює ця система. Реклама, промоутинг тоді тільки розвивалися, інстаграм ще не був настільки поширений, як зараз. Тому я не можу сказати, що вистрелило. Для мене особисто нічого не вистрелило. Я як працювала, так і працюю.
- Чомусь так повелося, що люди з телебачення більш впізнавані, ніж актори театру, хоча у театрах повні зали.
- Тут я не можу погодитися. У мене були роки, коли на кожному каналі, куди не перемкни, - я в усіх телепроєктах. В театрі я тоді не грала. А мій чоловік на той час працював актором, грав вистави, і його більше впізнавали в магазинах і на вулицях, ніж мене. Тому це спірне питання, кого більше впізнають.
До того ж, все розкручують самі медіа. Міфи складають люди, які це пишуть і висвітлюють.
Не хочу нікого ображати, але оці кліше на кшталт «діва», «зірка» – хто це робить? Не думаю, що Меріл Стріп ходить по своєму будинку і вважає, що вона зірка. Не вона ж себе так називає, а світ.
Сидіти і щось вичікувати – це не моя позиція
- Ви повернулися на сцену театру ім. Лесі Українки після перерви понад 11 років. Читала ваше нещодавнє інтерв’ю, і через текст відчувається, наскільки ви тут щаслива, як для вас це важливо.
- Це правда. І так було завжди. Просто був час, коли це було неможливо. Мабуть, так повинно було бути.
- Зараз це стало можливо, бо нарешті змінилося керівництво? Наскільки я розумію, це було неможливо при Михайлу Резніковичу.
- Так, на той час було інше керівництво. А керівництво завжди підбирає, як я це розумію, свій колектив. Я така, яка є, і, мабуть, не підходила під те бачення. Це було взаємно. У мене нормальні творчі амбіції, то ж просто сидіти, щось вичікувати, відчуваючи, що ти не потрібен, - це не про мене. Тому це було взаємне рішення.
- Вам не давали грати?
- Є система. І якщо в цій системі ти відчуваєш, що не затребуваний, в тебе є вибір - прийняти це і щось вичікувати або піти і робити щось інше. Для мене сидіти і вичікувати – це не моя позиція. Так ти просто просиджуєш життя. До того ж так у тебе накопичуються образи, бо ти щось хочеш, чогось прагнеш, а ситуації, які склалися, не відповідають твоїм бажанням і потребам. Тоді нащо це? Можна бути затребуваним у своїй професії, але в іншій сфері.
- А піти в інші театри працювати?
- Я працювала, але якось не склалося.
- Зараз ви граєте у двох виставах - «Для домашнього огнища» за повістю Івана Франка та «Хвиля» за мотивами роману Тода Штрассера. Це те, чого ви хотіли?
- Театр завжди був для мене відкритим питанням, мені постійно його бракувало. Усі ці роки це питання крутило, мучило, бо тобі цього хочеться, але якось не складається. І я для себе вирішила, що треба закривати це питання, бо це руйнує зсередини. І як тільки я чесно для себе це питання закрила, наступного дня – не знаю, це випадок, фатум - наша режисерка Оля Гаврилюк запропонувала мені роботу – грати у виставі «Для домашнього огнища».
Ось так Оля повернула мене до ще однієї частини мого життя.
- Зараз я ще раз переконуюся у тому, що коли ти у своїй голові розставиш усі крапки, то все впорядковується і зовнішньо.
- Так. Це завжди діалог із самим собою, і не важливо, якою справою ти займаєшся у житті.
- Під анонсом «Хвилі» є примітка, що всі кошти від продажу квитків йдуть на допомогу армії. Це ініціатива театру чи окремих режисерів?
- Це взагалі неординарна ситуація. Вистава «Хвиля» була запропонована Юрою Дяком як самостійна робота, він ініціатор цього матеріалу. Юра зібрав команду молодих акторів, які погодилися допомогти йому у цій справі, - хтось з них уже грає в театрі, хтось взагалі вперше вийшов на велику сцену.
Показали керівництву. А потім виникла ідея, щоб цю виставу грати стовідсотково як благодійну. Ти купуєш квиток – і це вже є донат, допомога. Це дуже рушійна сила.
Як вистава буде далі жити - невідомо, але в репертуарі вона стоїть, на прем’єрі була повна зала. Це неймовірно, коли ти розумієш, що це добре діло. Бо одна справа, коли ти просто виходиш і граєш, а тут ти ще й розумієш, що все заради допомоги.
Вона може бути не ідеальною, це вже творчі моменти, але рушійна сила допомоги надихає всіх учасників цього проєкту. Бо й глядач теж має до цього відношення.
Ми готові були жити де завгодно, аби всім разом
- На початку повномасштабної війни ви кілька місяців жили в театрі. Тут здавалося безпечніше чи це був логістичний момент, адже пересуватися містом було дуже важко?
- Чоловік повинен був працювати щодня. Після 24 лютого, коли ми з дитиною залишилися вдома, а він увесь день був у театрі, ми зрозуміли, що більше ні на секунду не будемо окремо одне від одного. Ми були готові перебувати де завгодно, але разом. Тому переїхали сюди.
- Ви тоді долучилися до роботи чи це було пізніше?
- Пізніше. Пропозиція від Олі була на початку літа 2022 року.
- Олександр Кобзар розповідав, що ваш чоловік, художній керівник театру Кирило Кашліков, майже не виходив з театру, бо йшла робота над оновленням репертуару, перекладами, що він буквально жив з роботою.
- Бо треба було тримати іншу оборону. Хоча спочатку, про це багато акторів розповідають в інтерв'ю, ніхто не розумів, нащо це взагалі робити, у всіх було почуття провини. Невідомо, звідки воно у всіх взялося. Але у людей різних професій чомусь з'явилося оце найжахливіше почуття провини. Тому й актори не розуміли, нащо комусь потрібна їхня робота, коли гинуть люди.
Але коли зіграли першу виставу, це була дитяча казка, коли в театр прийшли діти, військові, з’явилися й інші відчуття. Пригадую, сиділа поруч у залі з військовими, це були хлопці з «Азову», наші титани, і я не можу себе вгамувати – просто ридаю. Думала, господи, хоч би не накинутися на них цілувати. Тому коли почули відгуки глядачів, оскільки багато людей йшло в театр, зрозуміли, що це потрібно, що це оборона духу.
- У 2022 році ви на кілька місяців виїжджали до Австралії, де живуть родичі чоловіка…
- Влітку хотілося повезти дитину на відпочинок. Мої друзі, які тут багато років робили дитячий наметовий табір, на жаль, не могли його відкрити. Але вони зробили неможливе. Вони організували табір для дітей у Польщі. Так моя дитина поїхала в табір, а я – їм допомагати.
Потім, оскільки ми були в Польщі, моя подруга запросила нас в Німеччину. Всі хотіли якось допомогти, розрадити, бо всі знали, як ми жили, через що пройшли. Спочатку нас забрали в гості друзі до Німеччини на якийсь невеличкий час, а потім ми поїхали до родичів до Австралії. І коли ми вже збиралися їхати назад до Києва, бо я вже теж не могла бути десь, коли мій чоловік, друзі, тато в Україні, нас застали новини, що почалися блекаути. Тому чоловік і тато заборонили нам повертатись, бо я з дитиною.
Але не я перша і не я остання в такій ситуації, тому мені не хочеться про це говорити, бо всі в такому становищі перебувають. Жалітися або казати, яка я молодець чи не молодець, мені не до вподоби, ми всі жертви цих обставин, ми не мали таке переживати.
Тому ми на якийсь час застрягли, як я це називаю. Нам постійно давали прихисток мої друзі, ми постійно кудись переїжджали. І я вдячна всесвіту, що в мене є такі друзі. Та для себе я це назвала вимушеним засланням. І хоча у Києві ще тривали блекаути, мені було вже все одно, тільки би повернутися додому. І ми повернулися.
Пам'ятаю, записувала друзям голосові повідомлення, які залишились в Португалії, Німеччині, Польщі, розповідала, як тут все, і вони казали: відчуття, що ти на своїй землі, передаються навіть через голосові повідомленнями. Тут моє місце сили.
Робота допомагає не застрягнути в порожнечі
- Я ще й чому питала про «виїхали», бо цікаво, що змушує людей повертатися додому попри небезпеку?
- Я не називаю це «повертатись». У кожного своя історія, і кожен має на це право. Кожен свій страх проживає по-різному. Чому я про це й не хочу говорити, бо я не героїня, не якась особлива, просто в мене не було потреби виїжджати.
Я поїхала, бо мені треба було вивезти дитину на якийсь час подихати повітрям, погуляти. Так завжди було: ти весь рік працюєш, вчишся, і в якийсь момент вже задихаєшся в місті. Це моє місто, я його дуже люблю, Київ дає мені сили, але ще з дитинства у мене є потреба змінити локацію, я хочу сумувати за Києвом. Це може бути Одеса чи будь-яке місто. Тому ми з донькою просто змінили локацію, але вимушено трохи застрягли.
- Коли я вперше виїхала за кордон восени минулого року, мені здавалося, що я наче у шоу «за склом». Ти не розумієш, що то за реальність, де все спокійно, усміхнені, щасливі люди.
- Бо ми в іншій реальності. Коли все в нас буде добре, ми всі знову почнемо, я сподіваюся, балансувати себе. Але це й зараз потрібно намагатися робити. Не можна відчувати провину, що ти, наприклад, кудись поїхав. Треба тримати свою свідомість. Ходити в кафе. Робити для себе щось, що допомагає зберегти психіку. Ми – люди, і ми прийшли у це життя, щоб жити. Навіть в сумні та страшні часи ми повинні постійно тримати це в голові. Ну а як інакше?
- Що вам дає точку опори, допомагає балансувати?
- Відчуття тривоги, на жаль, вже в кожній клітині організму, й часом це проявляється дуже очевидно. Тому іноді це може бути зустріч з друзями, і це щастя. Іноді ти дивишся кіно з родиною або сама. Нарешті я вже можу щось почитати! Бо був час, коли я не могла нічого ні читати, ні дивитися.
І, звісно, справа, якою ти займаєшся, дуже тримає. В мене вже були ситуації в житті, коли робота рятувала. Коли у твоєму житті відбувається жах, ти повинен щось робити щодня. Саме в такі часи раптом навалюється дуже багато роботи. І це не просто так дається. Це допомагає не застрягнути в порожнечі, чорноті, в чомусь сумному.
Тому це може бути все що завгодно, - щось смачне, щось красиве. Пропозиція Олі Гаврилюк грати у виставі мене окрилила. А потім з'явилися наша робота в серіалі «Розтин покаже».
Коли знаєш, що є люди, які тебе підтримують, це дуже круто
- Ваш колега по «Розтину» Михайло Досенко зараз в ЗСУ. Артемій Єгоров розповідав нам в інтерв’ю, що це дуже важкий момент, адже група серіалу стала йому як сім’я. Вам теж близькі ці люди? Оскільки вас немає у соцмережах, судячи з тих фото, які виставляв Артемій, ви дружите.
- Я є в інстаграмі ще з 2014 року. Були фейкові сторінки на мене, але в мене є моя офіційна сторінка, просто немає синьої галочки.
Дехто з нинішньої команди працював ще у першому сезоні. Я доєдналася до них у другому, і вже у другому сезоні у нас організувалася наша компашка. Мене дуже тепло зустріли. На зйомках другого сезону ми пів року просто жили разом. Наші родини бачили нас менше, ніж ми одне одного. І майже всім складом перейшли у третій сезон.
Про Мишка ми постійно згадували, постійно пропонували на майданчику, щоб про нього згадувати як про персонажа. Сподіваюсь, це не повирізали, бо інколи ми самостійно це робили, без дозволу.
Це класно, коли ти їдеш на роботу і тебе оточують люди, яких приємно бачити. Бо може бути різне, і по-різному бувало в кожного, я впевнена. Але коли ти приходиш на майданчик, посміхаєшся, радієш, хоча знаєш, що в тебе буде дуже складний знімальний день, коли знаєш, що є люди, які тебе підтримують, це дуже круто. Ми можемо приносити їжу одне одному. Ігор Портянко постійно нас смаколиками балує. Артемій приносив мені каву, яку він сам зварив. Такі речі дуже зближують.
- Артемій завжди про вас з теплом розповідає.
- Це взаємно. І Федір Гуринець, і Оля Атанасова теж дуже органічно ввійшли в нашу компашку. У трейлері ми могли займати дві кімнатки, але всі тусили в одній – Тарас Цимбалюк, Федя Гурінець, Оля Атанасова, Ігор Портянко, Артемій Єгоров, я. Ми не могли відірватися одне від одного. І цей вайб, який між нами відбувався поза кадром, - це дуже тонкі речі, їх не вибудуєш просто так. Дуже сподіваюся, що наші взаємини поза кадром перенеслися і на персонажів, яких ми грали, і це буде відчуватися на екрані.
- А от такі теплі стосунки переходять з майданчика далі у життя?
- З цією командою ми зустрічалися і поза майданчиком. Нам було приємно присвятити свої вихідні, свій вільний час одне одному. З Федором гуляли вже після зйомок. Просто зараз і часу немає. В той період частіше бачилися. Ігоря Портянка обожнюю. Коли ми десь зустрічаємося або перетинаємося – неможливо відірватися одне від одного. З цією компашкою нам є про що поговорити за кавою.
- А в інстаграмі, до речі, багато часу проводите? Наскільки вам, як людині, яка не любить публічність, там цікаво?
- Я пропрацювала з собою цей момент. Для мене інстаграм – це магазин, бо там дуже багато представлено класних вітчизняних виробників. Коли в мене з'явився мобільний інтернет, я зрозуміла, що можу нікуди не ходити. Якось повністю зібрала дитину в табір, не виходячи зі знімального майданчика, і була дуже щаслива.
А ще для мене інстаграм – це мій фотоальбом, де я зберігаю на згадку фото, які мені подобаються – чи зі своїх фотосесій, чи зі знімального майданчика. Я не викладаю своє особисте життя. І це мене влаштовує. Я не залежу від інстаграму.
- Може, це й на краще, бо в соцмережах багато агресії, якогось бруду, особливо у фейсбуці.
- У фейсбуці в мене взагалі закритий акаунт. Навіть не знаю, нащо його відкрила. Я там дивлюся англійською відео бекстейджів з Голлівуду. Але дуже рідко. А в інстаграмі я підписана на різних художників, це те, що мене надихає. Тому там я не перетинаюся з токсичним контентом.
Завжди можна знайти щось хороше і в тих умовах, в яких ти існуєш
- Вам, як акторці, яка робить продукт для нас, глядачів, якого контенту хотілося б давати більше? Про що?
- Хочеться, щоб були цікаві, професійні, якісні історії, гарно прописані сценарії. Важливо, як історія розповідається. Це стосується і театру, і кіно.
Мій колега, прекрасний актор, дуже гарно пише. Він розповідав мені про сценарії, які сам написав, і це геніально. Це про війну, наш сучасний стан. Бо я ділилася з ним, що взимку 2023-го мені присилали самопроби, і я не могла їх записати. Як на мене, неможливо розповідати про те, в чому ти існуєш, коли ти фізично відчуваєш, знаєш цей страх, біль. Ще й сценарій недосконалий. І в мене якийсь час було дуже категоричне ставлення - від «як так можна» і навпаки.
Потім згадувала, як мій майстер Микола Миколайович Рушковський, який пройшов Другу світову війну, розповідав, як вони ті часи переживали, і скільки гумору було, і скільки пісень. І я почала приходити до думки: щоб балансувати свідомість, щоб не збожеволіти, ми повинні перемикатися і на щось інше.
Так от, сценарій мого колеги, про якого я розповідала вище, це історія про військових. Але там є й гумор, і страх - все дуже якісно продумано. Тому за матеріалом може бути що завгодно, але це має бути якісно і професійно.
Як виконавцю, мені хочеться працювати з режисерами, з якими ти відчуваєш себе виконавцем, а не сам вигрібаєш. Хоча це внутрішня кухня, яка завжди була і, думаю, буде, бо ми ще будуємо свою кіноіндустрію.
Насамперед якість залежить не від акторів, режисерів чи сценаристів, а від людей, які той чи інший продукт замовлять. Адже коли я планую якусь роботу, я вирішую, кого беру з виконавців, хто буде цим керувати. Я обираю матеріал. Тобто від мене залежить, я оберу щось легковажне і ні про що або я оберу те, про що люди задумаються. Це різний підхід, різний світогляд, тому якість залежить від людей, які приймають рішення. Я не кажу, що має бути лише серйозний контент. Розважальний контент теж має бути, але він має бути дуже якісним. «Друзі» або «Теорія великого вибуху» - це дуже розважальний контент, але якої якості!
- І як нині з якістю? Наприклад, щодо телебачення: часто чую, що якість падає, і всі нарікають на відсутність бюджетів. Ви дозволяєте собі відмовлятися від проєктів, які не дуже подобаються?
- Так, я намагаюся. Але це просто моя робота. Акторам же теж треба за щось жити! Буває, глядачі пишуть: ой, так вона ж може відмовитися… Серйозно? А водій може відмовитися і не водити маршрутку? Це його робота. І до нього в маршрутку може зайти хто завгодно. Водій же не каже: вас візьму, а вас - не візьму. Він може не взяти тільки тих, хто не сплачує, бо це його бізнес, його робота. Моя робота так само – мене найняли на такий-то проєкт, і я роблю свою роботу.
Щодо питання про якість, то я завжди вважала: не в грошах справа. Гроші - це час. Коли є більший бюджет, ми можемо розтягнути зйомки в часі, знімати більше дублів, більш якісно підійти на майданчику до репетицій.
Все завжди впирається в професіоналізм. А професіоналізм у будь-якій сфері - це люди, які готові спостерігати, робити висновки, робити щоразу краще, ніж було до цього.
Можна завжди знайти щось хороше і в тих умовах, в яких ти існуєш. Така моя думка. Може бути все погано, але класні партнери, і ти з партнерами можеш зробити краще. Це може бути офігенний сценарій, але немає хорошого режисера, тому ти з цього сценарію маєш вижати максимум. Ти береш завжди якийсь плюс. Бо існувати з думками «як усе погано» неможливо, так ти сам себе руйнуєш.