Юлія Зорій – про річницю шлюбу з Олексієм Резніковим, роботу психологом та нові мрії

Телеведуча та психолог розповіла про професійне та особисте життя.

ICTV 2

Щоб поговорити з Юлією Зорій, нам довелося втиснутися в її щільний графік між сеансами. Сьогодні вона більше психолог, аніж телеведуча. Так, Юля повернулася в ранкове шоу «Ранок у великому місті», яке нині виходить на ICTV 2, СТБ та Новому каналі, але увесь час з початку повномасштабної війни не припиняє працювати психологом та надавати допомогу тим, хто її потребує.

KP.UA поспілкувалася з Юлією Зорій про психологічну підтримку українців, наші болі, як з ними справлятися, про річницю весілля з чоловіком - міністром оборони Олексієм Резніковим та їхні мрії.

Повертатися до роботи в «Ранок у великому місті» було страшно

- Юлю, рік тому в нашій розмові ви говорили, що сумуєте за командою «Ранку у великому місті». З легкістю повернулися до телевізійної роботи?

- Я зраділа, коли дізналася, що «Ранок у великому місті» повертається. Але коли опинилася у студії, спіймала себе на думці, що мені якось некомфортно і дивно. Аналізувала, намагалася зрозуміти, що це за стан. Адже зараз ми перестали бути інформаційно-аналітичним проєктом, інформаційна складова залишилася за телемарафоном, ми стали більш лайтовими. Ми розповідаємо історії захисників, історії переселенців, різних українців – і тепер це ранкові історії про все.

І ось такий полегшений формат програми змусив мене трішки задуматися. Я спочатку не розуміла, чи це взагалі доречно зараз, як мені себе поводити в цій ситуації, коли ми – не  серйозна інформаційна програма, а більш розслаблена. Впоралася з цими думками, коли ми з продюсерами, моїми співведучими Гришею Решетником та Романом Міщеряковим проговорили цю ситуацію. Адже ми не веселимося, а намагаємося  розповісти глядачам і щось інше, окрім новин. І коли ми все  проговорили, зрозуміли, про що ми сьогоднішні, тоді стало легше. Бо на початку, справді, мені стало страшно, я гадала – а чи дійсно цей формат зараз необхідний і важливий? Всі ми були трішечки розгублені.

- Зараз продовжуєте працювати на лінії психологічної підтримки?

- Зараз я працюю на онлайн-платформі Mental help, яка надає безкоштовну психологічну допомогу всім, хто до нас звертається. Сесії тривають близько години в онлайн-форматі. Тому для роботи мені потрібен лише ком’ютер та інтернет.

- Ви з колегами, іншими психологами та психіатрами, їздили до Ізраїлю, щоб перейняти їхній досвід, навчитися, зокрема, як надавати психологічну підтримку людям з ПТСР, військовим, сім’ям військових. Це біда, з якою ми вже стикнулися і будемо стикатися ще довго й після нашої перемоги. Що вони радили, спираючись на свій досвід?

- Ми дійсно багато говорили і про потстравматичний стресовий розлад, і взагалі про те, як працювати з цивільним населеннями, військовими, як підтримувати сім'ї військовослужбовців, сім'ї військовополонених. Є протоколи, за якими працюють спеціалісти, тому розповідати про всі ці етапи не бачу сенсу. Для мене це було корисно.   

В моїй практиці зараз немає військових. Але я працюю з жінками і дівчатами, які втратили хто батька, хто чоловіка на війні. Кілька місяців тому завершила роботу у проєкті Regeneration, який організував Фонд Олени Пінчук, щоб допомагати постраждалим від війни жінкам. Це були групові консультації для всіх жінок, які вважали за потрібне отримати психологічну підтримку

- Не знаю, чи є у вас такий досвід, можливо, ви спілкувалися на цю тему з колегами. Військові дуже рідко звертаються за допомогою до психолога, бо не розуміють, чим він може їм допомогти. Принаймні, я чую такі історії. Звісно, змусити людину не можна, вона сама має до цього прийти. Як оцей контакт можна налагодити?

- Зазвичай чоловіки приїжджають додому в якусь невеличку відпустку або коли відбувається ротація. Ми говорили з колегами про те, наскільки ефективно на кілька днів чи тиждень одразу вводити людину в курс підтримки чи вести її до психолога. І багато хто зі спеціалістів каже, що в такий короткий термін, навпаки, краще дати людині можливість просто побути вдома, відпочити, поспати, поїсти, забезпечити якісь свої базові потреби.

Ми радимося, дискутуємо з цього приводу. Звичайно, все залежить від стану людини, але, як на мене, в ці кілька днів відпустки краще дати їй можливість просто побути у відносній тиші, відносному спокої з близькими та рідними. Ми не знаємо, наскільки коротка програма може бути корисною.

Зараз питанням психологічної допомоги займається перша леді Олена Зеленська, вона тримає це питання на контролі. На це нині направлено дуже багато зусиль.

Люди дуже змучені, тому їх зачіпає абсолютно будь-що

- Що зараз українцям болить найбільше? За якою допомогою вони звертаються?

- Багато хто зараз звертається через горювання, бо втратили рідних. Багато хто звертається через дуже сильні тривожні стани та стрес. За майже півтора роки великої війни стільки всього вже накопичилося, що людям справлятися дуже важко.

У жінок, які вимушено виїхали за кордон, до сих пір залишається почуття провини, але повертатися назад вони бояться, що, в принципі, є адекватною реакцією. Бо війна – це страшно, війна не є нормою. Призвичаїтися і адаптуватися до неї надто складно.

Є великий попит саме на те, як налагодити стосунки у сім'ї, в парі. Це для мене стало приємним здивуванням. Причому звертаються як жінки, так і чоловіки. Вони радяться, як підтримувати зв’язок на відстані, щоб зберегти сім’ю.

- Коли я заходжу у соцмережі, мені потім стає погано, бо якось дуже багато стало хейту та агресії, що б ти не зробив. Є таке, чи це мені так лише здається?

- Я не можу прослідкувати за цим у соцмережах, тому що я безпосередньо працюю на консультаціях, коли жінки жаліються, що отримують якесь засудження, повчання від своїх подруг, друзів. Чи стало цього більше? Думаю, ні.

Зараз люди просто дуже змучені, зістресовані, тому їх зачіпає і тригерить абсолютно будь-що.

- Просто дуже не хочеться, щоб ми самі себе пережували.

- Не хочеться, звичайно. Але, на жаль, це все одно є. До чого це призведе в майбутньому? Невідомо. Але точно не до того, що нас об'єднає і зробить сильнішими, кращими, ближчими.

Моя присутність поряд була потрібна чоловікові як повітря

- 25 липня у вас з Олексієм Резніковим річниця весілля – 3 роки.  Готуєте сюрприз чоловікові? Думаю, він точно вам щось приготує.

- Три роки подружнього життя? Добре, ви нагадали, що вже скоро 25-те. Через всі події другий рік ми про це забуваємо, але напишу собі нагадування. Думаю, він точно вибере гарні квіти.

У нас є кілька прив'язок до дат – це дата нашого знайомства і дата мого повернення до Києва після початку певномасштабної війни. Я тоді виїжджала з Києва на два місяці. І день мого повернення став для Олексія суперважливим. А реєстрація шлюбу якось випала з цього списку.

- Чому саме дата вашого повернення? Йому було важливо, щоб ви були поруч?

- Окрім того, що він був виснажений фізично, адже спав по кілька годин, він був дуже виснажений ще й морально, почав згасати емоційно.

Він розумів, що не може сказати мені – «приїжджай», він би й сам за мене тут переживав, але потім дякував, що я сама вирішила. Казав, коли я повернулася, у нього з'явилися сили йти далі, бо моя присутність поряд була потрібна йому як повітря. Я й сама не усвідомлюю, як це – бути від нього окремо.

- Ваші любов і повага одне до одного відчувається навіть у ваших постах, коли ви пишете – «мій супергерой», як вам з ним пощастило, що ви в надійних руках, що вам важливо те, що важливо для нього, і навпаки… Як ви прийшли до такої гармонії у стосунках?

- Я вам скажу відверто, що пишу це не для того, щоб показати моє життя якимось не таким, як у інших, чи надати фарб там, де їх немає. Я пишу абсолютно щиро по факту того, що між нами відбувається. Це не означає, що ми не можемо посваритися. Можемо, звичайно. Може бути, що десь хтось когось не зрозумів і сам собі щось надумає. Але нам вдалося досягти цього лише тому, що ми все вирішили до шлюбу.

Ми дуже багато працювали над своїми стосунками. Реально була докладена величезна кількість зусиль, і я кажу це абсолютно серйозно. Бажання бути разом було настільки великим, що нам доводилося сідати з ним і про це говорити. До моменту, як ми одружилися, ми сварилися, розходилися і сходилися кілька разів. І якщо деякі пари це проходять після шлюбу, то ми пройшли до шлюбу. Всі сварки, розходження, образи ми залишили там. Тому в шлюб вступали абсолютно свідомо і з розумінням, хто ми. Або, може, нам так пощастило. Буває, що люди зустрічаються і одразу розуміють – це воно.

- Ваша церемонія відбулася на адміністративному кордоні Криму з Херсонською областю, у пункті пропуску «Каланчак». Чому ви обрали таке незвичне місце для одруження? Зараз це взагалі дуже символічно виглядає.

- Воно і тоді виглядало символічно. Олексій займав посаду віцепрем'єр-міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, і вони якраз працювали над відкриттям різних контрольно-пропускних пунктів. Саме тоді відкрили «Каланчак», де можна було оформити будь-які адміністративні послуги, в тому числі й зареєструвати шлюб. І я запропонувала Олексію: «Якщо можна зробити це там, давай поїдемо і зробимо. Заодно і людям покажемо, як все працює. Нам все одно, де розписуватися».

Олексій сказав, що це прикольна ідея, і так ми стали першою парою, яка зареєструвала там шлюб. Потім ми поїхали в Нову Каховку пообідати, приїхали в Херсон, там переночували і повернулися додому. Було дуже мило.

В Олексія вже збирається велика колекція коїнів

- У вас в родині з’явився ще один котик Хаймарс. Причому у вас вже є Аля.

- У нас уже з’явився третій. У нас вже є Соломон, тиждень, як у нас живе (сміється).

- Теж мейн-кун?

- Теж мейн-кун, найменшенький. Так що нас вже троє. Це взагалі цікава історія. Я ніколи не заводила собі тваринку, хоча могла. У мене була квартира, я була сама, спокійно могла  завести тваринку і прекрасно жити. Але увесь час боялася, бо я ж гіпервідповідальна – а раптом десь поїду, а в мене ж кіт, хто за ним догляне.

І коли Алька мені дісталася як придане до Олексія, мені стало її шкода, що вона одна, що їй наче сумно, бо вона як пенсіонерка – лише ходить і свариться. І я кажу Олексію: «Давай заведемо ще одного котика, їй буде веселіше». Взяли Хаймарса. Веселіше їй не стало, тому що вона його не прийняла. Вона дозволяє йому жити в її домі, як і нам (сміється). Але з ним не грається, Алька взагалі не зрозуміла, нащо ми притягли цю тварину додому. І мені стало шкода Хаймарса. Так ми завели третього котика. Тепер вони всі не граються між собою, тому в принципі все нормально.

- З такими успіхами можна і четвертого взяти.

- Ми домовилися, що на третьому зупиняємося. Звуть його Соломон. Зазвичай, коли в розпліднику дають кошеня, то господарі потім змінюють ім'я. Думали назвати його чи то Джавеліном, чи то Леопардом, щоб був у компанії з Хаймарсом. А потім почитали значення імені Соломон – на івриті це означає «мир», в значенні не війна.

Подумали, може, це хороший знак, і вирішили залишити його рідне ім'я Соломон.

- Цікаві імена - Хаймарс, Джавелін, Леопард. Ви розповідали, що Хаймарсом його назвала донька Олексія – Анастасія. 

- Так, вона запропонувала назвати Хаймарсом.

- Ви з нею подружки?

- Не те щоб дуже близькі подружки, але ми дуже гарно, тепло, близько спілкуємося. Вона дуже класна. Це наш результат, до якого ми прийшли впродовж кількох років, це наша спільна заслуга. Бо в нас з Олексієм є онуки, я їх люблю. Вони бувають у нас, ми - у них. Ми всі, на щастя, добре спілкуємося, товаришуємо, дружимо.

Ми прекрасно спілкуємося і з мамою Насті, першою дружиною Олексія. Іноді збираємося всі разом. У нас дуже прикольні, здорові стосунки. Вона дуже класна жінка, дуже її поважаю.

- Олексія онуки, напевно, кличуть дідусь, а вас як?

- Вони йому кажуть – «діду», а він постійно просить - кажіть мені «Льоша». Тому вони раз - так, раз – так. Мені кажуть – «Юля», але менший іноді може забутися і казати – «баба, бабу»… Мені бути бабусею - за честь для цих дітей, тому звертаються і так, і так. Буває, вони просто регочуться з цього і кажуть: «Йди до бабусі Юлі».

- Нещодавно всі обговорювали шеврон Валерія Залужного з «малюком Йодою». Володимир Зеленський розповідав, що теж зберігає всі подаровані йому шеврони.  У Олексія є колекція шевронів?

- Він зберігає і привозить шеврони для старшого онука, який їх колекціонує. Він знає назви всіх підрозділів, цікавиться цим.

А в Олексія вже збирається велика колекція коїнів, це такі монетки, якими вони обмінюються з міністрами оборони інших країн.

Коли я зайнята, не маю часу впадати в якісь тривожні стани

- Минулої нашої розмови ви розповідали, що, попри все, живете мріями, плануєте своє життя з чоловіком. За майже півтора роки великої війни це не змінилося? Бо, як ми вже говорили, втома багатьом дається взнаки, і, буває, просто опускаються руки.

- Іноді ситуативно, звичайно, і в мене опускаються руки - від жахливих новин, від нерозуміння, що далі, де та кінцева точка… І це нерозуміння, коли закінчиться війна, дійсно трохи засмучує і пригнічує. Але якщо ми перестанемо мріяти або планувати своє майбутнє життя, нам краще точно не стане.

Я рятуюся мріями. Ми з Олексієм обговорюємо, чим будемо займатися, куди хочемо поїхати, що побачити, з ким провести час. Можливо, зараз ці мрії нічим не підкріплені, але ніхто не може нам заборонити це робити, якщо це допомагає. Нам хочеться на такі теми говорити, і ми собі в цьому не відмовляємо. Дай Боже, якщо складеться так, що ці мрії стануть реальністю.

- Ви в цей час здійснили одну зі своїх мрій  – озвучили місіс Прімм у сімейному мюзиклі «Мій домашній крокодил». Щось ще збулося?

- Не те щоб я про це дуже сильно мріяла, але цього року знову стала студенткою. Буду вивчати психологію в Українському інституті когнітивно-поведінкової терапії, який знаходиться у Львові. Йду туди на рік на один з курсів, щоби вивчитися і мати сертифікат, який дозволить офіційно користуватися в роботі методом когнітивно-поведінкової терапії. Чи була це моя супермрія? Ні. Але оскільки моє мрією було займатися психологією, то от так все поступово й втілюється в життя.

- Тобто ви увесь час підвищуєте свою кваліфікацію психолога?

- Колись у «Ранку у великому місті» була рубрика «33 за 3», яку вела Саша Кучеренко. Відповідати там треба було дуже швидко. І коли вона запитала мене, на що я найбільше витрачаю грошей, я не зорієнтувалася і сказала перше, що прийшло голову, - на їжу. Я люблю смачно поїсти, і, напевно, мені тоді здалося, що саме на це витрачаю багато грошей.

Хоча потім, коли вже аналізувала, зрозуміла, що насправді найбільше грошей вже досить багато років витрачаю на навчання. Я постійно чомусь вчуся. Те, що я заробляю, все одно вкладаю в щось, що мені знову допомагає заробляти, потім знову заробляю і знову вкладаю в навчання. Це якесь замкнене коло.

- Але такий рух дозволяє не стояти на місці.

- Так. І це той рух, який мені зараз допомагає. Коли я зайнята, в якомусь процесі, не маю часу впадати в якісь тривожні стани.

- А відпочивати собі дозволяєте?

- Іноді можу дозволити собі нічого не робити. Просто лежати, займатися хатніми справами, дивитися якісь YouTube-канали, мультики, серіали. Тобто абсолютно нічого не робити, і це мені дуже допомагає.

Я дуже рідко бачуся з друзями, майже не виїжджаю в місто в якісь кафешки на каву. Але ми спілкуємося по відеозв'язку або хтось з подружок може приїхати до мене. Зараз в мене трішечки закритий спосіб життя. В мене є коти, інтернет, а більше й не треба.

- Це тому, що нині просто так комфортно?

- Так, мені просто так комфортно. Не тому, що це не на часі чи у мене немає дозволу поїхати десь, сходити в кіно або кав'ярню. Просто не хочу на це витрачати час і сили. Я поповнюю свій ресурс, просто нічого не роблячи, дозволяю собі лінуватися. От і все. Мені так прикольніше.