На каналі 2+2 стартував новий сезон проєкту «Загублений світ». У прем’єрних випусках, які виходять щопонеділка, ми почуємо історії українців, які рятують співвітчизників, шокують окупантів і вражають та надихають людей у всьому світі.
Ми поговорили з Геннадієм Попенком, одним із ведучих «Загубленого світу», який нині служить в ЗСУ, про зйомки проєкту під час війни, військову службу, про волонтерство та як він та його родина пережили місяць окупації.
Я у військовій формі приїхав, у ній же зайшов і в кадр
- Геннадію, ви – і один із ведучих «Загубленого світу», і служите в ЗСУ. Як вдається поєднувати зйомки і службу?
- Це питання до командування (посміхається). Це вони формують графіки чергування, нарядів, у які вдається вписати знімальні дні. Тож високе мистецтво поєднання – це їхня заслуга. Скажу більше, іноді навіть вдається виїхати в Київ, провести аукціон чи якусь іншу подію для збору коштів на модульні будинки, інші потреби постраждалих від війни.
- Командир відпускає? Це ж треба відпрошуватися, узгоджувати графіки?
- Саме так. Керівник розуміє важливість усіх справ, якими я займаюся зараз, і не проти того, щоб волонтерська чи професійна діяльність поєднувалася зі службою. Але, звісно, військова справа в пріоритеті.
- Які у вас зараз обов’язки?
- Я солдат в роті охорони. Базування – північ Київщини, ближче до білоруського кордону. Завдання роти охорони – патрулювання, охорона стратегічних об’єктів, допомога у розмінуванні, перевезення вибухонебезпечних предметів, підтримка рейдів від силових відомств. І, звісно, захист селищ під час повторного вторгнення.
- А як воно – зняти військову форму і зайти в студію, так би мовити, стрибнути з одного тіла в інше?
- Не можу сказати. Адже творчою групою проєкту «Загублений світ» було затверджено образ ведучого… у військовій формі. Тому я у військовій формі приїхав, у ній же зайшов і в кадр.
Проте, приїжджаючи до міста, я намагаюся переодягатися у цивільне. Надто багато уваги привертає до себе однострій. І я не кажу про те, що хтось підходить, бере за руку та дякує. Хоча й таке буває. Я до того, що військова форма, ніби магніт, притягає велику кількість поглядів, енергії, думок, емоцій перехожих. Все це видно, відчувається, і я не готовий щоразу отримувати таке енергетичне навантаження. Простіше в цивільному. І самому кидати погляди на військових.
- Ви прийняли присягу у червні – наскільки складно далося це рішення для вас особисто і родини? Чи були у вас бойовий досвід і підготовка?
- Це рішення далося нелегко. Для моєї родини. Розмови велися давно і довго. Але й військкомати мене не брали через особливості зі здоров'ям. Тому військового досвіду у мене нуль. Зараз намагаюся надолужити, запрошуємо інструкторів із різних дисциплін, підтягуємо таких, як я.
Стріляти вмію. В дитинстві відвідував секцію кульової стрільби і, звісно, навіть не міг здогадуватися, за яких обставин це вміння може знадобитися.
Зараз іноді виїжджаю на стрільби. Пару разів брав із собою дружину. Ще й досі не можу звикнути до того, наскільки добре у неї виходить.
- Сашко Положинський казав, що йому найважче переносити в армії вимушене обмеження особистої свободи. Бо ти змушений підкорюватися вимогам дисципліни, військових статутів та тих, хто стоїть вище. Що для вас найважче на службі?
- Розумію Сашка. І підтримую. Я звик усе життя бути незалежним і мати можливість змінити більшість обставин, які були б мені не до вподоби. А тут…
Хоча після перебування в окупації все сприймається інакше. Адже все пізнається у порівнянні. Коли ти під москалями, виїхати на можеш, втекти не можеш, на тобі безпека твоєї родини, дітей… То кожен день – це моральна та фізична мука.
Тому накази та дисципліна зараз – це лише способи покращити себе. Стати дієвішим, функціональнішим.
Людина сама обирає, що їй робити
- Нині багатьох артистів - співаків, акторів, телеведучих, більше, напевно, співаків, - критикують, мовляв, чому вони не з автоматом. Що ви думаєте щодо цього, адже не всі можуть стояти зі зброєю в руках, але можуть допомагати в тилу, що теж важливо?
- Багато стоять. Багато не стоять. Так само, як і з токарями. Хтось із токарів на БТР літає та села звільняє. А хтось на роботі лишився. Стоїть за станком. Точить деталь для БТР.
Співак чи токар… Людина. Людина сама обирає, що їй робити. Втікати за кордон від мобілізації чи від ворога. Повертатися з-за кордону до армії чи повертатися за кермом «праворукого» авто для підрозділу, де служить твій товариш.
Деякі артисти допомагають армії і не говорять про це. Дарма, як на мене. Бо і хейт починається, і пропадає можливість показати ще один приклад того, як ще одна людина робить свою справу для перемоги. Гадаю, що у кожної допомоги має бути певний розголос. Це формування інформаційного поля: «Всі так роблять. Це нормально. Роби і ти».
- Чи треба зважати на цю критику, бо критикують всіх без розбору? Як з цим критиканством, на вашу думку, можна сьогодні боротися?
- Критика – українська давня укорінена норма. «Що люди скажуть?!» Вона певною мірою допомагає. Наприклад, триматися берега. За часів СРСР цю функцію на себе брали партійні збори.
Також, отримавши критику, ти стаєш сильнішим. Критика ж тебе не вбиває? Значить, робить сильнішим. Якщо вірити Ніцше, критика змушує ставитися критично до того, що ти робиш. Адже згодом маєш бути готовим захистити свою справу. І бути впевненим у цій полеміці.
Проте ніколи не пізно забанити, послати, якщо справа стосується неадекватних людей. Один із коментаторів якогось мого поста агресивно акцентував увагу на тому, що я «запроданець», бо працював на телеканалі «Інтер». Хоча моя робота, що була там – це один випуск будівельної програми «Квадратний метр» і стажування в програмі «Мелорама» у 1999-2000 роках. Коли стало зрозуміло, що людина не іде на конструктив, то я призначив їй зустріч. Приїхав. Витратив своїх 20 хвилин. Ніхто не прийшов. Але подальші питання чомусь відразу відпали.
- Були у вас розчарування в людях за цей час?
- Так, були. Їх багато. Але значно більше інших емоцій. Захоплення, гордості. Бо людей, що викликають такі емоції, зараз значно більше.
Ті, що приносять глибоке розчарування, не варті розмови. Про таких просто забуваєш.
- Ви поки що в тилу. Чи звиклися з думкою, що в будь-який момент вас можуть відправити на передову?
- Ще ні. Але все в руках… Ні, не Господа (сміється). А верховного командування.
- Ви з гумором пишете про якісь військові речі, зокрема, як складали присягу та стріляли. Гумор - це таке заспокійливе для себе?
- Гумор – це норма і тип спілкування. Дуже поширений в армії. Від себе додаю самоіронії. Це не складно, за наявності критичного погляду на свої можливості та вміння.
В окупації ти просто маєш вижити
- Як вам армійське харчування? Дехто каже, що кашу ще довго їсти не буде.
- Кашу я люблю. Але тут частіше макарони. Армійське харчування невибагливе. Проте, гадаю, не проблематично докуповувати те, чого тобі не вистачає.
- До речі, Міноборони обіцяло забезпечити бійців теплими речами, але на практиці все буває далеко не так. Про це говорять і самі бійці, і волонтери, не всім всього вистачає. Як у вас? Чого немає?
- Так, зимової форми ми поки не бачили. Використовую свої волонтерські навички та знайомства. Хоча більшість організацій відповідає, що форми немає і невідомо, коли буде.
Потроху самі вдягаємося. Наприклад, сьогодні надіслав товариш посилку з Фінляндії. Цілий гурт фінів в'яже вовняні шкарпетки і передає до України. Хоч і «хендмейд», але всі шкарпетки по розмірах. Кожен з розмірів в окремій торбинці. У ній ще листівки, солодощі, що підписані «Slava Ukraini!», «You will win in the war!» Це точно зігріває.
- Ми задавалися питанням, яку музику слухають бійці. І військові розповідали, що слухають переважно те, що й до війни – бо це ніби те життя, яке в нас відібрали. А ним хочеться жити. Як у вас, ваших побратимів? Яка музика нині заходить?
- Частіше за все слухають новини. І хороші новини – то найкраща музика.
Іноді бійцям поряд зі мною доводиться слухати мій «плейлист». Намагаюся сильно їх не перевантажувати. Все ж важко слухати довго чийсь свист. Так, на свіжому повітрі свистом особливо виразно звучить «Червона калина».
- Ви з першого дня війни разом із сім’єю опинилися в окупованому російськими військами Іванкові. Яким ви стали за місяць з лишком життя в окупованому селищі?
- Змінився. Заріс (посміхається). Це ніби і жарт. Проте й важливий маркер. Бо під окупацією ти не займаєшся питаннями свого зовнішнього вигляду. Не хочеться, не тягне, немає часу. Адже треба щодня наносити з річки 150 літрів води. Ще відер з 10 із колодязя за кілька вулиць. Треба оббігти усі закриті магазини. Зі сподіванням, що станеться диво і десь щось залишилося. Бігати треба малими вулицями. Треба 14 годин постояти за однією буханкою хліба. На дев’ять осіб. А коли спітнілий усе це зробиш, то можеш помитися у березневій річці. І там же попрати свій одяг.
Звісно, змін багато. Наприклад, цінність їжі тепер майже на рівні твоєї бабусі, що змогла пережити Голодомор.
Збільшилася здатність приймати фаталізм. Адже в окупації ти нічого не можеш змінити кардинально. Ти просто маєш вижити.
І, водночас, збільшилося розуміння цінності змін, які ти можеш привнести. Навіть якщо вони не вражаючого масштабу, все одно це значно потужніше за безвихідь окупації.
- Ви розповідали, що знімали на дрон російських військових, пересування техніки. Це ж означало попрощатися з життям, не дай боже помітили б. Що додавало сміливості тоді?
- Ми здійснювали ці прольоти із чоловіком сестри моєї дружини. Ок, краще просто Діма. По дрону стріляли. Нас шукали.
Але іншого виходу у нас не було. Ми мали щось робити. Звісно, максимально убезпечуючи усю родину та самих себе. У нас були певні ноу-хау, як лишатися максимально невидимими. Я це кажу, отже їх було обрано правильно.
- А ваші донечки як? У старшої, Богдани, ви зізнавалися, навіть нервовий тик був. Святославі два, їй, напевно, щось в ігровій формі можна було розповідати.
- Старша зараз відновлюється в Ірландії. В хорошій родині. Гадаю, що це найкраща терапія. Спільні вечері, прогулянки в парку, ігри з новими шкільними друзями. Проте вже почала проситися додому. Ми купили квитки, а тут нова хвиля обстрілів…
Богдані було особливо складно. Ніхто не готував дитину до війни, окупації, обстрілів. Тоді допомагала лише логічна розмова. Пояснення певних законів та правил, знання яких приносило хоч трохи спокою.
А меншій, Святославі, ми створювали паралельну історію. Іншого виходу не було. От стоїш ти на подвір'ї і над тобою зависає їхній гелікоптер. Ти бачиш пілота, як він дивиться на тебе. Він настільки близько, що ти можеш побачити, у що він одягнений. Звісно, бігти в будинок чи підвал немає сенсу. Боєкомплект Ка-52 рознесе обійстя за дві секунди. Тому ти стаєш фаталістом. І розповідаєш Святі, що то наш гелікоптер, і пілот прилетів подивитися, як у Святи справи.
- Зважаючи на службу, давно були вдома?
- Я служу в підрозділі, який розташовується неподалік. Тому встигаю виконати задачі від командування, побути з родиною, поволонтерити і познімати новий сезон «Загубленого світу».
- Ви ще пишете сценарій художнього фільму про Іванків. Якою буде ваша історія?
- Пишу його не я. Краще, коли кожною справою займається профі. Моя задача в тому сценарії – донести атмосферу окупації, знайти та поділитися історіями, що вражають.
- А після нашої Перемоги що зробите найперше? Яка ця картинка в голові?
- Перша картинка – це відпочинок усією родиною. Але це казкова картина. Насправді після Перемоги треба працювати. Ще більше, ніж зараз. Щоб відновитися та відновити країну. І це вже реалістична картинка.