10, 11 та 12 травня у Театрі на Подолі - прем’єра вистави «Зелені коридори» за п’єсою Наталки Ворожбит. Її вже показали в театрі «Каммершпіле» у Мюнхені. Над українською ж версію працює режисер Максим Голенко, а одночасно декілька ролей виконує Катерина Рубашкіна.
Це п’єса про чотирьох жінок, які вийшли «зеленими коридорами» до Європи, рятуючись від війни. Про біженку з Чернігова, яку найбільше хвилюють її коти, бо не змогла вивезти всіх відразу. Про біженку із Харкова, квартиру якої знищила російська бомба, а чоловіка – російська ракета, тож її турбота – знайти новий дім і нового батька для своїх трьох дітей. Про біженку із Бучі, яка нічого вже не шукає, вона втекла з донькою із пекла, зґвалтована, принижена і спустошена. Про біженку із Києва, яка грала в російських серіалах, а зараз її місія – розказувати європейцям про наш біль, щоб про нас не забули.
Та водночас спектакль є і коротким екскурсом в історію. У сюжеті – і про останню зустріч закоханих Теліги та Ольжича, і про Бандеру, якого хоче вбити КДБ, а він насолоджується прогулянками парком зі своїм псом, і про Леонтовича, який ховається від смерті, аби встигнути дописати ще один твір…
KP.UA поговорила з Катериною Рубашкіною про «Зелені коридори», гумор, війну, її вимушену еміграцію в Австрію та теперішнє життя.
У «Зелених коридорах» є іронія, але це не комедія
- Катю, у релізі вистави зазначено, що «Зелені коридори» - це сучасна драма, котра відверто говорить про війну, насилля, секс, ненависть і любов. А жанр вистави можна було б визначити як треш-кабаре, іронічна комедія, божевільна фантазія, сповнена чорним гумором та каламбуром. Як це все поєднується?
- Тут треба розуміти, як пише Наталка Ворожбит і як вона сама ці жанри та стилі поєднує. Це і буде відповідь на запитання. Наталка завжди пише про те, що на часі, з іронією, проводить певні паралелі.
Це п’єса про чотирьох жінок-біженок, які були вимушені тікати до Європи після 24 лютого. В той же час тут є і багато історичних постатей. Наприклад, історії про останню зустріч Олени Теліги та Олега Ольжича, Степана Бандеру, Миколу Леонтовича. Ці сцени поєднуються із сучасними історіями. Тому, мабуть, і виходить така різножанровість.
- Це наче якась мандрівка у часі?
- Так, мандрівка у часі.
- Глядач зрозуміє такий гумор? Здається, у нас далеко не всі вміють посміятися над собою. А тут, я так розумію, треба побачити свої вади і посміятися над ними. Даша Малахова, яка теж грає у виставі, писала, що це такий собі холодний душ, який потрібен усім, щоб вирулити.
- Оце ми якраз і побачимо, коли покажемо виставу. Тут є іронія, але це не комедія.
Постановки на тему війни йдуть з різним успіхом, є різні приклади. Я не зовсім впевнена, що зараз це буде на часі. Дуже влучно стосовно гумору сказав наш режисер Максим Голенко: це такий гумор, що нібито і хочеться посміятися, а наче і не можна. Всі ці історії ще дуже болючі. Тому не думаю, що зайде стовідсотково усім.
- Зрештою, так можна сказати і про інший контент: комусь щось заходить, комусь – ні.
- Так. Але тут я маю на увазі, що не знаю, чи готові люди морально до таких історій зараз. Навіть сама Наталка Ворожбит казала, що не знає, як воно буде, адже писала це для Європи, щоб там побачили і зрозуміли, як воно є.
Для нас ці історії зараз суперщемливі і суперболючі. Наприклад, є історія біженки з Бучі, яка пережила жахіття. І все пережите вона детально розповідає німцю.
На цій виставі у Мюнхені вже були мої друзі, і для них це було цікаво, це можливість зрозуміти реальність, дізнатися подробиці того, що у нас відбувається. А коли я бачу цю сцену, мене всю просто трясе.
Але з іншого боку, театр – це ж не тільки розважальний контент, це ще й певне переосмислення. І, може, це й потрібно. Бо є відчуття, що, наприклад, у киян все добре. Тому ця історія ще й для того, щоб не забувати.
- Ви граєте Ольжича. Але у вас не одна роль.
- Так, не одна. Максим любить перемішувати. Я чомусь граю чоловіків. Оскільки це все ж таки трішки комедійний жанр, тому я і Ольжича граю, і Леонтовича. Є сцена, де граю продюсерку.
Наталка писала цю історію через призму кінематографу, начебто це зйомки, тому це не повноцінні ролі, це коротенькі сцени. Вони проходять у п’єсі легкими штрихами. А основна моя роль - біженка-домогосподарка, яка тікає з трьома дітьми від війни в Європу.
- Кажуть, у вас будуть незвичні костюми?
- Юлія Заулична взагалі дуже цікава художниця. Вона завжди вигадує щось неординарне, некласичне. Всі костюми є доповненням образу. Наприклад, якщо я граю і чоловічу роль, і жіночу, то жакет у мене буде доповнено сумкою. Ось такі елементи вона придумує, щоб можна було швидко змінити образ. Приміром, накинути щось на себе, і ти вже можеш грати чоловіка. І ці елементи дуже яскраві.
- Вистава потім лишиться в репертуарі театру, якщо хтось захоче піти в інші дати?
- Звичайно. У нас завжди вистави робляться як репертуарні. Спочатку йдуть прем’єри, а потім ставляться одна чи дві вистави в місяць. Це в Європі, наскільки знаю, більше практикують вистави на декілька разів. У нас в театрі ні.
Повертатися, чесно скажу, було складно
- У вересні минулого року ви писали, що повертаєтеся додому з Австрії. На початку вторгнення ви зізнавалися, як вам важко далося рішення виїхати з країни, і якби не дитина, навряд чи поїхали б. Чому вирішили повернутися, адже небезпека нікуди не зникла?
- У вересні я почала грати вистави у театрі, тому приїжджала лише на кілька днів. Мені ставили всі мої вистави підряд, щоб я могла все відіграти і поїхати назад. Повернулася я в березні, коли Максим запросив мене працювати над «Зеленими коридорами».
Повернулася тому, що в мене тут сім’я. І дитина дуже просилася додому. Мій чоловік тут. Ми вже прожили той стан, коли ніхто не міг зрозуміти, що відбувається. Адже на початку вторгнення ми справді не знали, що і як буде. І небезпека була реальною. Зараз, коли вже люди іноді забувають, що йде війна, це інший стан, ми адаптувалися. Ми вже знаємо, що де летить, наскільки і коли реальна небезпека, чи це просто зліт літаків, чи летить ракета. А на початку ми ж нічого не розуміли і не знали, тому й тікали всі масово від незнання.
А повертатися, чесно скажу, було складно. За цей рік я пройшла дуже важкий період. Я адаптувалася в Австрії, знайшла там роботу, працювала. Безпечне європейське життя затягує, і ти думаєш: «А може, вже там і залишитися». Багато моїх друзів збираються лишитися там на постійне проживання. Це сумно.
Адаптація – дуже важкий процес. І коли ти проходиш цей етап, а потім думаєш про повернення назад, психіка не може зрозуміти, що відбувається: адже ти вже прилаштувався на новому місці, і що - треба знову все кидати?!
- Тим паче, якщо людині немає куди й повертатися - ні дому, ні роботи.
- Так. І мені це реально важко далося. Бо дуже багато сил, енергії було потрачено на те, щоб там якось налаштувати життя.
- Власне, ви працювали там в ресторані. Тобто провідна українська акторка пішла працювати в ресторан, а не просто сіла і чекала, як багато хто, отримуючи допомогу.
- По-перше, тих виплат не вистачає, щоб там жити. В Австрії вони маленькі, це не Німеччина, де допомога в два рази більше. Тому ми з подругою влаштувалися до ресторану. Потроху стала вчити німецьку.
Там багато українок, бо українки реально дуже добре і швидко працюють. Для австрійців це дуже важливо. Проте ганяли вони нас сильно, в них було таке відношення до нас, наче ми роботи. Навіть щоб сходити в туалет, треба було просити дозволу, я вже не кажу про обід чи якусь перерву. Тому це був дуже важкий досвід. Але вони дуже добре платять.
Ще мене там тримав театр. Я познайомилася із власницею невеличкого театру, і вона зробила проєкт для українських біженців. Влада Відня виділила на це кошти, тому влітку я проводила театральний курс для наших дітей, а наприкінці курсу поставила з ними невеличку виставу. Це мені дуже допомагало, бо все ж таки хотілося реалізуватися і працювати в своїй професії.
- Це була ваша перша зміна професії?
- Здається, так. Ну, офіціанткою я ніколи не працювала (сміється). Особливо, коли тобі кричать німецькою, а ти нічого не розумієш. Це реально було цікаво.
- А ви встигали і в Австрії працювати, і додому на вистави приїжджати?
- Бувало, що я могла бігти прямо з роботи до вокзалу. Але в мене була можливість обирати - працювати в певний день чи ні. Оплата погодинно, тому могла сказати, що сьогодні, приміром, працювати не зможу. Не було такого, що я повинна була там бути в конкретні години з понеділка по суботу. Але, бувало, працювала по 16-18 годин чи вночі на дискотеках, де мені довелося ще й швидко навчитися робити їхні специфічні коктейлі.
- Чому поїхали саме до Австрії?
- Спочатку ми виїхали до Болгарії, бо туди був спеціальний автобус. Але там була дуже некрасива ситуація, нам сказали платити за проживання. І всі звідти поїхали, хто куди міг. Мене запросив знайомий, це друг мого чоловіка, сказав, що допоможе облаштуватися, тому я їхала туди свідомо. Потім приїхала моя найкраща подруга, потім ще одна. Отак вийшло, що всі друзі зібралися у Відні. Коли поруч близькі люди – це дуже важливо.
Бути акторкою захотіла не одразу
- Я, коли читала про вас, майже не бачила ваших великих інтерв’ю. Не дуже любите таку публічність? Комусь і справді буває некомфортно говорити про себе.
- Мабуть, так. Якщо поговорити про виставу – ок. А говорити про себе я не дуже люблю і зазвичай відмовляюся. Для мене завжди важлива тема розмови. Розповідати про себе, мені здається, не цікаво.
- Ну, глядачам цікаво більше знати про акторку, яку вони бачать у виставах, кіно, яка вона у житті. Так, у медіа частіше присутні зірки, які беруть епатажем, розповідають про якісь свої сімейні баталії. Але ж не тільки це можна обговорювати.
- Так, людям цікаві насамперед отакі баталії. Наприклад, якщо в Гуглі задати пошук «Катерина Рубашкіна», перше, що видає – «хто її чоловік?». Людям цікава чужа білизна, їм цікаво попорпатися у чужому житті, знайти якісь драми (сміється). Тому таку їжу намагаюся не давати.
- Ви з акторської родини. Ваш тато, Олександр Рубашкін, був одним із засновників Театру на Подолі, там грає ваша мама, Тетяна Печенкіна, брат Ігор Рубашкін - режисер та актор Театру на Печерську. Ви з дитинства хотіли бути акторкою? Бо в акторських родинах часто розповідають, що у дитини змалечку вже було намальоване майбутнє, адже вона з дитинства жила за кулісами.
- Я, навпаки, не хотіла. Я бачила це життя зсередини і такого життя дуже не хотіла. Хотіла бути продюсеркою, тому перша моя спеціальність в університеті Карпенка-Карого - «організація театральної справи». А потім все змінилося.
- Акторство все ж таки наздогнало?
- Так, наздогнало - це мій варіант. Але я реально дуже пручалася і не хотіла цим займатися, бо бачила, як моя родина переживала не дуже добрі часи. Мій брат з дружиною, мама практично жили в театрі, але нічого за це не отримували. А дитина ж не застає сам процес роботи над виставою, то вже потім я зрозуміла, в чому кайф. Дитина бачить процес, коли всі приходять додому і починають між собою обговорювати все, що накипіло.
Мені часто кажуть: «Ви зростали у професійній, інтелігентній родині». Звичайно, коли збиралася вся сім’я, ми читали вірші, співали пісні, це було красиво. Але частіше вдома були якісь пристрасті, тому мені хотілося зовсім інакшого.
- І що вас змусило змінити думку і полюбити сцену?
- Хороші вистави. До того ж у 2000-х у нас взагалі було незрозуміло, що таке продюсерство і організація театральної справи. Антреприз не було, було тільки те, що привозили. І я зрозуміла, що наче чомусь пустому навчаюся. А себе треба було якось реалізувати. Тому коли потрапила до декількох вистав, які на мене дуже вплинули, подумала, що все ж таки хочу бути акторкою.
24 лютого показало, що планувати нічого не треба
- Ви пристосувалися до роботи у театрі під час війни? Коли тривоги, коли треба спускатися в укриття…
- Так. Та й тривог зараз менше. Спочатку було важче. Одну виставу навіть відміняли, бо була дуже довга тривога. Ти приїздиш, щоб пограти, а тут - відміна. Чи коли були проблеми зі світлом, а в нас ще не було генератора.
Пригадую, коли ми знімали «Скажених сусідів» у жовтні минулого року, це були реально дуже важкі стресові часи. Знімали на Троєщині – був приліт, знімали на Дарниці – знову приліт. Або коли в один із днів була тривога сім разів на день. А нам треба грати комедію! Тому перелаштовуватися було дуже важко. Але коли всі були на нервах, дуже підтримував своїми жартами Юра Горбунов.
- Про що ви зараз мрієте? Що плануєте у житті? Багато хто зважився робити те, до чого ніколи не доходили руки, бо думали, що все життя ще попереду. Та тепер багато чого змінилося.
- У мене навпаки - пішла реакція бути тут і зараз. До 24 лютого у мене був повністю розписаний мій графік. Ми саме випустили антрепризу, були заплановані гастролі по всій Україні. Я вже й гонорар подумки витратила (сміється). Навіть 24 лютого я ще пів дня збиралася грати виставу і їхати по Україні з гастролями. Тому тепер намагаюся нічого не планувати. Зараз, дай боже, буде прем’єра – і це вже добре.
Коли мене запитують, чи назавжди я повернулася, кажу – не знаю. Я не можу нічого планувати, не можу нічого сказати на сто відсотків, бо країна не може нікуди переїхати від свого божевільного сусіда. Ми завжди під боком.
Як можна казати щось точно, коли все життя може кардинально змінитися. Коли в один день я мию підлогу, готую кейтеринг, подаю їжу, збираю брудний посуд, щоб заробити гроші, а в інший - зірка, граю в кіно. Життя зараз буремне, ти не знаєш, що будеш робити через місяць.
Мені здається, 24 лютого показало, що планувати нічого не треба. От у «Зелених коридорах» героїня Даші Малахової каже, що ніколи не хотіла в Європу. Я теж завжди казала, що в Європу ніколи не поїду, моя професія дуже залежить від мови, що мені там робити. І коли вирішувала, чи повертатися, згадувала, як кричала на кожному кутку, що ніколи в Європу не поїду. Тепер розумію, що ти ніколи не знаєш, як може повернутися життя.
- З іншого боку, жити сьогоденням теж добре. Їсти з красивого посуду, носити красиве вбрання, а не зберігати його у шафі, радіти тому, що маєш.
- У мене був дуже хороший приклад. В Австрії я познайомилася з дівчиною, яка все своє життя збирала на будинок, і цей будинок вона купила в Бучі. Від того будинку мало що залишилося. Отак все життя ти витрачаєш на те, щоб здійснити свою мрію, і отак життя повертається до тебе. В неї нічого не лишилося. У них з чоловіком багатодітна родина, і тепер вони будуть витрачати решту життя, щоб прилаштуватися там.