11 січня в прокат виходить дебютна стрічка Філіпа Сотниченка «Ля Палісіада». Події розгортаються у 1996 році. За кілька місяців до мораторію на смертну кару в Україні двоє старих друзів, слідчий міліції Ільгар (Новруз Хікмет) та судовий психіатр Олександр (Андрій Журба), розслідують заплутану історію вбивства міліціонера. Аби відтворити атмосферу 1990-х років, по всьому світу вишукували і скуповували тогочасну апаратуру та плівку, тож частина сцен знята так, ніби це хроніка тих років.
Нашу розмову з Новрузом Хікметом, який грає слідчого Ільгара Сабітова і одночасно є другим режисером «Ля Палісіади», ми й розпочали з цієї стрічки, в якій, до речі, багато гумору.
Зіграти у дебюті свого друга - це дуже велика відповідальність
- Новрузе, ви писали, що «Ля Палісіада» - найкраще, до чого ви були причетним. Хоча ви були причетні й до інших класних фільмів. Чим ця стрічка для вас надважлива?
- Просто кіномова та стилістика «Ля Палісіади» мені найближча. До того ж, ми з Філіпом друзі, і я був причетним до фільму ще до того, як ми почали предпродакшн. Бо на інші проєкти тебе кличуть продюсери, ти підключаєшся, скажімо, за три місяці до зйомок, коли починається підготовка. А підготовка до «Ля Палісіади» розтягнулася на декілька років.
А потім Філіп сказав, що бачить для мене роль у цьому фільмі, що хоче саме з мене писати Ільгара. Це було цікаво. Хоча спочатку я не дуже згоджувався на це.
- Чому?
- Бо я не професійний актор. Все ж таки у мене режисерська освіта. Зіграти у дебюті свого друга одну з головних ролей - це дуже велика відповідальність. Та Філіп мене переконав, бо мені було з кого грати. У мене були спогади з мого дитинства. Філіп у мене вірив, то ж і я в себе повірив. І ця роль мені вдалася.
- Про які саме спогади ви говорите?
- Це спогади про друзів моїх родичів, людей, які були працівниками органів й іноді збиралися у нас вдома. Я народився в Баку, і на початку 1990-х, коли від’єдналися від радянського минулого, ми переживали схоже з Україною.
Я був малим, але пам’ятаю тих чоловіків, які були капітанами, підполковниками, для яких у ті часи головною метою було досягнути певних висот. А досягнути як? Завдяки корупції, якихось нечесних речей. Але все одно я намагався знайти щось людське у своєму героєві. Вдома вони були хорошими сім’янинами, хоча ти й не знав, що ці люди роблять у себе на роботі.
- Жанр фільму представляють як пострадянський нуар. Що таке пострадянський нуар, щоб пояснити це глядачеві?
- Глядачеві, який знає, що таке нуар, буде трішки простіше орієнтуватися. Нуар – це розчарування, таємничість, готелі, сцени, де є дощ, детектив, любовний трикутник. І це все у нас є. Але враховуючи, що події відбуваються у 1990-ті, ми ведемо глядача у пострадянське минуле, де їздять «Волги», стоїть готель «Дружба», нам здалося, що це трішки новий піджанр – пострадянський нуар.
- Це більше фестивальне кіно? Маю на увазі, наскільки воно може захопити широку аудиторію?
- Люди люблять ділити фільми на фестивальні чи нефестивальні. Хоча у цього фільму дуже хороша фестивальна історія: іноземний глядач, кінокритики дуже добре оцінили «Ля Палісіаду». Дуже сподіваюся, що український глядач теж знайде у стрічці щось для себе. Звісно, цей жанр можна назвати авторським, фестивальним. Але це не складний фільм, у ньому все зрозуміло. Хоча, з першого погляду, його структура і здається непростою для звичайного глядача.
Чесно кажучи, дуже хвилююся, бо обов’язково хтось одразу ж напише якісь недобрі коментарі. Хоча, здається, так відбувається з усіма фільмами. Тому сподіваюся, що глядач подивиться і зробить свої висновки. До того ж не так багато українських фільмів навіть до повномасштабного вторгнення виходило на великий екран. Зараз тим більше. То ж не треба позбавляти себе можливості піти в кіно, оцінити і зрозуміти – а чому у Вільнюсі, Роттердамі, Сараєво цей фільм людям сподобався.
Окрім того, у нашому фільмі ще й багато гумору. Українці, які дивилися його на фестивалі у Варшаві і на показі у Берліні, сміялися. А іноземний глядач, приміром, сміявся менше. Наш все-таки розуміє, що таке 1990-ті, з яких Філіп філігранно намагався пожартувати.
Навіть на IMDb жанр фільму – комедія, драма, кримінал (сміється).
- Тут буде і любовна історія?
- Так, два головних герої колись були закохані в жінку, у якої помер чоловік, з чого все й починається. Вони приїжджають в Ужгород розслідувати цю справу. Як я вже казав, в нуарі любовна лінія обов’язкова. І в цьому фільмі вона теж дуже важлива. Хоча й драматична для мого героя, який несе в собі відбиток радянського корумпованого минулого. Адже Ільгар вважає себе переможцем. У ХХІ сторіччі це звучить уже по-сексистськи, але в 1990-ті він мав «перемогти» цю жінку, одружити її на собі. Такого роду люди думали саме так. І він, по суті, цього добився. Але знайшли вони щастя чи ні, глядач зробить висновки, подивившись цю стрічку.
Другий режисер – це тіньова персона
- У «Ля Палісіаді» у вас не лише головна роль, ви тут ще й другий режисер. За що відповідає другий режисер? Адже ці люди часто лишаються в тіні. А ви працювали другим режисером у таких стрічках, як, приміром, «Додому» Нарімана Алієва, «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча.
- Ви вірно кажете, що другий режисер – це тіньова персона. Якби не «Ля Палісіада» і моя роль в ній, ніхто, напевно, і не згадав би, що я працював над стрічками «Додому», «Мої думки тихі» (посміхається).
Я завжди казав, що другий режисер має зробити так, щоб режисер, окрім спілкування і роботи з головними акторами на майданчику, більше ні про що не думав. А другий план, масовка вже може лягти на плечі другого режисера.
А ще, оскільки у мене є режисерські амбіції, мені завжди хочеться, щоб режисер отримав максимум того, що він хоче, і я цьому завжди допомагаю.
- У вашій короткометражці 2017 року «Марія» Філіп Сотниченко був режисером монтажу. Це тоді ви потоваришували?
- Ми познайомилися з Філіпом та Валерією Сочивець (продюсерка «Ля Палісіади». – Авт.) ще у 2013 році на кінофестивалі «Молодість». Наші короткометражні стрічки брали участь у національному конкурсі. Це, до речі, був рік дуже потужних короткометражок Філіпа Сотниченка, Нарімана Алієва, Каті Горностай, Марини Степанської, Нікона Романченка…
Відтоді ми й товаришуємо з Філіпом, Валерією. Філіп допомагав мені з «Марією», він прекрасний режисер монтажу.
- Ну і з Наріманом Алієвим ви пересікаєтеся у кіно. У тій же «Марії» він був вашим співсценаристом.
- Я така людина, яка дуже любить співпрацю. Зараз пишу сценарій свого повнометражного дебюту, і мені дуже важлива співпраця. Мені дуже важливе спілкування, дискусії, щоб дивитися на кіно з різних боків. Я люблю це.
- Про що ваша історія?
- Це історія, у якій частково є і мій досвід мігранта, адже я 13 років живу в Україні. Я хочу розказати історію про людей, які приїхали в Україну шукати свій дім, які захотіли тут будувати своє майбутнє.
Проєкт називається «Вшиті субтитри», бо головний герой – перекладач. Мігранту завжди важливо передати свій код. Особливо зараз, коли дуже багато українців стали вимушеними мігрантами, коли дуже важливо зберегти свою культуру, ідентичність, щоб залишитися українцями. Але з іншого боку, людині треба влитися і в нове суспільство.
Кіно має бути чесним, перш за все
- А чому 13 років тому ви обрали Україну?
- Тоді моя країна, мені здавалося, не була достатньо вільною для мене. Я хотів поїхати з Азербайджану, щоб вирватися з рамок, у яких жив. Родичі, знайомі пропонували їхати в Москву. Але якось мій двоюрідний брат з другом їхали до Києва і взяли мене з собою. З того першого візиту я й закохався у це місто. Вже тоді Київ був європейським містом. Особливо у порівнянні з сірою Москвою. У Києві свобода наче літала у повітрі. І я переїхав сюди жити.
За всі ці роки лише впевнився, що не помилився. Моя донька народилася тут, тут і зараз живе з моєю колишньою дружиною.
А в Москві було дуже неприємно. Пригадую, як на початку було важко знайти роботу в Києві, бо не було ще великого досвіду, і мені знову пропонували: їдь в Москву, там є робота. Добре, що не пішов туди за кар’єрою. Там би, напевно, грав лише жахливих кавказців з акцентом. Такими їх зробили росіяни, крутять оцей штампований образ.
- До повномасштабної війни анонсувалося, що будуть «Мої думки тихі - 2». Оскільки ви працювали над першим фільмом, може, є якісь новини?
- Не знаю, тому нічого зайвого не хотів би казати. Теж таке чув, може, це були просто ідеї. Але класно, що Лукіч зняв прекрасний ніжний фільм «Люксембург, Люксембург».
- До речі, Лукіч говорив, що сьогодні він би не зняв ні «Мої думки тихі», ні «Люксембург, Люксембург», бо сьогодні все наше життя про війну.
- Так, зараз все дуже складно. По-перше, незрозуміло, яке кіно потрібно Україні саме в цей час. По-друге, після чергової атаки думаєш: напевно, потрібно більше зброї, а не зйомки кіно. Це важке питання.
- Але все ж таки яке кіно може бути?
- Зараз все українське кіно несе у собі війну, відчуття війни, так чи інакше війна у ньому присутня. Кіно має бути чесним, перш за все. Мені здається, зараз нашими фільмами ми маємо кричати на весь світ, щоб усі почули, зрозуміли, що у нас відбувається. На жаль, у Європі не всі все вірно розуміють. Там все ще є романтизація «русской души». І нам треба перекричати це своїм болем.
От, наприклад, події у моєму фільмі «Вшиті субтитри», який я готую, відбуваються за тиждень до повномасштабного вторгнення. І та ненависть, яка в мені збирається по відношенню до російської держави, знайде відображення у моїй історії. Це вже неможливо обійти.
Агресія Росії триває вже давно, хоча деякі європейці вважають, що все почалося 24 лютого. Але тільки ми, країни, які є сусідами Росії, добре знаємо, який це сусід, скільки у нього відтінків чорноти. А у європейців це Толстой, Достоєвський… Це дуже прикро.
Зараз українське документальне кіно дуже потужне, воно несе істинну правду про звірства росіян і ті наслідки, які вони накоїли.
- Які з українських стрічок останніх років ви б радили подивитися нашим читачам?
- «Люксембург, Люксембург», який ми вже згадували. «Бачення метелика» Максима Наконечного відверте кіно – це історія про аеророзвідницю з позивним «Метелик», яка повертається з полону. «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука - у цій стрічці прекрасне все. Дуже потужний фільм «Клондайк» Марини Ер Горбач. З документального кіно – «Ми не згаснемо» Аліси Коваленко. Це ніжний емоційний портрет нинішнього покоління, вважаю обов’язковим для перегляду. Також раджу «Я і Фелікс» Іри Цілик, фільми Валіка Васяновича дуже люблю. Дуже чесна картина про 1990-ті «Ти мене любиш?» Тоні Ноябрьової. Ну і «Ля Палісіаду» дивіться обов’язково.