Нещодавно завершилась перша частина зйомок 10-серійної стрічки «Перевізниця», де головну роль грає Анастасія Карпенко. Її героїня Лідія – професійний психолог. З початком повномасштабної війни вона залишається в Україні та стає перевізницею для людей, які змушені покинути свої домівки у гарячих точках та поїхати у безпечніші місця. Кожна поїздка Лідії стає для пасажирів своєрідним сеансом терапії, де вони розповідають їй про свої страхи, надії та мрії, перш ніж дістануться до місця призначення.
Серіал «Перевізниця» знімає Starlight Media за підтримки відомої кіностудії Gaumont, 8 партнерів-мовників у різних країнах (France TV, SVT, YLE, RUV, CR, NRK, ZDF, SRF) та міжнародного дистрибʼютора Beta Film. Показати планують наступного року на каналі СТБ.
Ми поговорили з Анастасією Карпенко про зйомки у цій воєнній драмі, українське кіно, родину та подальші плани.
У «Перевізниці» є багато сумних історій, але вони правдиві
- Настю, «Перевізниця» - це суцільна драма чи є й світлі моменти?
- Звісно, є. У нас же геніальний шоуранер та режисер Євген Тунік, який зробив історію максимально збалансованою. Є багато драми, дуже багато сумних історій, але вони правдиві. Є й гумору достатньо. Мені здається, він допоможе глядачеві легше сприйняти наше кіно. Адже дивитися про себе під час війни – це ще те випробування!
- Всі події будуть розвиватися в авто?
- 50 на 50. У нас є багато сцен і на локаціях. Наприклад, ми знімали у будинку, який дійсно був розбомблений.
Насправді такі зйомки – це дуже цікаво. І мені набагато ближче саме такий підхід, бо ти можеш максимально сконцентруватися на партнерах, тексті, меседжі, який хочеш донести, а не на якихось інших деталях. Це дає можливість максимально наповнити простір собою.
- Серіал знімається і для міжнародної аудиторії. Він буде і англійською, і українською мовою?
- Серіал знімається українською мовою, але буде перекладений багатьма, з відомих вже є: німецька, французька, норвезька, шведська, данська, фінська. У нас є одна серія, в якій знімалися французькі актори. Тому вона буде україно-франко-англійською. Моя героїня спілкується з ними англійською мовою, вони між собою - французькою, а інші персонажі - українською.
Завдяки емоційній та чутливій кінематографічній мові серіал точно дістане до серця кожного європейця.
Ми були за кордоном пів року, і я вже просто не витримала
- Кожна поїздка у вашому авто стає для героїв сеансом терапії, під час якої вони розповідають свої історії. Хто є вашою терапією в ці дні?
- Такою терапією для мене є існування моєї маленької дитини. Я не можу дозволити собі розкиснути, сильно сумувати або думати довго про погане. Тому моя донечка тримає мене в тонусі.
- Ви на якийсь час виїжджали з нею. Не боялися повертатися? Психологічно прийняти таке рішення важко, коли маленька дитина.
- Так, я дуже довго вагалася і дуже довго вела перемовини зі своїм чоловіком. Він одразу пішов служити в ЗСУ і був категорично проти, просив мене не приїжджати. Ми були за кордоном пів року, і я вже просто не витримала. Я відчувала кожною клітинкою свого тіла, що маю повернутися на свою землю і що мені просто фізично погано перебувати десь.
Хоча коли почалися масовані обстріли, ми теж виїжджали. Тоді я вже сама вирішила, що треба вивозити дитину. Але весь час мала намір і непереборне бажання повернутися додому.
- Марійка ще зовсім маленька, але ж вона теж чує сирени, вибухи. Як ви їй пояснюєте, що відбувається?
- Граю з нею в ілюзію. Коли гуде сирена, кажу, що це гуде великий слон або пожежна машина поїхала рятувати котика, який застряг на дереві.
Вона не дуже мені вірить, адже звук занадто потужний. Постійно дивиться на мене великими очима, мовляв, мамо, щось не дуже схоже на справжню пожежну машину. Але я постійно намагаюся перетворити все на гру.
Я їй не розказую, що йде війна. Вона ще занадто маленька, щоб все зрозуміти до кінця. Тому ще більше її травмувати не хочу.
- Ваш брат, чоловік зараз на фронті. Вдається бачитися?
- Лише коли їм дають військові відпустки. А так вони постійно на фронті: брат воює під Бахмутом, чоловік - під Херсоном.
- Коли ви зустрілися з чоловіком вперше за пів року, то розповідали в Інстаграмі, як за 10 днів заново знайомились, і що тепер Марійка розділяє всі іграшки на «мама» і «тато». Як донечка тримає зв’язок з татом, щоб не забувати?
- Намагаємося говорити по відеозв'язку як тільки є така можливість. Але якщо у вас є діти, ви розумієте, що в такому віці їм дуже важко, вони сприймають ту людину, яка поряд з ними, хто з ними грається, хто з ними спілкується. І коли тато приїжджав на 10 днів, це було щастя. Вона вся була закохана, вся в ньому. Але от ми вже не бачилися декілька місяців, і я помічаю, що це впливає не на користь. Адже телефон - це не справжня людина.
Я, наприклад, зараз не захотіла б дивитися комедії
- Ви зізнавалися, що зніматися в кіно про війну під час війни - дуже дивна річ. Що ви переживали на зйомках? Наскільки це важко?
- Я б не назвала це словом «важко». Це був неймовірний досвід, і ще буде, адже ми відзняли лише перший пул серіалу. І я в нетерпінні. От знімаємо ми сцену і чуємо справжню сирену. І в цей момент ти починаєш ще й переживати за свою дитину і маму, як вони та де. Думаю, це додавало справжності в усьому – у грі, відчутті страху, переживаннях. Це йшло на користь і образам, і нашому проєкту. Історія, яка твориться нами на наших очах.
- А якого кіно сьогодні треба більше знімати? У розмовах з вашими колегами я все частіше чую, що люди вже настільки виснажені, що їм більше потрібні комедії, фільми на якісь побутові теми, бо переживати трагедію ще й в кіно – це дуже важко. Хоча з іншого боку, кіно не може бути далеким від нашого сьогодення.
- Буду говорити лише про себе. Я, наприклад, зараз не захотіла б дивитися комедії. Хоча для більшості людей, думаю, це необхідно, щоб розвантажуватися, перемикатися, вірити. Сміх же викликає гормони радості. На мою думку, треба знімати справжнє кіно, таке, як «Перевізниця». Але чому б і не робити справжні комедії, які будуть допомагати людям перезавантажуватися.
- Що ви дивитеся, щоб перезавантажитися?
- У мене маленька дитина, тому, на жаль, не маю на це часу. Ті дві години, коли вона спить вдень, - це єдиний вільний у мене час. А так я постійно з донечкою.
- На жаль, в більшості наших стрічок, особливо це стосується серіалів, знімалися росіяни. І транслювати їх зараз – це наче наруга над українцями. Звісно, шкода все втратити, бо є хороші роботи. Що з усім цим робити?
- Думаю, треба все прибирати. Мені не шкода. Я теж дуже багато знімалася з ними, але готова пожертвувати своїми роботами заради того, щоб ми знімали нові цікаві історії вже з нашими, дуже талановитими акторами. Треба очистити простір.
- От ви з ними знімалися, спілкувалися, як і всі ми. Чи хтось із них запитав, як ви?
- Після початку великої війни одна-єдина колега писала і пропонувала будь-яку допомогу. Але на той момент я не могла з нею спілкуватися, в мене була відраза до всіх них. Хоча й зараз вона не минула.
Коли вони мені спливають у стрічці Фейсбуку, буває, з цікавості заходжу подивитися, що ж ці люди несуть у світ. А вони несуть просто своє життя: у когось вийшла вистава, хтось знявся у новому фільмі, хтось з родиною відпочиває… В мене більше немає нічого спільного з цими людьми. Я просто видаляю їх з друзів, і все.
У мене з вересня по січень всі зйомки вже розписані
- Читала дуже багато захопливих відгуків про фільми «Як там Катя?» і «Я і Фелікс», де у вас також головні ролі. Їх демонстрували на окремих показах. Коли вони вийдуть в прокат?
- Режисерки фільмів Іра Цілик та Крістіна Тинькевич планують випустити їх в прокат восени. Віримо в найкраще і сподіваємося, що так і буде.
- Це дуже непрості, драматичні, емоційні історії. Готовий глядач до такого кіно?
- Звісно, готовий, чому ні? По-перше, вони знімалися до війни. По-друге, ці історії, включаючи й «Перевізницю», загальнолюдські. Так, вони болючі, але вони справжні. Вони про наше життя, про те, що відбувалось, відбувається і буде відбуватися. І це завжди актуально. На мою думку, драми впливають на наш емоційний інтелект.
- Були у вас ще якісь зйомки останнім часом?
- Я ще встигла знятися в повному метрі Єгора Олесова – це фільм «Дочка». Але, на жаль, поки не можу розповідати деталі.
- Це класна новина, кіно знімається. Вас запрошують на проби?
- У мене з вересня по січень вже все забито. Для мене більшої радості, ніж участь у новому проєкті, немає. Тим більше у мене будуть дуже серйозні, потужні та класні проєкти. Я справді фанат своєї роботи, обожнюю свою справу.
- А дозволяєте собі відмовлятися, якщо фільм не дуже подобається?
- Вже відмовляюся. А раніше роботи було не так багато, тому в більшості намагалася попрацювати з собою і зробити цей проєкт або роль моєю.
- Яка ваша улюблена роль?
- Анна в «Як там Катя?» та Лідія в «Перевізниці» - це мої найулюбленіші проєкти.
- Ви ще й акторка в Театрі драми та комедії на лівому березі Дніпра. Зараз теж граєте?
- Зараз я в декретній відпустці. Продовжую грати одну виставу, але не беру участі в нових проєктах.
- Нині його очолює Олеся Жураківська. Коли читаєш якісь ваші коментарі одна одній, здається, ви подружки, дуже тепло пишете.
- Так, вона моя велика подруга.
- Працювати з подружкою не важко? Бо все-таки є, певно, якась субординація.
- З Олесею мене дуже давно пов'язують дійсно тісні стосунки, але я вмію перемикатися. Вона не ставить ніяких рамок у спілкуванні, але для мене є певний пієтет, і я поводжуся відповідно, хоча зовнішньо це ніяк не проявляється. Наше з нею спілкування так само щире, відкрите, як було й раніше.
- Зараз багато дискусій, що на часі, що не на часі. Але й життя відкладати на потім не можна. В чому ви собі не відмовляєте, щоб почувати себе щасливою, наскільки це можливо?
- Насправді я відношуся до тих людей, які собі не дуже дозволяють відпочивати. Я не дозволяю собі перемикатися, бо маю якесь відчуття провини. Провини перед усіма, хто зараз на фронті, хто страждає. Звісно, інколи можу зустрітися зі своїми друзями. І саме тоді, напевно, можу трішки відпочити. Зустрічі з друзями мені дуже допомагають триматися морально.