В серіалі «Зв’язок», який знімає Новий канал, Олександр Сугак – чоловік героїні Антоніни Хижняк і кіношний зять Римми Зюбіної та Віктора Андрієнка. В цій стрічці ми слідкуватимемо за чотирма сім’ями з різних куточків України, яких розділила війна. Причому спілкуватися одне з одним герої будуть по відеозв’язку.
«Мені тут пощастило в певному плані. Моя теща не булить мене так відкрито, як це робить кіношна теща Римма Зюбіна. Але, як і мій персонаж, я відчуваю в сім’ї певне напруження, - зізнається Олександр Cугак. - Приміром, моя теща не вважає акторство серйозною професією. Однак вона не казала це мені прямо, я дізнався від дружини. Тому розумію таке ставлення тещі в серіалі, знаю, як із цим боротися, і використовую це на зйомках».
Серіал планують показати на Новому каналі восени, а поки що ми говоримо з Олександром Сугаком на знімальному майданчику про кіно та його життя.
Лишитися з батьками дружини сам на сам – це наче в капкан потрапити
- Олександре, в якій ситуації опиняється ваша серіальна родина?
- У нас цікава родина. Це сім'я моєї дружини Оксани, яку грає Тоня Хижняк. Ми з Оксаною жили в Харкові, я працював айтішником, все було добре, але почалася повномасштабна війна, Харків сильно бомблять, і ми переїжджаємо в більш безпечне місце – до батьків дружини під Полтаву.
Згодом дружина їде в Польщу збирати гуманітарну допомогу, займатися волонтерством, а я залишаюся жити з тещею й тестем. Лишитися з батьками дружини сам на сам – це наче в капкан потрапити (сміється). Саме на цих стосунках – зять, теща, тесть – і будується ситуаційна комедія.
- Тобто комедійних історій буде вдосталь?
- Звісно, бо не можна всі трагічні події подавати тільки трагічно. В чому тоді сенс? Ми й так переживаємо трагедії, то треба дати трішки світла. Тому кумедні ситуації будуть. Взагалі, сама ситуація, коли ти живеш з тещою й тестем, це вже кумедно.
- І як ви з ними уживаєтеся?
- У цій родині всім керує теща. В їхній сім’ї така ж сама модель стосунків, як і в нас з Оксаною. Моя серіальна дружина має сталевий характер, вона більш зібрана та енергійна, ніж я. Така сама і її мама.
Тому тещі не подобається, що я сиджу без роботи, адже моя IT-компанія з початку війни виходить з України, а знайти нову роботу швидко не вдається. Її це дуже бісить, бо донька в неї працює, робить корисні справи, а я наче ледар.
Тому життя мого героя перетворюється на постійний булінг і тролінг. Найсмішніше, що тесть завжди стоїть на боці своєї дружини, але він такий самий, як я, ним керує моя теща.
- Ви всі познайомилися вже на знімальному майданчику?
- З Тарасом Цимбалюком, який грає Олега, рідного брата моєї дружини, ми працювали в серіалі Нового каналу «Полкан». А з усіма іншими познайомилися вже тут.
- Як цей конект відбувся?
- Дуже легко. Вітю Андрієнка та його «Шоу довгоносиків» я обожнював ще з дитинства. Римма Зюбіна працювала в одній виставі з моїм одногрупником, він багато розповідав про їхні гастролі, подорожі, тому, можна сказати, був вже трішки знайомий з нею заочно.
А коли знайомився з Тонею Хижняк, кажу їй: «Ви знаєте, в нас дуже багато з вами спільного». Вона така: «В якому сенсі?». І я розповідаю, що мою донечку звати Антоніна, а прізвище мого дуже хорошого друга з Миколаєва – Хижняк.
Всі актори дуже професійні, з досвідом, з ними комфортно, весело, є чого повчитися. Класно, коли ми можемо щось порадити одне одному. І надзвичайно приємно, коли, приміром, Віктор Андрієнко на якусь мою пораду каже: «О, це ж класна тема!».
- З іншими родинами ви не взаємодієте?
- Ні, наші історії розвиваються паралельно. Адже всі родини різні, і в кожного, знову ж таки, різні ситуації. У когось, наприклад, гостро стоїть мовне питання. І це ж реальна ситуація з життя багатьох українських родин. Далеко не треба ходити – я сам був з російськомовного середовища, адже мої батьки російськомовні, курс в театральному російськомовний.
Робота була моїм спасінням
- Це перші зйомки після початку повномасштабної війни?
- Так, це перший проєкт. Я отримав запрошення взимку, ми зняли пілот. А до того майже рік не було роботи.
- За що ви жили?
- Це був дуже складний час. Спочатку виживав на кредитних умовах. А потім мій товариш запропонував зробити театральну виставу. Цей проєкт підтримала Європейська культурна фундація, нам дали грант. Вистава була дуже на часі, адже в її основі лежала арттерапія, артреабілітація людей, які постраждали від війни.
«Народжений з крилами» – це історія життя Антуана де Сент-Екзюпері, в якого дуже непроста доля, на яку теж випала війна. Досконально вивчивши всю його біографію, я помітив багато схожого з нашим сьогоденням. Він все своє життя мріяв літати, мріяв про небо, але через аварії і травми, які були несумісні з подальшою службою, його вже не допускали. Та він все одно добився того, що знову почав літати. Все його життя – це боротьба. Він пройшов усі кола пекла, та попри це продовжував вірити в людей і подарував нам «Маленького принца».
Усе дійство ми фільмували на камеру для глядача. Таким чином він отримав виставу не в чистому класичному вигляді, а мав змогу ще й побачити свої реакції та емоції, коли її дивився.
Показували виставу у Вінниці та Києві до кінця літа. Восени було затишшя. А взимку, як я вже сказав, почали знімати пілот.
- Чому ви вирішили використати метод арттерапії?
- Я так вихований, мене так вчили, що театральне мистецтво має бути корисним і лікувальним для людини. Я не уявляю мистецтво без сенсу. Мистецтво дає користь лише тоді, коли тебе чіпляє якась тема. А якщо щось робиться для хайпу чи «аби щось було», це користі не принесе.
- Іноді комерція ще виходить на передній план.
- Якщо на передній план виходить комерція чи якась вигода – це теж страшна річ.
- Як ви поверталися до роботи?
- Я мріяв про це. Це було моє спасіння. Бо вже був готовий іти на будь-яку роботу. В нас складна сімейна ситуація. Мій старший брат – військовий запасу, і коли почалося повномасштабне вторгнення, його одразу ж повернули на службу. А буквально за місяць до цього його теща перенесла інсульт. І оскільки він був на пенсії, то допомагав їй пройти реабілітацію. Та його забрали, і старшим в родині став я. На мені лишилася його родина з двома дітьми, його теща після інсульту, якій треба було допомагати, бо вона не могла ходити, моя родина. І коли вже трішки підняв її на ноги, вона змогла ходити з ходунками, їй стало легше, почав думати, що робити далі. І якраз у цей час з'явився наш театральний проєкт. Він і мене наче реабілітував.
Людям потрібні легкі ситуативні комедії, які несуть важливі меседжі
- Ваша родина за кордоном?
- Так, вони виїхали 15 березня минулого року. Спочатку до Ізраїлю, потім переїхали до Ірландії. Вперше приїжджали в Україну на Різдво, 25 грудня. Зараз поки знову там. Після активних атак на Київ я попросив їх ще почекати. Хоча вони хотіли повертатися, щоб наша донька Тоня з вересня могла піти в садочок. Та не знаю, як буде. Коли ти сам – це одна справа, а коли вдома твоя родина – це складніше переживати.
- Марина Одольська, яка теж в Ірландії, розповідала, що там дуже добре приймають українців, допомагають, чим можуть.
- Так, там доволі хороші умови, нас підтримують. Тоня, їй буде чотири, ходить у садочок.
- Донька адаптувалася до англомовного середовища?
- Дружина була шокована. Знімає відео, як вона грається, і показує мені, що Тоня говорить: «Лялечко, лялечко, привіт! Hello, how are you?». Дитина вже двома мовами грається. Цей процес дуже швидкий. І це важливо не втрачати. Але й українською слід спілкуватися. І ми говоримо з донечкою тільки солов’їною. Адже вона повернеться додому, і в садочку їй треба буде розмовляти українською.
От щодо мовного питання, розкажу ще таку цікаву історію про мою тещу-одеситку. Вони виїхали в Ірландію разом із дружиною і донькою. І коли мої дівчата в грудні їхали додому, теща підійшла до дружини й каже: «Настю, а як англійською буде «як дістатися назад додому? Як мені купити квиток?». Дружина відповідає і питає, нащо це їй. А теща й каже: «Ну, ти ж їдеш, а мені треба якось розмовляти. Мене ж тут не зрозуміють». Тобто якщо говорити українською, починається: «Та ні, я вже стара, я вже не перевчуся». А коли прижимає, і ти розумієш, що треба якось жити, спитати, як доїхати, де купити шматок хліба, то треба це запитувати мовою країни, в якій живеш. Тому фрази на зразок «я не перевчуся» – це просто небажання. Бо якщо є бажання, з’являються й думки, як його реалізувати.
- Пропозицій зніматися в кіно стає більше?
- Наша сфера починає поступово оживати, присилають запрошення на проби. Подивимося, дай Боже, бо працювати треба.
- Яку роль хотіли б у нинішній час зіграти? Яке кіно самі бажали б подивилися?
- Мені б дуже хотілося, щоб зараз ми більше уваги приділяли нашому історичному минулому, щоб повертали історію, яку в нас вкрали, знищили. Можна брати більш драматичні історії або в більш гумористичному плані подавати, як свого часу серіал «Козаки. Абсолютно брехлива історія».
Не впевнений щодо зйомок про наші сьогоднішні трагічні події. Напевно, треба трішки почекати, бо ми трагедії бачимо щодня наживо. Драм і горя сьогодні стільки, що лишається тільки таблетки ковтати.
Тому вважаю, що людям зараз потрібні легкі ситуативні комедії, які несуть важливі меседжі. Наприклад, як наш «Зв’язок», який показує, що війна, попри розлуку з близькими, тільки об'єднала українців. І кожен з нас робить все задля наближення перемоги. На правах реклами запрошую дивитися «Зв’язок» восени на Новому каналі.
Мені цікаві різні ролі. Єдине – не впевнений, що вистачить совісті грати зараз військового. З погляду моралі я наче не гідний цього. Це якийсь мій пунктик. Є хлопці-актори, які зараз на війні, і на такі ролі треба брати їх. Бо я там не був. Звісно, актори завжди кажуть, що в тому й талант – зіграти так, наче ти все прожив. Але не в цій ситуації.