Київський театр «Колесо» вже розпочав новий театральний сезон. То ж хочете на виставу на основній сцені або в Камінній залі – будь ласка. Чи завітайте на виставу до кафе театру. Бажаючі можуть відвідати мистецьку виставку в театральному салоні.
Цього року «Колесу» виповнилося 35. То ж ми поспілкувались із беззмінною директоркою театру, режисеркою, народною артисткою України Іриною Кліщевською, як все починалося, та поговорили про важливість мистецтва і терапію для глядача.
Всі запитують, чи є у нас дитячі вистави
- Ірино Яківно, у вересні у вас йде прем’єрний «Strip-Tease 2» за п’єсою польського драматурга Славомира Мрожека. Чим новим ще порадуєте?
- У нас вже точно будуть дві прем’єри. Одна, до речі, дитяча. Наша режисерка, заслужена артистка України Марія Грунічева, готує виставу за п’єсою «Марко з Котигорошівки» сучасної драматургині Надії Симчич.
Ми якось думали, що діти в такий період в театр не ходять. Але зараз всі запитують, чи є у нас дитячі вистави. Тому робимо нову постановку, яка на часі – як люди воюють зі змієм. Але це суто дитяча вистава.
І готуємо прем’єру за оригінальною повістю «Місячна ніч» австрійського письменника Леопольда Захера-Мазоха, про якого можна годинами говорити, - він був неординарною особистістю. Я читала багато його творів. У його творчості є українська тематика, він народився у Львові, потім з батьками переїхав до Австрії.
Коли я побачила у центрі Львова скульптуру Мазоха, то мені захотілося розповісти не лише про кишеню його штанів, куди люди засовують руку. Раніше твори Мазоха були більше в тренді, а нині його мало є в культурному просторі.
До речі, а «Strip-Tease 2» за Мрожеком вам цікаво було дивитися?
- Цікаво! Два такі начебто різні світи, дві різні людини, а в кінці - звук м'ясорубки. Це їх обох так перемололо життя?
- За останньою цитатою Мрожека в п’єсі: «Раз вона кличе – треба йти». Мрожек – це всі грані фантазії: ексцентричність, гротеск, абсурд, оригінальний гумор.
У нас в театрі багатий різножанровий репертуар. Ми намагаємось ставити різних авторів. Серед них є відомі у світі, але яких мало знають в Україні. Наприклад, є вистава «Любовна плутанина, або Колишні справи» австрійського драматурга-комедіографа, актора, співака Йоганна Нестроя, п’єси якого до нас не ставили українські театри.
В репертуарі є «Дама-Примара» за п'єсою класика іспанської драматургії Педро Кальдерона де ла Барки.
Є «СкороВода» про Григорія Сковороду за сценарієм Івана Драча та Віри Мельник «Варсава». Нам хотілося, щоб про Сковороду знали не лише як про людину, яка ходить з торбою по світу, а як про багатогранну особистість.
Небагато людей знають п’єсу Степана Васильченка «Не співайте, півні, не вменшайте ночі». Наша постановка має назву «Ніч кохання». Вона дуже щемлива. Написана Васильченком у 1915-1916 роки в окопах. І це відчувається. Але глядачі добре реагують.
Йде постійно народ і на виставу "У Києві, на Подолі.., або "Гдє ві сохнітє бєльйо?" за мотивами українського водевілю Миколи Янчука.
- Ви кажете, що робите постановки маловідомих у нас драматургів. Як обирає глядач, що подобається, а що ні?
- Ми орієнтуємося на різні жанри – комедію, трагедію, фарс, абсурд, водевіль, детектив, фольклор тощо. Є, до речі, й, так би мовити, жорсткі вистави. Наприклад, «Grillenparz та хор цвіркунів» за п’єсою сучасного драматурга з Австрії Томаса Артца. Австрійська фірма організовує корпоратив на природі - такі собі страшні офісні пристрасті. Зараз не граємо. Не на часі. Хочеться, щоб глядачі релаксували і отримували позитивні емоції.
Наприклад, у нас є постановка мексиканської п'єси Еміліо Карбальїдо «Два аромати троянди». Це комедія з любовним трикутником. І українських класичних вистав у нас багато: за творами Миколи Янчука, Олени Пчілки, Лесі Українки, Миколи Куліша, Панаса Саксаганського, Степана Васильченка - ми цими постановками дуже пишаємося.
- Щоб кожен сам міг знайти собі щось до смаку?
- Так, і глядач сам обирає. Часто ходить на щось веселе. До речі, наша вистава «Генерали у спідницях» за п’єсою Жана Ануя йде дуже багато років, але вона користується великим попитом.
- В чому феномен, що вона не набридає глядачеві?
- По-перше, у нас маленькі зали. Наприклад, на «Генерали у спідницях» можуть прийти лише 60 осіб – і це основна наша сцена. Квитки розкуповують дуже-дуже швидко. По-друге, глядачі люблять цю французьку комедію-сатиру. Якщо людині сподобалась вистава, вона стає нашим постійним глядачем і намагається передивитись увесь репертуар. І зали повні. За що ми глядачам дуже вдячні.
У нас камерний театр. Декілька вистав можуть йти одночасно в різних залах. Внизу, на першому поверсі, можна зіграти «Вечорниці» - це сцена в кафе театру, де глядачі сидять за столиками. Є Камінна зала І і Камінна зала ІІ. Є сцена у дворі, де йдуть музичні вистави з піснями та розмовами. Актори з Вільнюса, коли були у нас в гостях, казали: «У вас тут справжній Бермудський трикутник» (сміється).
Окрім вистав українських режисерів, в нашому театрі є постановки й іноземних режисерів: француза П’єр-Жана Валентена (вистава «Каспар» за п’єсою Петера Хандке), американця Ніла Флекмана (вистава «Terra Incognita» за новелою Генрі Джеймса), грека Еммануїла Куцуреліса (вистава «Антігона» Софокла), болгар Явора Бінєва (вистава "Мамо, де ти?") і Дімо Дімова (вистави «Портрет планети» за п’єсою Фрідріха Дюрренматта, «Чудо Піаф» за п’єсою Віталія Кіно та Ніни Мазур).
Зараз з нами працюють три актора з Луганського театру
- Цього року «Колесу» виповнилося 35. Напевно, якби не така біда, у вас були б святкування з цього приводу?
- Так, ми не робили ніяких гулянь. 9 травня в Бахмуті загинув наш працівник, завідувач художньо-постановочної частини Андрій Ніщимний.
Тому ми колективом просто зустрілися всі разом, поговорили, привітали одне одного, згадали наш шлях. Важко сьогодні щось святкувати. Тому просто відкрили наш 36-й театральний сезон.
- Чи змінилася ваша трупа? Хтось, може, на фронті, хтось, може, виїхав.
- До Польщі виїхав наш актор, у нього троє дітей, асистентка режисера з маленьким сином. Ще один наш актор зараз воює під Бахмутом. Я з ним грала французьку ліричну комедію «Азалія» за п’єсою Ів Жаміака. Але нікого поки що не вводимо на його роль. Ми також не граємо «Антігону» Софокла, бо він воює. А так всі на місці, всі працюють.
Минулого року у Сєвєродонецьку розбомбили будівлю театру, і вся їхня трупа роз’їхалась. Зараз з нами в колективі працюють три молодих актора з Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру.
- Вдається зараз виживати?
- Наш театр підпорядкований Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), нам сплачують заробітну плату з бюджету. Звісно, вона не така, як нам потрібно було б, але це вже добре. Продаж квитків нам допомагає, адже треба робити нові постановки, а це костюми, декорації і так далі.
- Всі ці роки ви керуєте театром. Але ви ще й акторка, і режисерка. Як у вас всі ці ролі поєднуються?
- Якось само собою вийшло, що все так склалося (посміхається). Я закінчила режисерський факультет в Карпенка-Карого. Наприкінці 80-х років у Києві почали організовувати театральні студії, саме так тоді театри називалися. Ми відкрили Театр-студію «Кафе-театр «Колесо». Згодом тодішній голова Подільського району Іван Салій виділив нам приміщення на Подолі, на Андріївському узвозі. І я взяла на себе керуючі зобов’язання. Отак все й вийшло.
Паралельно грала декілька вистав як актриса. Дуже люблю свою роль Едіт Піаф. Прем’єру моновистави «Чудо Піаф» зіграла в Єревані, де отримала нагороду за «Найкращу жіночу роль».
До речі, бути режисером також дуже непросто. Режисер має знати, що і як повинен грати актор. Це не просто командувати. Але це вже окрема тема для розмови.
Сьогодні в мене, як у директора і художнього керівника академічного театру, є підтримка – гарна команда.
Хочу, щоб наше «Колесо» не зупинялось
- Що вам цікавіше – акторство чи режисерство?
- Коли граю виставу - акторство, коли ставлю виставу – режисерство.
- Скільки часу у вас займає постановка вистави?
- По-різному буває. От зараз працюю над постановкою за повістю Захера-Мазоха «Місячна ніч». Це складна робота, яку ми почали ще до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну.
- До речі, а чому ви назвали театр «Колесо»?
- Щоб котитися вгору. Так і вийшло. Об'їздили дуже багато країн, міст з виставами, проєктами. Брали участь у 75 міжнародних і всеукраїнських театральних фестивалях. У нас цікаве життя.
- А є можливість нині кудись виїжджати?
- Нас запрошують взяти участь у всеукраїнських театральних фестивалях. А їхати за кордон зараз проблематично. Хоча наші актори Петро Миронов і заслужена артистка України Марія Грунічева грали моновистави на фестивалях у Литві: в Друскінінкай та Висагінасі.
- У кожного режисера, актора є своя творча мрія. У вас яка?
- Хочу, щоб вистави нашого театру були цікавими і популярними. Щоб наше «Колесо» не зупинялось.